“Межа між світом живих і мертвих зникає”. Якими були прикмети й обряди на Різдво

• • Author, Олена Чебанюк
  • Role, фольклористка, для ВВС News Україна
• 22 хвилин(и) тому

25 грудня вже втретє більшість православних та греко-католиків святкуватимуть Різдво за новим календарем, разом з католиками та протестантами. Це одне з найбільш урочистих свят церковного і народного календаря українців. Тому не дивно, що століттями воно супроводжувалося багатьма ритуалами і прикметами.

Більшість з них лишилися в минулому, але ми знаємо про них завдяки дослідникам народних звичаїв, які збирали їх в етнографічних експедиціях в різних куточках країни.

У що вірили і яких ритуалів та обрядів дотримувалися православні пращури українців і що вони означали? Розповідаємо про найголовніші з них.

Як готувалися до Святвечора

Напередодні Різдва з хати виносили всі інструменти й знаряддя: прядки, ткацькі верстати, ховали веретена, нитки, клубки тощо.

Жінки “трусили порохи”, перемивали все хатнє начиння, прали й прасували одяг, скатертини, постіль й міняли щоденні рушники на пишно вишиті святкові. Дівчата допомагали матерям білити стіни й стелю, підмазувати піч і долівку. Чоловіки прибирали у господі, порали худобу, запасали дрова і воду, адже впродовж “святок”, тобто від Різдва до Водохреща, не вітається будь-яка буденна робота.

Урочистий вечір напередодні свята у різних регіонах України називається по-своєму – Святвечір, Коляда, Вілія, Перша або Голодна кутя.

Підпис до фото, Багато різдвяних обрядів зараз можна побачити лише в етнографічних музеях, як от на цьому фото, зробленому у “Мамаєвій слободі” у Києві. Зранку того дня, коли родина збереться за столом на Святвечір, до церкви несуть поминальний хліб за померлих, цукерки, печиво, пляшку води й свічку. Протягом дня і аж до самого вечора віряни утримувалися від будь-якої їжі.

Удосвіта господар вносив до хати сіно і застеляв долівку, підлогу, а господиня на стіл клала сіно і на чотирьох кутах – зубчики неочищеного часнику і примовляла до нього: “Не лупи мене до живого, то вбережу тебе від усього злого”. Зверху накривала все святковою скатертиною.

Ніжки стола обв’язували залізним ланцюгом, “щоб худоба не розбігалася”. Вже під час вечері на цей ланцюг всі ставили ноги, щоб вони були “залізними” і не боліли впродовж року.

Різдвяний вечір та ніч вважаються часом таємничим, магічним, сповненим чудес. Пояснюється це тим, що святкує весь Всесвіт і у цей час межа між світом живих і світом богів, духів, померлих і демонів зникає.

Пращури вірили, що Всесвіт надсилає знаки і все навкруги набуває символічного змісту і можна передбачити і наворожити собі долю на прийдешній рік.

До прикладу, дивляться, якщо кутя зварилася і вершок піднявся догори – рік буде вдалим і прибутковим, а якщо на покришці від горщика з’явилися крапельки – дощовим.

Кутю варили переважно із зерен пшениці чи ячменю. Хоча на Поліссі, в Народицькому районі здавна її готують із гречки.

А от із жита кутю не готували, бо “жито” – однокорінне слову “життя” – з давніх- давен є символом всього живого. А кутя є стравою поминальною й у давнину виконувала функцію жертвопринесення померлим пращурам.

Навіть попіл, що лишався в печі після приготування святвечірніх страв, наділявся магічною силою.

На Прикарпатті, під час першого вигону худоби на пашу, ним посипали біля воріт, примовляючи: “Аби худоба була здорова як Різдво”. “Різдвяним попелом” обсипали довкола стайні, щоб “відлякувати відьом”.

Підпис до фото, Так виглядає приготування сучасної куті у Львові. Архівне фотоСакральність куті

Кутю ставили не лише на стіл, але на покуття, тобто куток кімнати, в якому вивішували ікони.

Численні ритуальні дії дорослі та діти супроводжували імітуванням голосів домашніх тварин і птиці в усіх регіонах України протягом “святок”. Тому вони мали мукати, мекати, бекати, хрюкати, квоктати. Вірили, що у “святі вечори” така імітативна магія допоможе гарному розмноженню худоби і птаства наступного року.

Чи не кожна господиня до куті готувала узвар із сухофруктів. Ці дві страви стоять поруч впродовж усіх святкувань. Однак мало хто сьогодні знає, що вони ще й символізують поєднання урожаю з поля і саду, а також жіночого й чоловічого начал.

Куштування цих справ з нового посуду вважалося символом початку нового річного циклу.

На Поліссі господар накладав кутю з горщика до миски, накривав її пирогом й обходив із нею навколо хати. Таке магічне коло, як вважали, оберігало родину від усіх негараздів.

З хати питали: “Хто там ходить?”. Господар відповідав: “Бог” – “Що носить?” – “Пирог”. – “Дай, Боже, й наступного року діждати”.

Підпис до фото, Діти, залізши під стіл, видають звуки тварин – щоб наступного року гарно плодилася худоба і птаство. А на Гуцульщині господар виконував ритуал, скидаючи з себе весь одяг, оскільки вважалося, що голе тіло сприяє єднанню з природою.

Старший в родині три рази запрошував до столу на Святу вечерю всі сили природи: мороз, вітер, бурю, град, а також ведмедя, вовка й іншу звірину. Після запросин промовляв: “Я вас кликав, ви не прийшли, то і влітку не приходьте до моєї господи, до мого поля, на наші полонини”.

Запрошують на вечерю також і свої, і чужі душі померлих, тобто, своїх рідних і чужих людей. Вважалося, що побачити душі можуть лише невинні діти й праведники.

Для душ померлих на вікно спочатку ставили склянку з водою й окраєць хліба, а в окрему тарілку відкладали по ложці всіх святвечірніх страв і лишали її на столі, бо вірили, що душі померлих вночі продовжують свою трапезу.

На Слобожанщині в горщику, в якому готували кутю, залишали три ложки куті для “Долі”, оскільки вважали, що “Доля” кожного члена родини приходять на вечерю.

Підпис до фото, Кутя одночасно і святкова, і поминальна страва А на сході Поділля миску куті й склянку води заносили на горище домовику, “щоб не шкодив хаті й двору”. Домовик і сьогодні вважається домашнім духом, хазяїном і захисником дому, тому його задобрюють їжею та солодощами.

Дідух, або дід чи колядник

Дідух, якого ще називають “дід”, “дідо”, “колядник”, був основним ритуальним символом різдвяно-новорічної обрядовості українців.

Однак через те, що радянська влада боролася з народними святкуваннями, в центральних і східних регіонах України звичай ставити дідух на Різдво поступово зник.

Але сьогодні традиція відроджується – плетеного з соломи різдвяного дідуха можна придбати на базарах, ярмарках або й сплести самому.

Дідух – це необмолочений сніп збіжжя, обвʼязаний двома-трьома перевеслами. Його виготовляли у давнину із першого або останнього вижатого на власному полі снопа. Це могли бути різновиди пашниці – пшениця, ячмінь, овес.

Колись у дідух встромляли косу, серп, граблі – щоб у полі наступного року все було добре.

Дідух має стояти на покуті під образами протягом всіх свят. Після різдвяних святкувань сніп обмолочували, а зерно весною додавали до посівного. А перевеслами обвʼязували фруктові дерева – до доброго врожаю.

У центрі на та заході Поділля ще й сьогодні околот ритуального снопа, а також сіно, солому, що лежали впродовж свята на столі й долівці, на третій день Різдва, вдосвіта спалюють у воротах або на перехресті доріг. До вогнища кладуть також той хліб, що лежав на підвіконні для душ померлих. Через вогонь годиться переплигнути, щоб протягом року бути сильним і здоровим. Хворих і маленьких дітей переносять через ритуальний вогонь.

“Іди, чоловіче, зі мною кутю їсти”

Молодь вірила, що на Святвечір можна дізнатися про своє майбутнє та судженого чи суджену.

Коли тільки варилася кутя, дівчина намагалася непомітно для інших взяти з горщика жменю ще незасолодженої куті. Тримала її за пазухою до опівночі, наливала в тарілку води й ставила позаду себе. Далі брала до рук дзеркало й дивилася в нього так, щоб було видно позаду неї воду, і примовляла: “Іди, іди, чоловіче, зо мною кутю їсти”.

Дівчата вірили, що коли робити це опівночі, то у воді має зʼявитися силует. Якщо ж побачать небажаного жениха, то треба кинути кутею в дзеркало й таким чином уникнути шлюбу з ним.

А ще брали ключ, йшли до криниці і казали: “Кирнице, кирнице, я тебе замикаю, ключі додому забираю. Як прийде милий води набирати, хай прийде до мене ключі взяти”. І тоді той, хто присниться у Різдвяну ніч, і буде судженим.

Ще дівчата брали ложки, якими їли кутю, йшли до воріт або на кут хати і торохтіли ними, намагаючись передбачити своє майбутнє: як почує дівчина з вулиці чоловічі голоси – вийде заміж, жіночі – сидітиме рік в дівках. З якого боку села загавкає собака – туди й заміж піде.

“Просимо прийняти наші калачі”

В Україні й досі подекуди зберігається звичай носити після святвечірньої трапези калачі й вечерю хресним батькам, рідним, сусідам, а також самотнім, незаможним, хворим і немічним.

Мати завʼязує в хустку два калачі й похресники у супроводі батька несуть їх до хресних батьків.

Зайшовши до хати, діти виголошують: “Просили батько і мати, і я прошу прийняти наші калачі!” Хресна мати бере принесені калачі, а замість них дає свої.

А потім гості йдуть далі до родичів, знайомих, де їм також обмінюють калачі, “наставляючи” свої. Бувало, що діти додому поверталися з калачами, які декілька разів перед тим були обміняні.

Такий обмін ритуальною їжею був дуже важливим і символізував зміцнення родинних звʼязків з покоління до покоління.

Хоча більшість різдвяних традицій і прикмет були притаманні селам, все ж у містах вони також зберігалися.

Принаймні головні з них: приготування куті, святкового столу із 12 страв, роздавання ритуальної їжі родичам, хворим та немічним, відвідування дітьми хрещених батьків. Дівчата ворожили, хлопці ходили колядувати. У багатьох містечках також ставили дідухи.