«Росіяни просто так нічого не роблять»: омбудсман Лубінець про «жорсткі переговори» з РФ, вибори та...

Переговори з Росією не зупиняються ні на день – навіть коли вони не стають публічними. Про це в інтерв’ю Радіо Свобода розповів уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець. За його словами, інколи ці перемовини відбуваються «дуже жорстко», іноді – через посередників.

• Що відбувається за зачиненими дверима таких переговорів?
• Як досягають домовленостей про обміни?
• Що відповіла російська уповноважена Тетяна Москалькова щодо вивезення російською армією жителів села Грабовське на Сумщині – де вони перебувають і як їх повертатимуть?
• Ті самі 20 пунктів «мирної угоди»: які тут «червоні прапорці» і хто має гарантувати виконання домовленостей?
• Окрема частина розмови – порушення під час мобілізації: з якими скаргами громадяни звертаються до Офісу омбудсмана?
• Якою має бути зарплата військовослужбовця?
• І хто зрештою має вирішувати системні проблеми у війську?

Про це та багато іншого – у розмові з уповноваженим Верховної Ради України з прав людини Дмитром Лубінцем.

Вибори в Україні – під час чи після війни?– Я хотіла би розпочати, напевно, з неочевидного. Відштовхнувшись від інформаційного поля – днями з’явилась інформація про те, що ви як омбудсман присутні в робочій групі з напрацювання виборчого законодавства «в особливий або повоєнний період». Питання до вас: як ви бачите ці напрацювання? Йдеться про президентські вибори, наскільки ми всі розуміємо.

– Щодо виборів – так, у першу чергу лунали пропозиції від шановних народних депутатів, що треба провести президентські вибори. Але були політичні сили, які заявляли про те, що одночасно можна провести зразу троє виборів: і президентські, і парламентські, і місцеві. Я не скажу, що багато хто з народних депутатів це підтримує. Складається враження, що всі готові розмовляти про проведення окремих президентських виборів. Ну а далі вже рухатись поступово, скажімо так.

Щодо тих пропозицій, які лунали і які, на мій погляд, будуть точно проблемними, суперечливими і дискусійними – це чи можемо ми проводити вибори, коли офіційно в Україні продовжує бути юридичний воєнний стан. Можемо чи не можемо? Дехто з політичних сил заявляв про те, що давайте міркувати: офіційно введений воєнний стан буде продовжений, а вибори нам треба провести.

Скажу одразу мою позицію. Вона дуже проста, логічна і ґрунтується на Конституції України. На мій погляд, проведення будь-яких виборів, коли в Україні є воєнний стан, неможливе. Поясню, чому.

– Бо це прописано в Конституції, вочевидь.

– У Конституції чітко прописано, що коли є юридичний режим воєнного стану, дозволяється обмеження прав і свобод громадян України. Виборчий процес – це автоматично повна свобода. Я вам наведу конкретний приклад: у законі про воєнний стан чітко передбачено, що забороняються збори громадян України.

Всі, хто займався виборами, чітко розуміють: для того, щоб проводити агітаційну кампанію, треба збирати людей. Отже, два закони один одному суперечать. І коли ми дивимося, на мій погляд, на основний базовий закон, на який всі повинні дивитись – це Конституція України. Тому, на мій погляд, логічно, що спочатку закінчується війна. Юридично у нас завершується воєнний стан. Після цього у нас проводяться будь-які вибори, в першу чергу – президентські.

– А можна я одразу уточню: вочевидь, ви спілкувалися на цій робочій групі з вашими колегами – з депутатами і з іншими запрошеними представниками. Чи є розуміння, чому взагалі зараз, конкретно в цей період ця група напрацьовує виборче законодавство?

– Це неодноразово лунало, що напередодні будь-яких остаточних домовленостей щодо завершення цієї війни і водночас всі розуміють: після її завершення потрібно переходити до виборчих кампаній. Адже строк повноважень президента, якщо брати норму про обрання на п’ять років, давно минув. Хоча чинний президент є легітимним – це прямо передбачено Конституцією України. Але, тим не менш, щойно війна завершується, має юридично завершитися воєнний стан. І автоматично після цього повинна розпочатися процедура обрання нового президента.

– Це ваша позиція?

– Це Конституція так каже, це не моя позиція.

– Але, тим не менш, робоча група, вочевидь, керуючись пунктом 18 цієї мирної угоди, яка говорить про те, що є така необхідність провести ці вибори, ви кілька разів сказали, повоєнні – чи в принципі розглядається цією робочою групою варіант проведення виборів під час воєнного стану? Я розумію, ви сказали – кілька народних депутатів, ви не говорите, яка політична сила…

– Свідомо не говорю.

Я хочу, щоб політичні сили, якщо готові брати на себе відповідальність, виходили і публічно пояснювали свою позицію. На мій погляд, це було перше установче засідання. Воно відбулося: там обмінялися думками, подивилися позиції. На мій погляд, воно відбувалося в режимі очікування – що ми один від одного можемо почути, яка приблизно у кого позиція.

А далі, на мій погляд, у будь-якому випадку треба шукати компроміс на підставі Конституції України. Якщо треба міняти закон – будь ласка, міняйте. Я, до речі, саме про це сказав: якщо шановні народні депутати бачать, що для проведення виборів необхідно вносити зміни в чинне законодавство – будь ласка, це ваші повноваження. Але робіть це виключно на підставі Конституції України.

Конституція, як би кому не хотілося, – це не гнучкий документ, це серйозний, основний, базовий юридичний нормативно-правовий акт нашої держави. Він не може розглядати питання: «давайте подивимося, в яких умовах ми перебуваємо, і, можливо, на щось заплющимо очі». Ні.

Я розпочав свій виступ з того, що – а для кого ми проводимо ці вибори? Для партнерів? Ні. Для ворога? Точно ні. Для представників Сполучених Штатів? Ні. Вибори ми проводимо для громадян України, коли кожен і кожна повинні отримати своє конституційне право – право бути обраним і обирати.

– А якщо це буде однією з умов, у пункті 18 – проведення виборів як одна з умов підписання мирної угоди. І питання руба стоїть, припустімо, для країни. Як тоді виходити з цієї ситуації?

– Дуже просто. Так само проводити вибори – війна повинна закінчитися. Є закон про воєнний стан: президентські вибори проводяться не раніше ніж через 90 днів з моменту юридичного завершення цього стану. Парламентські і місцеві – через 60 днів. Так каже закон України.

– Ви би радили Володимиру Зеленському озвучити таку інформацію президенту Трампу, що, мовляв, у нас такі передумови?

– Тут одне одному не суперечить: мирна угода і проведення виборів. Якщо в угоді буде прописано проведення виборів, то позиція представників України, української делегації повинна бути такою: так, ми проводимо вибори на підставі нашого законодавства. От у нас прописано – не раніше ніж через 90 днів. І це абсолютно нормальна логіка.

Будь ласка, зверніть увагу: для того, щоб провести вибори, треба їх підготувати.

– ЦВК вже відкрила реєстри.

– Справа не в реєстрі. Коли ми кажемо про реєстр – це одна з найменших технічних проблем, які у нас є.

Я вам інше скажу: 4,6 мільйона ВПО у нас в Україні. Де вони будуть голосувати? Чи вони вже внесені в реєстр виборців з новими пунктами, де вони готові фізично прийти і взяти участь у голосуванні? Ні.

11 мільйонів громадян України виїхали за кордон – це останній звіт УВКБ ООН. 11 мільйонів! Я отримав лист від Міністерства закордонних справ України: 8,5 мільйонів офіційно перебувають за кордоном. Вони повинні взяти участь? Безумовно, в першу чергу вони повинні взяти участь у цих виборах.

Ми для галочки відкриємо, наприклад, у кожній країні по одній виборчій комісії? Чи по дві? Чи по п’ять – для того, щоб арифметично показати: ми ж відкрили? Ну так, але одна виборча комісія на 20 тисяч виборців України.

– А скільки часу потрібно для того, щоб впорядкувати всі ці моменти? Я ще додам, вочевидь, військовослужбовців, які перебувають на місцях військової служби.

– Це окреме питання: військовослужбовці, які на передовій. Давайте не забувати про громадян України, які перебувають на тимчасово окупованій території України. Якщо вони зберегли український паспорт, якщо вони хочуть виїхати з тієї території – після завершення цієї війни ми повинні забезпечити їхні права? Безумовно.

Тобто логіка, коли ухвалювався закон про правовий режим воєнного стану, була чітко визначена: ці терміни потрібні для того, щоб вибори були підготовлені і вони були проведені.

– Скільки часу потрібно на це?

– Дев’яносто днів.

– І всі ці питання, які ви озвучили, можна впорядкувати.

– На сьогодні це пряма норма чинного закону. На мій погляд, це мінімум, який нам потрібен. Я не скажу, що ми встигнемо за дев’яносто днів підготуватись на сто відсотків.

Саме тому, в тому числі, інституція омбудсмана України, виконуючи функцію парламентського контролю, буде контролювати, чи дійсно органи влади України підготували все необхідне для вільного волевиявлення громадян України, де б вони фізично не перебували.

20 пунктів «мирної угоди»: хто дасть гарантії виконання?– Вас запрошують до консультацій над розробкою мирної угоди?

– Скажімо так, там є окремий гуманітарний блок. Перед тим, як розпочинаються перемовини, будь-який раунд перемовин, коли обговорюються гуманітарні питання, завжди мене або мого заступника долучають до цього процесу. Наприклад, коли голова української делегації Рустем Умєров їхав на великі перші перемовини в Женеві, ми перед цим з ним радилися більше ніж дві години. Тобто я зі свого боку давав інформацію, що, на мій погляд, як омбудсмана України, треба зробити, на чому наполягати і як ми бачимо завершення цієї війни, з точки зору вирішення гуманітарних питань.

– Оцей гуманітарний трек, який прописаний у пункті 17, говорить про те, що обмін усіх військовополонених має бути передбачений, включно із засудженими російською системою з 2014 року, а також повернення усіх цивільних затриманих та заручників, включно з дітьми та політв’язнями. Наскільки, на вашу думку, це реалістично прописаний пункт і чи це той пункт, який корелюється з тим, що ви раніше говорили про обмін «всіх на всіх»?

– Українська делегація постійно порушує питання гуманітарного треку. Це взагалі питання номер один для нас. Зверніть увагу: коли ми розпочинали будь-які перемовини в Стамбулі, всі три раунди перемовин стартували з гуманітарного треку і закінчувалися результатами гуманітарного треку. На мій погляд, це, з одного боку, одне з найважчих питань. З іншого боку – це питання, яке, на мій погляд, повинно принести позитивні результати.

Не буде легко його реалізувати, я так скажу. Але з української сторони буде зроблено все, щоб дійсно відбувся обмін «всіх на всіх» у нашому українському розумінні. «Всі» – це військовополонені, цивільні заручники, українські діти. В цьому пункті дуже чітко розписали три категорії, щоб нікого не забули. Бо росіяни, на мій погляд, будуть робити все, щоб затягувати цей процес, дуже повільно повертати окремі категорії наших громадян.

Щодо цивільних заручників, особливо тих, хто пройшов процедуру засудження – це буде одне з найбільш складних питань. Щодо військовополонених, які так само були засуджені – буде непроста розмова. Хоча у 2025 році українській команді вдалося повернути, в тому числі, засуджених військовополонених. Навіть дехто з хлопців був засуджений на довічні строки ув’язнення в Російській Федерації.

І щодо українських дітей. Слухайте, у нас є українські діти, яких росіяни депортували з 2014 року. Це вже давно не діти, але, на мій погляд, Україна повинна порушувати це питання. Бо ми не знаємо, де вони фізично перебувають, що з ними зараз відбувається, і ми повинні принаймні чітко від них отримати інформацію: чи хочуть вони повернутись в Україну, чи це вже їхній власний вибір – залишатись на території Російської Федерації в статусі громадян Російської Федерації.

Щодо українських дітей, яким змінили документи, яких влаштували в російські сім’ї, яких піддавали і піддають російській пропаганді – дуже великий спектр таких непростих запитань, які треба буде вирішувати в робочому режимі.

За даними порталу «Діти війни», державі Україна вдалося ідентифікувати 19 546 переміщених неповнолітніх. З них 1876 дітей уже повернулися додому. Насильницька депортація й переміщення цивільного населення, зокрема дітей, з окупованих територій України є воєнним злочином.

17 березня Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордер на арешт російського керманича Володимира Путіна, а також уповноваженої з прав дитини при президентові РФ Марії Львової-Бєлової. За версією суду, Путін та Львова-Бєлова особисто відповідальні за примусову депортацію дітей із окупованих українських територій до Росії. У РФ після ордеру на арешт Путіна і Львової-Бєлової заявили, що повернуть дітей Україні, коли будуть «безпечні умови».

3 грудня Генеральна асамблея ООН підтримала резолюцію із закликом до Росії повернути до України викрадених дітей.

Дивіться, угода – це просто крок. Дуже важливий крок: угода, підписання і юридичний факт укладання цього документа. А далі починається щоденна робота, де кожен випадок розбирається на рівні двосторонніх або тристоронніх форматів.

– У цьому випадку можна підписати, а далі, як ви кажете, розбирати по пунктах і приходити до висновку, що все це неможливо реалізувати.

– Я скажу так: на мій погляд, те, що прописано в мирній угоді, можливо прописати за умови чіткої доброї волі обох сторін на виконання цих пунктів. Знаєте, диявол у деталях. За дуже гарними пунктами може потім приховуватись у робочому режимі багато підводних каменів, через які ми будемо спотикатись.

– Може, під час саме напрацювання оцього «диявола» викреслювати з пунктів? Чи це нереалістично: коли сторони намагаються раз-за-разом підкоригувати ці плани, щоб вийти на якийсь більш-менш спільний знаменник?

– Базовий документ дає основні, знаєте, грані виконання. Чому я сказав пряму дефініцію – добра воля на виконання обома сторонами. Бо якщо такої волі не буде, ти пропиши будь-що – вони все одно не захочуть це виконувати. Я думаю, що український негативний досвід у вигляді Будапештського меморандуму всім показав: ти можеш прописати одні дефініції, а потім, якщо є бажання не виконувати, можна знайти будь-які аргументи цього не робити і казати: «Вам треба було прописати таке слово або таке слово».

– Я хочу ще уточнити щодо такого потенційного обміну «всіх на всіх». Цей обмін має відбутися в ідеалістичному варіанті лише опісля підписання мирної угоди? Чи він може бути паралельним треком? Чи відбувається напрацювання можливості зробити такий обмін «всіх на всіх», незалежно від того, чи буде підписана мирна угода, чи ні?

– Ми цю роботу робимо. В першу чергу – це верифікація даних. Це списки, які постійно передаються російській стороні, як і російська сторона передає українській стороні. Тобто це паралельні процеси для того, щоб у будь-який момент, якщо буде досягнута політична воля керівниками, президентами, дуже швидко її реалізувати.

– Від кого зараз залежить наявність цієї політичної волі?

– Від Російської Федерації.

– Ви відчуваєте наявність цієї політичної волі?

– Ну, скажімо так, останнє моє спілкування з моєю російською візаві (уповноваженна з прав людини в РФ Тетяна Москалькова – ред.) …

– А коли воно відбулося?

– 16 грудня. Тобто фактично відбулася моя фізична з нею зустріч, де ми чотири години провели в перемовинах.

У нас є результати: ми досягли домовленостей щодо передачі 2000 пакунків для українських військовополонених. Я передав 1256 листівок для українських військовополонених. Ми домовилися провести термінові моніторингові візити до військовополонених. Разом з нами на перемовинах були присутні представники Міжнародного комітету Червоного Хреста.

У нас є додаткові результати у вигляді того, що росіяни в цей день повернули нам 60 цивільних громадян України.

– Ви опрацьовували ці списки, ви говорили про «всіх на всіх, чи є вже остаточна кількість людей, про яку йдеться?

– Ні, остаточних цифр немає, як і списків, бо дуже багато людей рахуються зниклими безвісти. Ми домовилися постійно проводити роботу щодо верифікації та пошуку тих, хто зник безвісти. Це, напевно, один із ключових результатів наших перемовин, нашої зустрічі. Ну і плюс-мінус ми розуміємо тих, хто є верифікованими військовополоненими і цивільними заручниками. Ця робота може відбутись, на мій погляд, максимально швидко, як я сказав, у разі політичної волі.

– Але взагалі у вас є розуміння, скільки українців перебуває там?

– Ми знаємо. Ми знаємо всі місця, де росіяни утримують українців: як військовополонених, так і цивільних. Уявіть собі: на цей момент це понад 300 місць. 186 місць росіяни використовують для тримання українських військовополонених, а додатково – місця, де вони тримають цивільних заручників. Тобто це величезний спектр роботи.

Робота, яка була пророблена, в першу чергу нашими розвідувальними органами. Ми фактично знаємо, якщо не всю, то практично всю інформацію. І багато громадян України не пройшли процедуру верифікації через Міжнародний комітет Червоного Хреста. Тобто офіційно ми маємо одні цифри, а фактично на території Російської Федерації та на тимчасово окупованій території України – інші, значно більші цифри.

– Тобто, якщо, наприклад, у вас є розуміння, що така-то людина перебуває там, але вам цього не підтверджують?

– Так, але ми знаємо, що вона там перебуває. У нас є приклади, коли російська сторона відмовлялась брати листівки, казали: «У нас такої людини немає». Ми через деякий час вказували: беріть листа – людина перебуває у такій-то виправній колонії, в камері номер такий-то. Листи брали і передавали.

– Можна запитати, як ви отримуєте цю інформацію?

– В першу чергу – від хлопців та дівчат, яких ми повертаємо з російського полону. Друге – це дуже ефективна робота наших розвідувальних органів. Я окремо можу відзначити їхню роботу: це і Служба зовнішньої розвідки України, і Служба безпеки України, і Головне управління розвідки Міністерства оборони, і Департамент розвідки Державної прикордонної служби України.

– Як ви співпрацюєте з родинами тих людей, у чиїх родинах є полонені, викрадені або зниклі безвісти? Я запитую, тому що вони періодично проводять акції і намагаються бути почутими. Як у вас з ними відбувається контакт?

– Пряма комунікація, пряма співпраця, навіть так скажу. Будь-яка людина може до нас звернутися. Ми отримуємо дуже велику кількість звернень – саме від родин військовополонених, осіб зниклих безвісти, цивільних заручників та родин, чиїх дітей росіяни вивезли.

Це побудована робота як на рівні регіонів. У кожному регіоні України є мій представник, фактично заступник, який закріплений за тим чи іншим регіоном. Створена регіональна робоча група, завдання якої – постійна комунікація, спілкування з родинами, отримання від них інформації: чи є якісь додаткові потреби – не тільки повернення. Це і соціальна допомога, і соціальна підтримка, чи отримують вони фінансову підтримку від військових частин, від Збройних сил України або Сил оборони. Чи є у них проблеми з органами досудового розслідування, зі слідчими органами? Чи є проблеми щодо проведення аналізів ДНК, співпадіння? Тут дуже велика кількість проблемних питань, які ми виявляємо, на які реагуємо.

У цю регіональну робочу групу входять багато різних органів влади, включно з органами місцевого самоврядування. Таким чином ми в той чи інший спосіб допомагаємо родинам. Так, не всім – бо дуже часто основний, напевно, виклик від родин – це: «Поверніть нашого рідного, близького прямо зараз. Що ви робите, щоб швидко відбувся або обмінний процес, або процес пошуку?».

І ви ж розумієте: коли ти спілкуєшся з родинами, чиї рідні і близькі в російському полоні з 2022 року, з 2014 року – а таких теж є достатньо багато – то важко просто розказувати про процес. Нікому це вже давно не цікаво. Покажіть результат. Якщо є результат – звітуйте. Якщо немає – робіть ще більше.

Вивезення жителів Грабовського на Сумщині: яку інформацію надала Росія?– Хотіла ще запитати у вас з приводу українських жителів, які опинилися в Росії. Була така інформація, в тому числі з посиланням на вас. Я маю на увазі жителів села Грабовське на Сумщині, на прикордонні, коли представники російської армії вивезли їх у Росію. Ви тоді заявили, що запитали у вашої колеги – Москалькової, російської омбудсменки, де ці люди. Чи ви отримали вже відповідь?

– Отримав.

– Що вам сказали?

– Я отримав список громадян України, які перебувають на території Російської Федерації. Мене поінформували, в яких умовах вони перебувають. Мені навіть скинули фотографії, відео спілкування з ними – чи є у них якісь претензії щодо забезпечення їжею, ліками, водою, умовами проживання.

– Скільки людей у цьому списку? І як вони взагалі опинились у Росії?

– У Росії – 52 людини.

– Діти є?

– Ні, дітей немає. Вони опинились на території Російської Федерації через дії російських солдатів. Російська сторона це підтверджує. За їхнім твердженням, це була так звана евакуація цивільного населення через активні бойові дії в населеному пункті, де все це відбувалося, і, мовляв, це становило загрозу життю і здоров’ю цивільних громадян України. І вони їх вивезли.

– Де вони зараз перебувають?

– Зараз перебувають в одному з прифронтових регіонів Російської Федерації.

– В якій ролі?

– У ролі цивільних громадян. Наскільки мене поінформували, офіційно відповіли: це цивільні громадяни, до них немає жодних обмежень. І я, згідно з міжнародним гуманітарним правом, терміново звернувся до Москалькової, щоб їх фізично повернули на територію України.

– Який результат цього?

– Очікуємо відповіді.

– У них будуть запитувати, які в них плани: чи вони можуть самі поїхати, наприклад, з Росії в якусь іншу країну, чи повернутися в Україну? Я розумію, можливо, дещо наївно звучить це питання, але якщо вони просто як цивільні там перебувають, у них має бути якась умовна свобода чи ні?

– Так, умовна повинна бути. Але, як ми бачимо, її немає. Тобто вони перетнули державний кордон між Україною та Російською Федерацією. Зрозуміло, що ніхто їм штампи в паспорти не ставив – ні з боку України, ні з боку Російської Федерації. Тобто в юридичному плані треба не просто, щоб вони повернулись назад, а потрібна процедура, за якою ми готові в будь-який час на території будь-якого пункту перетину їх фізично забрати. Бо це громадяни України.

– Якщо цього не буде, чи можуть ці люди в подальшому увійти в якісь списки – я грубо кажу – «всіх на всіх»?

– Я зараз не хотів би давати багато деталей саме для того, щоб не ускладнити процес повернення їх додому. Станом на сьогодні відбуваються перемовини між мною та Москальковою щодо їхнього юридичного статусу і щодо того, коли росіяни готові їх повернути. І я скажу так: росіяни не роблять гуманітарних кроків без умов. Зрозуміло, що це будуть якісь умови, які будуть виставлені Україні.

Як відбуваються домовленості про обміни?– Я ще хотіла, аби ви підсумували цьогорічний процес обміну – яким він був за вашими відчуттями?

– Як завжди – важкий, непростий.

– Важчий, ніж у попередні роки, чи ні?

– Усе, що стосується перемовин з Російською Федерацією, а ви ж розумієте, що обміни – це процес перемовин, ніколи не буде простим. Ніколи.

І всі повинні зрозуміти: як би ми не ставилися до росіян, це серйозно підготовлені люди, які вміють вести перемовини, з якими непросто домовлятися. Але головне – щоб ми, і я маю на увазі саме українську сторону, досягали конкретних результатів у вигляді фізичного повернення наших громадян додому.

У 2025 році нам вдалося повернути 2000 військовополонених і частину цивільних. Чи це багато, чи мало? На мій погляд – ми не повернули всіх, отже, не на 100% виконали свою роботу. Є над чим працювати, є що застосовувати в майбутньому. Я все ж таки вірю, що основний інструмент для повернення всіх – це мирна угода, яка, я сподіваюся, буде підписана, і таким чином ми пришвидшимо процедуру повернення абсолютно всіх.

Станом на сьогодні цим займається не лише Лубінець – залучено багато органів: і розвідувальні, і правоохоронні. У нас є Рада координаційного штабу, до якої входять керівники Служби безпеки України, ГУР, міністр оборони, міністр внутрішніх справ, голова Служби зовнішньої розвідки, секретар РНБО. Тобто це непроста робота: ми зустрічаємося і думаємо, що ще можемо запропонувати, що можемо зробити додатково, щоб пришвидшити повернення.

Усією великою українською командою вдалося повернути 6266 осіб – це загальна цифра за весь період з 2022 року. З них 403 – цивільні особи, решта – військовополонені. І особисто президент займається процесом повернення наших громадян з російського полону.

– Цьогоріч говорили про те, що в певний період цей процес був заблокований. Що, за вашою оцінкою, його розблокувало?

– Я ніколи не підтверджував, що цей процес був заблокований, і завжди кажу: якщо щось не відбувається фізично, якщо українське суспільство не бачить обмінів – це не означає, що не тривають перемовини. Це означає лише те, що станом на сьогодні немає домовленостей про проведення обміну.

Ви бачите процес тільки тоді, коли ми когось повернули. Але це останній етап – і він один із найменш складних. Набагато важче домовитися, щось запропонувати.

– Скільки часу може займати один трек – наприклад, обмін 24 серпня? Скільки тривали переговори, щоб люди опинилися в Україні?

– 24 серпня – це продовження стамбульських перемовин. Вони самі по собі тривали кілька місяців. Це процес, який може розпочатися ще в попередньому році, а завершитися всередині наступного. Не буває так, що сьогодні зустрілися, передали списки – і за тиждень уже провели обмін. Так це не працює.

– Як часто ці списки правляться?

– Постійно, постійно відправляють на російську сторону якісь нові списки. Ми працюємо фактично в щоденному режимі: відправляємо списки зниклих безвісти, триває процедура верифікації, ведемо перемовини щодо повернення людей. Немає якогось одного «чарівного» списку, потрапляння в який автоматично означає повернення додому. Це різні списки, по-різному сформовані. І тільки Російська Федерація сьогодні визначає, кого повертати, або ж узагалі без пояснень каже: «Ми аналізуємо».

– А якщо росіяни вносять правки в ці списки – вам пояснюють причини, чому виключили ті чи інші прізвища?

– Ні. Росіяни не надають жодних пояснень чи аргументів. Саме тому з 2022-2023-го і до середини 2024 року українська сторона постійно пропонувала закріпити прозорі умови обмінів.

Ми пропонували критерії, наприклад, важкопоранені і важкохворі мають повертатися негайно і без жодних умов – так, як це передбачено Женевськими конвенціями. Домовилися – повертаємо.

Домовлялися в Стамбулі: всі, хто молодше 25 років, повертаються без прив’язки до чисельності. Домовилися – але не виконали. Росіяни частину віддали, частину залишили без жодних аргументів.

Третій критерій, який ми пропонували: хто довше в полоні – той раніше виходить. Щоб була логіка. Хто з 2014-го, з 2022 року – давайте їх повертати в першу чергу. Це логічно і зрозуміло для родин.

Але якби росіяни керувалися лише логікою повернення своїх, ми давно провели б усі обміни. У них інше завдання. Війна не завершилася, і гібридна війна триває. Вони постійно намагаються використати фактор родин військовополонених і зниклих безвісти для дестабілізації ситуації в Україні.

Я неодноразово публічно коментував, що росіяни запускають інформаційно-психологічні спецоперації: публікують списки, кого «готові віддати», але фізично не віддають нікого. А що має відчувати родина, коли читає, що росіяни нібито готові віддати її рідну людину, але цього не відбувається? Хто винуватий? Напевно, Україна. Так створюються передумови для втрати довіри до української влади.

Ми не повинні забувати: війна триває. Я постійно напряму спілкуючись з родинами, пояснюю, як усе відбувається.

– Вам висувають претензії?

– Я щиро дякую родинам за терпіння. Бо дехто просто не витримує – і ми розуміємо, чому. Кожен день у полоні – це не просто день ув’язнення на території Російської Федерації. Це день тортур.

Уявіть: ти чуєш роками пояснення – «чекайте», «завтра», «післязавтра», а протягом кількох років нічого не відбувається. Тому претензії не просто зрозумілі – вони мають бути. Ми їх розуміємо.

І тільки пряме спілкування, коли я кажу: критикуйте мене за що завгодно, тільки не за те, що ми нічого не робимо. Ми кожного дня шукаємо підходи, залучаємо людей, намагаємося тиснути, щоб наші поверталися з полону.

– Які механізми тиску на Росію залишаються дієвими – за вашою оцінкою?

– Це процес домовленостей. Я не скажу, що тут діє якийсь тиск.

– Це домовленість персональна? Чи на якусь конкретну тему? Що буде більш дієвим?

– Більш дієвим, на мій погляд, є розуміння, що росіяни просто так нічого не роблять. Тому немає кроку, який сьогодні зробиш – і завтра точно отримаєш позитивний результат.

Зараз росіяни для себе поставили завдання проводити обмінні процеси. Був період, коли ми максимально працювали в рамках виконання стамбульських домовленостей. Станом на сьогодні я не скажу, що є пауза, але ми бачимо додаткові запити з боку росіян, у тому числі – додаткові умови з боку української сторони.

У нас умова дуже проста: ми в Стамбулі домовилися – виконуйте.

– Ну, можливо, якихось аргументів чекають.

– Вони від нас чи ми від них? Ми чекаємо конкретних результатів домовленостей. Знаєте, коли ми говоримо про домовленості з російською стороною, основна проблема – це розуміння: чи вони їх будуть виконувати, чи ні.

Хто взагалі може гарантувати виконання росіянами домовленостей, навіть якщо ми домовилися, як би це зараз не прозвучало. США? Ну, ми дуже на це сподіваємося.

– Ви їздили в Катар – і це теж певною мірою переговори. Якою є непублічна сторона цих перемовин, які відбуваються?

– Це не «певною мірою» перемовини – це прямі перемовини. Просто щоб мене правильно трактували. Це не прямі перемовини між мною і російською стороною, але це прямі перемовини через посередників. Коли я домовляюся з нашими партнерами – з катарцями, наприклад, а вони вже ведуть перемовини з росіянами. І це, до речі, дає результати і щодо військовополонених, і щодо цивільних заручників, і щодо українських дітей. Коли ми залучили треті країни – це дало додаткові позитивні результати.

– Це більш дієво?

– Я не скажу, що це більш дієво. Я скажу, що це інколи паралельні треки.

Інколи в нас спрацьовують домовленості напряму, інколи – через посередників. Це залежить від різних умов. Але, на мій погляд, залученість третіх сторін, третіх країн, додає важелів впливу на російську сторону.

– Що відбувається в процесі цих переговорів – з того, чого ми не бачимо, але могли б знати?

– Домовленості відбуваються постійно.

– В якій тональності відбуваються такі переговори?

– По-різному. Якщо ми говоримо про прямі перемовини з російською стороною – так само по-різному. Інколи дуже жорстко. Інколи ми апелюємо до гуманності. Інколи пропонуємо спільні, однакові підходи – і, на мій погляд, це працює найкраще.

Тобто коли ти не просто вимагаєш щось від російської сторони, а кажеш: дивіться, вас цікавлять ваші громадяни, нас – наші. Ви робите для громадян України – перше, друге, третє. Ми робимо для громадян Російської Федерації – перше, друге, третє. Однаково. На мій погляд, це діє.

Про порушення під час мобілізації та зарплати військовим– Ще один трек, який був для вас дуже популярним цього року. Наскільки зросла або зменшилася його популярність? Я маю на увазі порушення прав людини під час мобілізації. Зафіксовані вами порушення цьогоріч збільшилися чи зменшилися?

– Збільшилися. І це не я кажу, це каже суха статистика. Кожного року зростає кількість громадян України, які звертаються до омбудсмена зі скаргами на порушення прав з боку працівників ТЦК та СП. Це велика проблема.

Я одразу скажу: не всі звернення, які ми отримуємо, знаходять підтвердження. Але, з іншого боку, я бачу статистику, що кількість порушень зросла кардинально. І з’явилися негативні явища, коли в приміщеннях ТЦК та СП не просто обмежують права, а, на мій погляд, навіть скоюються кримінальні правопорушення. Коли без жодних юридичних підстав обмежують свободу громадян України, забирають особисті речі, застосовують силу. Інколи ця сила призводить до дуже негативних наслідків – коли люди потрапляють до лікарень. А інколи навіть помирають.

– Ви про випадок із Сопіним?

– Так. Це один із таких випадків.

Слухайте, ми ніколи не переможемо Російську Федерацію, якщо громадяни України будуть боятися працівників ТЦК та СП більше, ніж російських ракет. Ніколи.

А зараз ми це бачимо. Українське суспільство просто розділяється. Хтось підтримує працівників ТЦК та СП, коли бачить незаконний опір їхнім діям: коли застосовується сила з боку громадян України відносно військових. З іншого боку – суспільство засуджує дії ТЦК, коли вони застосовують таку ж силу.

Я дуже не люблю ці кліше, які з’явилися останніми роками: «бусифікація», «ухилянти». Я завжди кажу: кожен має діяти в межах своїх повноважень. Перевіряти документи мають правоохоронні органи, а ТЦК та СП мають займатися своєю роботою.

На мій погляд, було хибне розуміння того, як потрібно проводити мобілізацію в умовах відкритої агресії з боку Російської Федерації. Замість аргументу добровільності, створення рекрутингових центрів, додаткової мотивації – в тому числі фінансової – пішли шляхом найменшого спротиву. Надали неіснуючі повноваження: силоміць затримувати, перевіряти, доставляти, мобілізувати.

Такі громадяни не хочуть воювати. Вони автоматично шукають будь-які можливості, щоб піти в СЗЧ.

Раніше в Офісі уповноваженого Верховної Ради з прав людини на запит «Української правди» повідомили, що з 1 січня по 29 жовтня 2025 року отримано майже 5 тисяч звернень щодо порушень співробітниками ТЦК та СП прав військовозобовʼязаних під час мобілізації. За весь 2024 надійшло понад 3,4 тисячі таких скарг.

Після початку російського повномасштабного вторгнення в Україну 24 лютого було запроваджено воєнний стан і оголошено загальну мобілізацію. В українському інформаційному просторі регулярно з’являються повідомлення про скандали і конфлікти між працівниками ТЦК і громадянами на вулицях міст і сіл. Негативна інформація про мобілізацію швидко поширюється соціальними мережами. Українські військові та представники влади заявляють, що це є наслідком інформаційно-психологічних операцій РФ.

– Ви бачите вихід із цієї ситуації? І чи пропонували ви механізми для вирішення проблем?

– Я бачу. Потрібно кардинально змінити систему стимулювання. Перше – велике фінансове забезпечення. Друге – розумні строки військової служби. Людина ніколи не підпише контракт, якщо не розуміє, на який строк вона його підписує. Ніхто не піде воювати «на все життя».

Нарешті почали вводити контракти на рік, на пів року, на два роки – з чітким розумінням, що довший контракт означає більше фінансове забезпечення. Але воно має бути значно більшим.

Слухайте, всі говорять про «великі зарплати» у військових. 100 тисяч бойових плюс 20 тисяч – це небагато. Для тих, хто каже, що у нас дуже великі заплати у військових, так ви підіть, побудьте хоча б один день на передовій з автоматом проти дронів, під постійними обстрілами.

І ще: коли ти виходиш із передової, бойових немає, залишається 20 тисяч. Як утримувати себе і сім’ю за ці гроші?

Винагорода має визначатися не тільки тим, чи ти фізично на передовій, а й конкретними результатами. Дуже правильна була практика: знищив танк – маєш отримати серйозну винагороду – 10-20-50 тисяч доларів, коли російський танк коштує 2-3 мільйони. За техніку, за укріплення, за кожного окупанта, за конкретний результат. Це стимулює професійних, навчених військових. Щоб вони розуміли: кожен день на передовій – це і захист держави, і фінансова підтримка себе, підрозділу, бригади. Це буде діяти.

– Від кого залежить вирішення цих проблем?

– Сьогодні – не лише від міністра оборони. Це питання загальної державної політики, яку потрібно кардинально змінювати. Це залежить від того, як держава ставиться до військових, зокрема під час ухвалення бюджету. Коли ми воюємо, а фінансова винагорода не зростає – це напряму б’є по мотивації наших хлопців і дівчат на передовій.