Джерело: www.volynnews.com
Службу за контрактом у Збройних силах України Алла Сенченко розпочала у 2018 році в складі 24 ОМБр імені Данила Галицького. Там вона перебувала до грудня 2021 року, а з початком повномасштабного вторгнення повернулася на службу до 2-го окремого стрілецького батальйону. З 24 травня 2022 року по 4 лютого перебувала у полоні. Після цього у ветеранки розпочався важкий і довгий шлях відновлення. Спорт, творчість та інші види діяльності стають основою для постійного руху.
Про свій досвід адаптації до цивільного життя, заняття спортом, створення власної колекції одягу, активну громадську позицію та багато іншого Алла розповіла в інтервʼю Волинським новинам.
– Однією із нещодавніх знакових подій для вас став захист магістерської роботи за спеціальністю клінічний психолог. Чому ви вирішили опанувати саме цю професію і яким чином це допомогло у адаптації до цивільного життя?
– Все моє життя, в принципі, я була відкрита, контактна людина і цікавилась психологією людей, взаємовідносин. Мабуть, ще з дитинства, навіть коли ще не знала про такий предмет. Згодом, по поверненню зі служби, виникло таке бажання вивчитися саме на психолога, а тоді зʼявилася державна програма і все зійшлося. Бакалаврат я закінчила за спеціальністю маркетолог, що, до речі, іноді перегукується, бо там теж важлива психологія людини. В цілому мені подобається факультет психології.
Це ще й спрацювало дійсно як реабілітація, тому що викладачі і різні предмети, ця інформація дуже допомагала мені. Також постійне спілкування, зі мною часто у такій неформальній обстановці комунікувала викладачка Ольга Лазорко, вона була і психологом, і помічником, і я всебічно відчувала ту теплоту, щирість, і бажання допомогти, власне розуміння твого стану. До речі, завдяки їй я пройшла курс «Нейробезпека: полігвальні практики в роботі психолога». Цей етап співпав з іншими проблемами, бо ж паралельно було не лише навчання, змагання, але й низка інших подій, до яких ти ніколи не будеш готовий. У нас дівчата, з якими ми перебували в полоні, вже давно написали заяви в раду ООН з прав людини щодо знущань, а я залишилася останньою. І тільки за допомогою фахівця з супроводу все ж завершила цю справу, бо кожний раз сідала писати і знаходилася купа причин відкласти це на потім. Для цього ж потрібно було пройти і консультації з психологом для заключення. А це знову ретравматизація, але знову ж таки дуже добре, що це співпало із тренінговими заняттями на факультеті. Ти маєш масу знань, пройшовши реабілітацію, заняття з психологом, консультації, терапію. І воно все одно тебе тригерить і пускає на дно. Це може зрозуміти лише той, хто це пережив, бо пояснити це нереально. Університет – це така безпечна для мене зона комфорту. Та й навчатися я люблю, це стосується не лише певних закладів, але й просто по життю, дізнаватися постійно щось нове – це справжня я.
– На презентації колекції одягу ви вже згадували, що завершення навчання на факультеті це певна невідомість, адже після проходження конкретного етапу завжди настає щось нове. Постійний розвиток – це вже філософія чи радше потреба вчитися?
– Я дійсно маю певний досвід і можу змінити вектор свого життя, але кожного разу набуті знання завжди стають мені в нагоді. Це не просто багаж за логікою – вчусь заради того, щоб вчитися. Далі я хочу іти в напрямку саме цієї діяльності – консультація психолога. І в цьому напрямку я буду працювати. Звісно, ще хочу долучити сюди і спортивну складову.
– Щодо спортивної складової, яка стала великою частиною вашого життя – Ігри Нескорених, «Сильні України», «UNBROKEN GAMES», чи будете ви робити спорт основним родом занять, чи все ж це перейде на другорядний план?
– Чесно сказати, не факт. Я прийшла до тієї точки, коли завершується певний етап життя і починається новий. Що це буде? Я не знаю. І куди воно зверне теж невідомо. Можливо хтось може щось планувати, а я поки маю те, що маю. І мені це подобається. Я ніколи, наприклад, не могла планувати, що побуваю в Канаді, яка, до речі, активно підтримує Україну. Звичайно, мені подобалась ця країна, так само я любила в свій час принцесу Діану, але ніколи і подумати не могла, що потраплю в обійми її сина Гаррі. Планувати можна якісь побутові речі, звичайно, це суто моя позиція, бо життя завжди вносить корективи. До того ж, в умовах війни це зробити стає тяжче.
На даному етапі я хочу об’єднати спорт і психологію. І думаю, що в цьому плані все вийде. Я хочу брати участь в проєктах, вести онлайн-консультування, бути поруч з людьми, які хочуть щось змінити в своєму житті, які рухаються в певному напрямку.
– Можливо ви вже визначили для себе напрями спорту, у яких будете брати участь? Чи це будуть проєкти по актуальності?
– Наразі я періодично долучаюся до Invictus Games, до проєктів, які вони проводять, тренінгів. Якщо є такі запрошення, я ніколи не відмовляюсь. Можуть бути й інші програми. Але тут є момент, що якщо я буду бачити, що цей проєкт не дуже корисний для військових, то я у ньому участі не братиму. Зразу можна побачити, коли мова йде про бізнес, а не увагу до військових. На жаль, я вже мала такий досвід проєкту, коли там йшлося суто про бізнес і нічого особистого. І коли ти бачиш, як ветерани нищать своє здоров’я, і заради чого я цілий мішок зібрала тих медалей. Що це мені дало? Крім зайнятості, ти втрачаєш свій час, за який можна було чимось іншим займатися. Я не хочу, щоб на цьому хтось заробляв, я хочу дбати про себе. Коли чуєш, що якась людина з верхівки заявляє, що з нами, ветеранами, носяться, то вибачте, це просто показуха, і дуже багато деталей не відповідають дійсності. Є потужні проєкти, дійсно, де залучаються ветерани, до речі, я також долучилася до зйомок одного документального фільму. Це насправді виконує свою заявлену ціль, а не просто проєкт заради виграшу гранта і все.
Ігри Нескорених дійсно мають спеціалізований склад, який пройшов фахову підготовку. У них є випрацюване бачення на певні ситуації, навіть мій тренер зі сноуборду сказав: «Я б ніколи не думав, що можна просто взяти круг, який крутять на талії, і за допомогою нього дистанціюватися з спортсменом». Таким чином тих, хто має травми, або боїться, можна страхувати. А тут люди вже і про це подумали. Це знадобилось і мені, бо напередодні змагань я впала, розсікла голову, до того всього ще й попала в аварію, потім знову впала, пошкодила руку. Та все це ще й на фоні ментальних труднощів. Це, певно, швидше самообман, бо ти потребуєш підтримки, а той круг створює таку собі ілюзію, що ти зараз об’єднаний з тренером. Нашим ще багато треба цьому вчитися.
– Ви згадали, що є проєкти для ветеранів, які не несуть жодної користі, а спрямовані лише на певні бізнес-процеси. Можливо, окрім цього, ви можете виокремити ще якісь проблеми у цьому напрямі. Що треба змінити, щоб вони стали дійсно корисними для ветеранів?
– Насправді все дуже просто. На тому ж прикладі заходу, про який я розповідала, на ньому були присутні бізнесмени-ветерани, посадовці, і, власне, ми, звичайний люд. Для учасників давали аркуш, на якому потрібно було написати проблеми з працевлаштування. Але ж питання у тому, що слово надали для ветеранів-бізнесменів, для яких це питання вже не актуальне, вони по другу сторону бізнесу, який наймає людей на роботу. У них і бачення уже зовсім інше. А коли у тебе є що сказати, озвучити якусь думку, що дійсно можна покращити, тобі ніхто не дає слова, бо є ж впливовіші люди. То яка буде користь з проєктів для ветеранів, коли їх думку насправді ніхто не хоче чути. Та не лише такі інциденти, візьмемо ті ж самі спортивні поїздки на змагання, коли у команду додають якусь некомпетентну людину, яка за державний кошт їде за кордон і по суті займає місце того ветерана, який довго тренувався і дійсно заслуговує туди поїхати. Оце мене найбільше вбиває. То хіба ж це не мали бути проєкти для ветеранів, а не тих, хто просто до них примазується для свого ж блага?
– А якщо говорити саме за спосіб висловлення думки і вплив ветеранів для вирішення певних питань, який ви вбачаєте у цьому підхід, щоб дійсно бути почутими?
– У моєму розумінні, це має бути багато окремих думок від ветеранів, а не їх обʼєднань чи конкретних організацій. Бо навіть у них вже є певна загальна думка. От нещодавно ветеранська спільнота була обурена рішенням про підняття заробітних плат для депутатів, водночас додаткових коштів для зарплат військовим не знайшлося, власне тим, хто у прямому сенсі вмирає за них, втрачає своє здоров’я. І хоча вони на тих зарплатах і не живуть, всі це прекрасно знають, вони й так озолотились під час війни і їм досі мало. Так от, кожен громадянин має свою позицію і це дуже добре. Але коли він піде і буде доносити своїй громадській організації певну думку, то не факт, що інші учасники підтримають його. Це як у тій схемі, коли ти звертаєшся до керівника області з проблемним питанням, а тобі кажуть: та ми вирішимо твою проблему, виділимо кошти, тільки ж ти не розголошуй це так масштабно. Але ж кожен має свою думку і якісь свої ідеї для проєктів. І я хотіла, і хочу, щоб кожен ветеран мав можливість висловити свої нагальні питання і потреби індивідуально. Але тут теж такий момент, щоб не робили купу обіцянок, а одразу прямо казали, що у їхніх силах, або ж що вони не можуть зробити.
Я з повагою ставлюся до дійсності, бо маю з чим зрівняти ставлення місцевої влади до ветеранів в інших містах, у нас, звичайно, є теж над чим працювати, але принаймні хоч якийсь взаємозвʼязок існує. Ветеранам треба говорити прямо і простою мовою, бо нас слухають, але не завжди є відповідь, яку хотілось би почути. Безумовно, у нашій області є багато справді корисних проєктів, спортивних ініціатив, ми маємо дійсно потужний волонтерський рух, але ж, на жаль, залишаються і ті, для кого це лише спосіб заробити зайвих коштів.
– Якщо так підсумувати, то найбільшою проблемою у вирішенні питань ветеранів є відсутність їхнього голосу?
– Загалом так, кожен голос має бути почутий і врахований. Зараз всі почали жити на показ, всі так гарно говорять, пишуть, а по факту напрацьовують тільки картинку, а часу на справжню роботу вже й не залишається. У деяких питаннях ми йдемо не туди, то де ж у ветеранських проєктах сам ветеран? Навіть якщо порівняти міжнародні змагання Invictus Games та Сильні України. Різниця колосальна, тому що перший був створений не українцями, і цим все сказано. Там в центрі уваги ветеран і все зроблено для нього і його сім’ї. Це адаптивний спорт, через який дійсно йде реабілітація. Людина підірвала своє здоров’я під час війни, вона втратила кінцівки, або якщо ззовні все залишилося як і було, то зсередини просто знищена, у неї може бути маса захворювань, порушень, які неможливо побачити наочно.
– Не можна оминути тему ставлення цивільного населення до ветеранів, які повернулися з фронту. Дуже часто люди не знають як себе правильно поводити і чи варто взагалі пропонувати свою допомогу. То як правильно чинити, коли такі сумніви все ж виникають?
– Це одна з найулюбленіших тем. Навіть зі свого досвіду скажу, що іноді ми дійсно переходимо кордони дозволеного. Якось на одних змаганнях я гарно потоваришувала з учасником команди і вже перейшла на той етап випередження. І я прокололася в елементарному, просто перед цим запитати. Ніби ж і з доброю метою хочеш це зробити, думаєш, що знаєш як краще, але це не так. Якщо у тебе просять допомогу і ти допомагаєш, тоді окей, в іншому ж випадку – варто запитати. Якщо вам відповіли, що допомоги не потрібно, тоді ви йдете собі далі. Нещодавно почула такий висновок спеціаліста, який каже: «Наші спроби опікатися людьми – це вищий рівень абʼюзу». Бо дійсно, прикриваючись благими намірами, людина позбавляє іншу особистість подолати ці перешкоди самостійно.
– Повернемося трохи до теми творчості і самореалізації. На представленні колекції «Намальована надія» ви розповідали, що деякі з ескізів вже були створені, деякі ви придумали під час перебування в полоні. Але це вже завершена історія, чи, можливо, ми ще побачимо її продовження?
– Це більше планувалося як творчий вечір. Ми, як клінічні психологи, майбутні магістри, презентували свою творчу частину. У той момент, коли я була голодна людина, так само як і в полоні, так і зараз мені це дає поштовх. Деякі речі були спеціально пошиті, деякі створювалися раніше. Але думаю, так, я б хотіла цим займатися. І у мене є мрія зробити масштабну колекцію, може, навіть, вона амбітна. Я такий собі вуличний творець. Цього разу, це вийшло спонтанно, але напередодні Різдва та Нового року душа потребує свята, це така собі морально-психологічна підтримка. Я вже не можу бути щасливою, мало посміхаюся, і це не тому ,що маю якісь розлади, а просто через гіркоту втрат.
Якщо ви переживаєте будь-які втрати, шукайте в собі цей творчий початок. Тому що творчість дає можливість такого перепочинку. Ти занурюєшся в процес і відновлюєшся. І побачивши результати творчого початку, ти розумієш, що в тебе зароджується думка, що не все так погано. Не можна жити однією війною, тому що це виснажує. Так, треба включатись, допомагати в міру своїх можливостей, робити свій вклад у перемогу, але коли ви не подбаєте про себе, ніхто про вас не подбає. І не допоможе перемога вам тоді, коли ви знищите себе в хлам.
Насамкінець хочу лиш побажати, щоб люди все ж таки знайшли сили в собі і подбали про близьких, про військо, зробили для них маленькі хвилини щастя, доброти і співучасті для висловлення вдячності.
Христина КРОТ
Фото з особистого архіву Алли Сенченко
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
