Таємниці легендарної письменниці. Маловідоме інтервʼю ВВС із Агатою Крісті

53 хвилин(и) тому

Детективні романи Агати Крісті вже понад століття захоплюють читачів, але навіть через 50 років після її смерті вона залишається загадкою. Маловідоме інтерв’ю BBC 1955 року відкриває деякі таємниці письменниці, яка була такою ж загадковою, як і сюжети її творів.

Дама Агата Крісті блискуче вміла ховатися на видноті.

Вона постала перед світом як привітна літня пані у хутряній шубі, яка любила садівництво, добру їжу, родину та собак, але за цим затишним образом вона із задоволенням вигадувала бестселери про отруєння, зради та кров.

І вона майже не залишала підказок щодо того, як працював її винахідливий розум. Крісті була хронічно сором’язливою, але у 1955 році її переконали дати рідкісне інтерв’ю у її лондонській квартирі для радіопортрета BBC.

У ньому вона розповіла, як нестандартне дитинство розпалило її уяву, чому писати п’єси було легше, ніж романи, і як їй вдавалося завершувати книгу за три місяці.

Вона народилась у 1890 році в заможній родині як Агата Міллер і переважно навчалася вдома. На запитання, чому вона почала писати, Крісті відповіла: “Я все це пояснюю тим, що ніколи не мала освіти. Мабуть, варто уточнити, що згодом я все ж таки пішла до школи в Парижі, коли мені було 16 чи близько того. Але до того часу, окрім того, що мене трохи навчали арифметики, я взагалі не мала жодних уроків”.

Крісті описувала своє дитинство як “славнозвісно ледаче”, але вона мала ненаситну любов до читання.

“Я вигадувала історії та розігрувала різні ролі, і немає нічого кращого за нудьгу, щоб змусити тебе писати. Тож до 16 або 17 років я написала чимало коротких оповідань і один довгий, нудний роман”, – розповіла вона.

Письменниця додала, що завершила свій перший опублікований роман у 21 рік. Після кількох відмов “Таємничу пригоду в Стайлзі” опублікували у 1920 році. Вона представила її найвідоміше творіння – Еркюля Пуаро.

Метод убивства отруєнням, який вона обрала для цієї історії, походив безпосередньо з її власного досвіду часів Першої світової війни. Поки її перший чоловік Арчі Крісті служив у Франції, вона працювала медсестрою-волонтеркою в госпіталі для поранених солдатів. Згодом вона стала асистенткою в аптеці, що дало їй розуміння ліків і токсинів. У її творах отрута використовується у 41 випадку вбивств, замахів на вбивство та самогубств.

Типова фабула Крісті починається з замкненого кола підозрюваних з одного соціального середовища та вбивства, яке породжує підказки, що ведуть до кульмінаційного зіткнення. У центрі завжди перебуває приватний детектив, наприклад Пуаро або міс Марпл, який розплутує загадку і в драматичній фінальній сцені відкриває правду всій групі.

Ця структура, знайома, але безмежно адаптивна, є однією з причин тривалої популярності творів Крісті.

У 1926 році вона опублікувала роман “Убивство Роджера Екройда”, який закріпив її професійну репутацію – однак того ж року її особисте життя зазнало великих потрясінь. Померла її улюблена мати, а Арчі зізнався, що закохався в іншу жінку. Він попросив розлучення.

Страждаючи від горя та творчого застою, сама Крісті стала героїнею загадкових подій. Холодної грудневої ночі її розбитий автомобіль знайшли у відлюдному мальовничому місці в графстві Суррей, навислим над крейдяним кар’єром. Поліція знайшла в машині її хутряну шубу та водійське посвідчення – але самої її ніде не було.

Підпис до фото, Агата Крісті казала, що писати п’єси “набагато цікавіше, ніж писати книги”Розпочали одні з найбільших в історії Британії розшуків зниклої людини. Історія мала всі складники таблоїдної сенсації: знаменита письменниця кримінальних романів, яка зникла, залишивши слід інтригуючих підказок, семирічна донька, що залишилася без матері, і вродливий чоловік, втягнутий у стосунки з молодшою коханкою.

Долучився навіть автор Шерлока Голмса сер Артур Конан Дойл – він найняв медіума, щоб зв’язатися з Агатою через одну з її рукавичок.

Подорожі Близьким Сходом

Через десять днів її знайшли за 370 км від місця аварії в готелі в Гаррогейті у Північному Йоркширі. Теорій було безліч: чи було її зникнення наслідком втрати пам’яті, продуманою спробою принизити чоловіка, чи навіть рекламним трюком?

Крісті вирішила не прояснювати цю таємницю у своїй автобіографії, написавши лише: “Отже, після хвороби прийшли смуток, відчай і розбите серце. Немає потреби на цьому зупинятися”.

Так само стримано вона говорила і про секрети свого стилю роботи, розповівши BBC у 1955 році: “Правда, яка розчаровує, полягає в тому, що в мене немає чіткого методу. Я друкую свої чернетки сама на старій вірній машинці, яка належить мені вже багато років, і вважаю диктофон корисним для коротких оповідань або для переробки акту п’єси, але не для складнішої справи продумування роману”.

У 1930 році Крісті вийшла заміж за археолога Макса Малловена, який був на 14 років молодший за неї, через шість місяців після знайомства під час поїздки до Іраку. Спільне захоплення давніми культурами визначило їхні подорожі Близьким Сходом, що надихнули такі твори, як “Смерть на Нілі”, вперше опублікований у 1937 році.

Нове щастя, здавалося, глибоко вплинуло на її творчість: протягом наступних дев’яти років вона написала 17 повнометражних романів.

Для Крісті головне задоволення від письма полягало у створенні її винахідливих сюжетів.

“Я думаю, що справжня робота полягає в тому, щоб продумати розвиток сюжету і турбуватися про нього, поки все не стане на свої місця. Це може тривати досить довго”, – казала вона.

“А потім, коли всі матеріали зібрані, залишається лише знайти час, щоб це написати. Три місяці здаються мені цілком розумним терміном для завершення книги, якщо серйозно взятися за справу”, – додала письменниця.

У радіопортреті BBC 1955 року театральний імпресаріо сер Пітер Сондерс, який поставив її шалено успішну п’єсу “Мишоловка”, сказав, що Крісті мала дивовижний дар створювати повністю сформовані сцени та історії у своїй голові.

“Якось я запитав її: “Як просувається нова п’єса?” “Вона вже готова”, – відповіла вона. Але коли я запитав, чи можу я її прочитати, вона так беззахисно сказала: “О, я її ще не написала”. З її точки зору, п’єса від початку до кінця була продумана до найменших деталей. Її написання було лише фізичною працею”, – розповів він.

Цю думку підтвердив і засновник видавництва Penguin Books сер Аллан Лейн, який сказав, що за 25 років тісної дружби він жодного разу “не чув клацання її друкарської машинки… попри вражаючу кількість і якість того, що вона стабільно створювала”.

Він зазначав, що чи то вона організовувала щоденну роботу табору під час експедиції в месопотамській пустелі, чи займалася рукоділлям увечері, “поки вона робила всі ці численні справи, у її голові вже опрацьовувалася нова п’єса або роман Агати Крісті”.

Хоча Крісті вважала, що книгу можна завершити за три місяці, вона говорила, що п’єси “краще писати швидко”. На момент радіопортрета BBC 1955 року три її п’єси йшли в лондонському Вест-Енді.

“Мишоловка” вже била касові рекорди, лише через три роки після прем’єри. П’єса починалася як радіодрама BBC під назвою “Три сліпі миші”, що вийшла в ефір у 1947 році в рамках вечора програм до 80-річчя королеви Марії.

За словами Крісті, писати п’єси було “набагато веселіше, ніж писати книги”.

“Тобі не треба перейматися довгими описами місць і людей або вирішувати, як розподіляти матеріал. І треба писати досить швидко, щоб не втратити настрій і щоб діалоги звучали природно”, – пояснювала вона.

Найдовше сценічне життя у Британії

У 1973 році Крісті відвідала святкування 21-річчя “Мишоловки” в лондонському готелі Savoy. Серед гостей був і перший виконавець головної ролі Річард Аттенборо, який передбачив, що вона “може йти ще 21 рік”.

“Я не ставлю її в один ряд із собором Святого Павла, але американці точно вирішують, що якщо вони приїхали до Лондона, то повинні піти подивитися “Мишоловку”, – казав він.

Ще в 1957 році вона стала пʼєсою, яку найдовше безперервно ставили у Великій Британії, і єдине, що могло її зупинити, була пандемія Covid у 2020 році. У березні 2025 року вона відзначила 30000-ту виставу.

Аттенборо також брав участь у портреті BBC 1955 року, де сказав, що Крісті була “чи не останньою людиною у світі, про яку можна було б подумати у зв’язку зі злочином, насильством або чимось моторошним чи драматичним”.

Підсумовуючи її тривалу загадковість, він зазначив: “Ми просто не могли повірити, що ця тиха, гідна пані могла змусити нас здригатися і зачаровувати людей у всьому світі своєю майстерністю напруги та даром створювати на сцені й екрані таку атмосферу жаху”.