Джерело: www.radiosvoboda.org
Військовослужбовець 42 доби перебував в оточенні ворога, від травня до липня 2025 року, у селі Олексіївка Сумської області. Під час цієї операції втратив двох побратимів. Усі дні військовим бракувало води і харчів, постійно доводилось відбивати ворожі штурми та обстріли.
Про те, як вдалося вижити? Про службу від перших днів повномасштабної війни разом із сином? Як війна змінила стосунки батька і сина? Про жертовність і відданість.
До початку повномасштабної війни син називав Любомира Мікала татом, а на службі Богдан звертається до батька, як до побратима, за позивним – «Батя».
На момент російського вторгнення Любомир Мікало був у відрядженні на Хмельниччині. Монтував металоконструкцію. І вночі 24 лютого 2022 року почув перші вибухи. Одразу повернувся у рідний Шептицький і з сином Богданом вирішили йти захищати Україну.
Син просив мене залишатись, а я просив його
«Син проходив строкову службу, тобто мав певні навички. А я навіть у війську не служив. Вагань не було ні в кого. Син просив мене залишатись, а я просив його. Бо вже старший і побачив щось у житті. А в нього молода дружина і йому ще жити і жити. За час війни у сина народилась доня, моя внучка. Також моєї дружини брат вирішив йти захищати країну. Ми пішли записуватися. Тоді у військкоматі були черги. Дізнались, що формується 103-тя бригада тероборони і щоб не стояти в чергах, записалися туди. Мій брат зі своїми хлопцями теж пішов воювати», – розповідає Любомир Мікало.
Удома у Любомира залишилась дружина з двома неповнолітніми дітьми. Жінка і невістка категорично відмовилися виїжджати за кордоні залишилися у Шептицькому.
Їхнє рішення, з одного боку, підтримало, бо і Любомир, і його син знали, що вдома чекають дружини, що їм у рідних стінах краще, але, з іншого боку, хвилювалися, бо все ж не так і далеко від Шептицького розташований кордон України з Білоруссю. І тоді ніхто не знав, як будуть розгортатися події. .
Ми знали, що вирушимо на Донбас і так сталось 26 квітня 2022 року
«Попередньо нам казали, якщо тероборона це не означає, що ми будемо на Львівщині чи на Волині. Ми знали, що вирушимо на Донбас і так сталось 26 квітня 2022 року. У районі Білогорівки (Луганська область-ред.) були 9 травня, якраз в Росії їхнє свято. І вони до свого параду старались зрівняти наші позиції з землею. Танки, гради, гелікоптери, міномети, фосфор – все випускали на нас. Було дуже важко. Позиція розташовувалась на насосній станції. Вистояли за підтримки і допомоги суміжних підрозділів, тому що там також були інші бригади. Ворог намагався створити переправу через річку Сіверський Донець і зайти технікою, живою силою. Ми втримали наступ», – розповідає Любомир Мікало.
Поруч із батьком усі бойові завдання виконував син. Тому переживання в Любомира були не лише за себе, але й сина, а ще брата і шваґра. Але, каже, дивлячись один на одного, давали собі раду і були один для одного підтримкою.
Навіть затятий атеїст, у разі небезпеки, почне вірити, молитися
«Від початку я казав, що все буде добре: не переживайте, моліться, покладайтесь на Бога. Мені син постійно ці слова згадує. І ця допомога Всевишнього, допомога Бога, молитви допомагають. Молитва – це допоміжна сила. Вона, як в духовному, так моральному плані підтримує і себе також налаштовуєш, що з тобою все буде добре і з твоїми близькими, рідними. Навіть затятий атеїст, у разі небезпеки, почне вірити, молитися»
У 2024 році у Любомира ‒ вдруге поранено і теж контузія, струс мозку, розірвані барабанні перетинки. Але він знову повернувся у свій підрозділ.
Українська група вважала, що ворог попереду, але він уже був також позаду.
Серед покинутого і зарослого подвір’я бійці знайшли інший підвал, земляний, глибокий. І він став укриттям для Любомира на 42 дні:
Це господарський підвал, де було лише металеве ліжко, на якому могли відпочивати по черзі
«Хлопці з дрона знайшли його і, відповідно, нас провели. Це місце в густих зелених хащах і це було нам на руку, бо давало можливість маскуватись, бодай трішечки було безпечно. Це господарський підвал, де було лише металеве ліжко, на якому могли відпочивати по черзі. Були мішки зі сміттям, словом закинутий підвал і ми зайняли у ньому оборону. Вже наступного дня зранку був перший контакт з ворогом, який підійшов близько до нас. Відповідно, побратим його ліквідував, забрав трофейний автомат з підствольним гранатометом. Тіло затягнули у підвал, тому що не знали, чи ще хтось з ворогів іде слідом. Цей труп, прикиданий мішками зі сміттям, так і пролежав увесь час. Кожен день ворог йшов на нас, постійно відбивали штурми»
Військовослужбовець Любомир Мікало з дружиною Наталею
На шостий день під час обстрілу загинув один із українських бійців і у сховку залишилось троє військовослужбовців.
Побратим по сходах так і залетів до нас у підвал
Перший тиждень бійці мали воду і харчі, розраховували запаси на щодень, але й вони закінчились. Тому доводилось виходити на поверхню і з дронів військові повідомляли, чи безпечний вихід і тоді вже воїни могли забрати трофейні наплічники ворога або ж сухпайки, пляшки з водою, частина з яких, до слова, розбивалась під час скидання з дрона.
«На той момент ворог кожен день проходив попри нас, кого могли, то ліквідовували. Командування пробувало нас витягнути, відсилало броньову коробочка, але, на жаль, вона не доїхала. Ми з трофейних телефонів, які забирали з 200-х ворогів, бачили маршрути. Найближче, що мали контакт з ворогом, в лице в лице, то було 5-10 метрів від укриття. Робили одиночні постріли, щоб не видати себе, бо так збивають дрон.
Одного разу я лиш виглянув з нашого підвалу і побачив, що залітає граната, падає біля мене і сходами так поволі покотилась ‒ тик-тик-тик. Я так і завмер на тих сходах. Адже 4-5 секунд і граната зривається. Хлопці теж завмерли. Але 5 секунд пройшло і вона не вибухнула. Я не чув, щоб чека від’єдналась. Тоді так і сказав побратимам, що це ще один знак, приклад того, що все буде добре, що нас оберігає Бог, що нас оберігають вищі сили, не бійтеся.
Я молився, знав, що дружина ходить до церкви, що рідні моляться. Просто відчував, що все буде добре, що я мушу вийти живий. Я дружині і дітям пообіцяв, що повернуся звідти живим».
З рідними
На стежці у лісосмузі Любомир знайшов пів пляшки води. Ніколи ще не був такий радий ковтку води:
Просто брав вологу серветку, висмоктував ту вологу, щоб в роті була волога
Вологими серветками протирали тіло, чистили зуби, потім їм надіслали сухі душі.
«Гігієна на війні дуже важлива, бо можуть початись різні болячки. А тим більше, коли немає повноцінного харчування, немає достатньо води, перебуваєш без сну, без відпочинку, у сирості ‒ і це все може мати серйозний наслідок. Ми там у підвалі ходили у туалет, мусіли якось виходити з тієї ситуації. Пройшли й таке упокорення…»
Коли Любомир з побратимом добралися до української позиції, то ще на другий день не могли повірити, що вибралися із пекла.
Він одразу зателефонував до дружини, але Наталія не відповіла. Це насторожило. Син повідомив, що маму везуть на операцію.
Чекаючи на чоловіка з оточення, перебуваючи у постійному стресі, дружина тоді дізналася, що в неї онкологія. Син перед операцією ще встиг сказати мамі, що тато повернувся живий.
Можливо, вона заради мого порятунку і пожертвуувала своїм здоров’ям
Любомир Мікало після виходу з оточення теж потрапив у шпиталь, у нього була пневмонія, контузія, проблеми з вухами.
«Вночі я далі думками воював у тому підвалі. Там залишились два моїх побратими…».
Війна змінила стосунки батька з сином. Це вже не лише близькі родичі, але й з’явилась більша повага один до одного, як побратима до побратима.
Не було ніяких ні вагань, ні іншого вибору
«Якби воно не склалось, що вже пройдено, але я інакше не міг. Я хотів, щоб моя родина була у безпеці, тому не думав про себе. Чоловік це захисник сім’ї і кожний свідомий українець повинен захищати, боронити свою країну в разі якоїсь небезпеки, тому що небезпека для країни це так само, як небезпека для твоєї родини, для твоєї сім’ї. Тому не було ніяких ні вагань, ні іншого вибору, і я думаю, що так склалося, як воно склалося, і це є правильно»
Любомир Мікало відзначений численними нагородами за мужність, сміливість, відвагу. «Золота Зірка» Героя України для нього найдорожча.
А колись, посміхається герой, він розповідатиме своїм онукам про те, що йому вдалося пройти. Та чи розповість усе до подробиць… Навряд. Він здійснив свою мрію і зробив собі татуювання. Українська символіка в татуюваннях нагадує йому про події, які пройшов. Це його спогад, який завжди з ним.
