«Дзуськи їм, а не Донеччину!». Двоє піхотинців 130 днів тримали позицію під Костянтинівкою

Сімох російських штурмовиків у контактному бою знищили двоє піхотинців 93-ї ОМБр ЗСУ «Холодний Яр». Дмитро «К2» та Денис «Барс» – у цивільному житті кухар та помічник машиніста тепловоза – 130 днів тримали позицію в районі Костянтинівки Донецької області. Їх замінили побратими, позиція і досі за українськими захисниками.

Із «К2» і «Барсом» ми зустрілися в одному із відносно тилових містечок Донеччини: після відпустки бійці готувалися до поїздки в один із санаторіїв Трускавця.

Піхотинці розповіли Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода), як за ці понад чотири місяці відчули і побороли страх першого бою; як відбивали штурми російських військ і за 20 днів до виходу опинилися під завалами; чому їх такий тривалий час не міняли та про вихід з позиції із полоненим російським військовослужбовцем.

Від піци і тепловоза – в піхоту– Як ви потрапили на війну?

Дмитро «К2»: Я з міста Кривий Ріг, мені 30 років. На війні уже 8 місяців. У цивільному житті був кухарем, працював у Дніпрі, Кривому Розі. Готував все: від фастфуду до ресторанних страв. Моя коронна страва, мабуть, – піца, будь-які піци, виходить дуже смачно (посміхається).

Я вийшов за пивом, і мене захопили ТЦК (сміється). А я вже вирішив не тікати. Бо прийшов мій час. Я і до цього особливо не ховався і не тікав. Повісток не було.

– Після ТЦК була якась підготовка?

Дмитро «К2»: Так. Базова військова підготовка (БЗВП). Тривала більше 70 днів. А потім запросили до 93-ї бригади. І я, звичайно, погодився, бо чув гарні відгуки про цю бригаду за всі роки війни. Тепер я – піхотинець.

– Не було страху йти в піхоту?

Дмитро «К2»: Звичайно, трохи було страшно. Але ж це треба робити комусь. Якщо кожен буде «морозитися» – «я не хочу в піхоту, я хочу до дронарів» або ще щось – хто тоді буде тримати позиції, якщо ніхто не хоче йти в піхоту?!

– Тобто на БЗВП вас навчили, як виживати?

Дмитро «К2»: Якщо чесно, БЗВП у нас була недолуга: ми копали, автомати в нас були не пристріляні, ми як слід і не стріляли.

А вже тут круті інструктори за декілька тижнів нас навчили справді тому, як не вмерти. Щоб дати «люлєй» ворогу і повернутися додому. Привчили нас і до дронової війни, – бо безпілотники дзижчать усюди.

Денис, «Барс»: Мені 27 років. Я із Запоріжжя. До війни працював помічником машиніста тепловоза на металургійному підприємстві «Запоріжсталь».

Йшов додому, зупинила поліція, відвезли до ТЦК. Наступного ранку вже почав проходити БЗВП. Та й назад «петляти» вже не хотів.

За розподіленням потрапив до 93-ї бригади. І про це не шкодую. Я піхотинець. Звісно, важко, але можна воювати. У нас все добре виходить – просто не вистачає людей. Усе є, забезпечують усім, що треба: не голодні, не холодні, постійна підтримка дронами з повітря.

Були б люди – і набагато простіше все було би.

Розбита хата, труп над головою– Розкажіть, коли ви зайшли на ту позицію в районі Костянтинівки?

Денис «Барс»: Ми зайшли на позицію 8 серпня 2025 року, а вийшли 15 грудня. Пробули на позиції 130 днів.

Коли заходили, було тепло, була «зеленка», і можна було нормально пройти, ховаючись від російських дронів серед зеленого листя. Заходили спокійно. Пішки. Йшли півтора дня.

– На собі багато речей несли?

Денис «Барс»: Кілограмів 50 був рюкзак.

Дмитро «К2»: Багато чого несли: ліхтарики, провізія, вода, боєкомплект, гранати, лопати, сокири, сітки від дронів.

– Який вигляд мала ваша позиція, що це взагалі було?

Дмитро «К2»: Це (позиція – ред.) може бути що завгодно: нора в землі, труба, гараж, хата. Ти прийшов, закопався. І чим глибше ти закопався, тим більше шансів, що ти виживеш.

Не можна байдикувати – треба копати потрошку щодня. Треба робити багато кутів для стримування вибухової хвилі та уламків, робити багато виходів на випадок завалу.

А ми зайшли у звичайну хату. Проламали в ній підлогу, почали копати і зробили собі дві нірки з запасними виходами.

– Коли ви виходили, який вже вигляд мала ваша хата? Чи була вона взагалі?

Дмитро «К2»: За 20 днів до того, як нас вивели, до нас заходив ворог, ми його знищили. І це побачив ворожий «птах».

Наступного дня по нас полетіли FPV, міномети. І все летіло в нашу хату. Але добре, що ми копали. Тому залишилися живі.

Ми поховалися кожен у свою нірку, взяли з собою по пачці цигарок, по пляшці води, по автомату і лежали чекали, коли скінчиться обстріл.

Читайте також: «Відбилися, закріпилися, вистояли і забрали своє»: командир бригади «Кара-Даг» про методи ведення сучасної війни

– Тобто ви лежите в нірках, а над вами хата ж стоїть?

Дмитро «К2»: Так. І хату потроху «розбирають». І так сталося, що у «Барса» нірка виявилася міцнішою за мою.

Від чергового прильоту моя нора обвалилася. Я встиг згрупуватися, щоб мене землею повністю не засипало. І потрошку себе розкопував. Було трохи стрьомно і в голову дурні думки лізли, що я в тій ямці і лишуся.

Найжахливішим було те, що я копав-копав, – і відчув сильний трупний сморід. Я отак розвертаюся, – а російський військовослужбовець висить на корінцях рослин наді мною. Тіло, що вже гнило. Я з ним ще декілька годин пролежав, доки мене «Барс» не розкопав.

– А як ці останки там опинилися?

Дмитро «К2»: Він, мабуть, лежав, і, може, миші під ним підкопали землю. Я не знаю. Від прильоту земля обвалилася, і він лишився на коріннях висіти. І з нього ще щось крапало на мене. Фу! Бяка була.

Потім стемніло. І Денчик мене відкопав. Ми пообіймалися, і все.

Денис «Барс»: Моя нірка була меншою, тому виявилася більш стійкою до прильотів. Вихід із неї завалило хатньою стіною.

Перше моє питання до «К2» було: чи може він дихати, чи є в нього повітря. Він відповів, що так, все нормально.

Ми дочекалися, поки ворожа «пташка» відлетіла. Ну якось розкопалися потроху, коли прийшли в себе.

Дмитро «К2»: Після цього ми кілька днів відчували, що над нами позбиткувалися; сиділи і навіть не балакали. Не було настрою ані копати, ані воювати.

А потім прийшли до тями.

«Ми їх «накошмарили»– Ви кажете, що за 20 днів до виходу з позиції «знищили ворога». Це був контактний бій?

Дмитро «К2»: Так. Вони заходили. Ми їх побачили. Бах-бах! І все.

– А перший ваш контактний бій на цій позиції пам’ятаєте? Чи було страшно?

Дмитро «К2»: Звичайно, було страшно. Вони ідуть, щось кричать. А ти стоїш із цим автоматом.

Потім перший постріл, і все. Вже не страшно. Голова чиста. Ти холоднокровно, автоматично робиш свою роботу.

Вони зайшли прямо до нас під хату. І в підсумку – мінус двоє росіян. А за годину я вже ліг спати (сміється).

Денис «Барс»: Один із них голий (без захисного спорядження – ред.) був, а один прямо «рекс».

Дмитро «К2»: Він зайшов увесь в амуніції. Ми потім питали в полоненого, так той відповів, що цей купив собі спорядження на пів мільйона рублів.

Денис «Барс»: Він навіть зі своїм тепловізором прийшов.

Дмитро «К2»: А другий такий: ходив ото, по горобцях дивився, без бронежилета, автомат був на запобіжнику.

– Це він так штурмував?

Дмитро «К2»: Так (посміхається). Оце такий «вояка» був.

Денис «Барс»: А в мене після першого бою були незрозумілі враження. Наче було багато емоцій, але вони якось злилися в одну. Змішані відчуття. Наче і страх є. Але, з іншого боку, і приємне відчуття, адже стріляв ти, а не в тебе.

– Загалом російські військові яку там тактику застосовували? Чи часті були штурми, чи були години для відпочинку?

Дмитро «К2»: Звичайно, ми і відпочивали. До нас доходили вороги. Але їх було не так багато, як у наших сусідів (бійці, що тримали позиції поруч – ред.). Наприклад, там один боєць до 30 душ росіян «налупив». На жаль, він так і не вийшов з позиції. Загинув.

«Не зсунулася ні на крок»– Це були штурми живою силою, чи використовували і бронетехніку?

Дмитро «К2»: Заїжджали танки, «пташок» їхніх було дуже багато, мототехніка була. І підбита їхня техніка була в селі. Слава Богу, по нас працювали тільки міномет і дрони. А якби танк, – це було би дуже жорстко: бабах – і хати немає.

Денис «Барс»: Вони до нас і на самокатах доїжджали. Намагалися, принаймні, але в них нічого не вийшло.

Дмитро «К2»: У тому районі багатенько лежить тіл російських військових. «Налупили» їх нормально. Не дивлячись на те, що у нас було не так багато позицій, і нас було небагато, а їх заходило більше, ніж нас, – ми їх «накошмарили».

– Що, на вашу думку, страшніше, від чого важче захиститися: від міномета чи від дронів?

Денис «Барс»: О, звісно що дрони страшніші! Міномет стріляє – ти можеш пірнути в якусь ямку чи окопчик. І ти захищений від уламків. Зверху та сама колода може витримати. А дрон більш маневрений, залетить до будинку через отвір – і може летіти куди схоче. Дрон набагато небезпечніший.

А що по забезпеченню?– Коли ви заходили, було ще тепло. А зараз же зима. Холодно було?

Дмитро «К2»: Насправді, не холодно. Нам з дрона поскидали теплі речі. Нас забезпечили усім. Я кому не розповідаю, – деякі кажуть, що я брешу. Але насправді так було: шкарпетки теплі, термобілизна, кофти, куртки, штани.

Коли хату розвалили, воно все втратилося. Кажу по рації: «Мені треба штани і куртку». Цього ж дня мені доправили штани і куртку.

«Нам треба теплий спальник, бо холодно». Доправили теплі ковдри та теплий спальник. Все було. Денчик, як ніндзя, швиденько вибігав, мішечок хвать – і додому!

Денис «Барс»: Перед тим, як вийти за посилкою, я дослухався і до ворожих дронів, і до розмов – адже росіяни були близько: десь в районі 300 метрів у сусідніх будинках лазили; криниці шукали.

Росіяни мед збирали на пасіці. З сусідньої нашої позиції їх двох побачили. У них навіть один автомат був на двох. Одного, з автоматом, «бахнули». А інший, беззбройний, утік.

Дмитро «К2»: У росіян же немає забезпечення. Їдять все, що знаходять.

Ото одну банку тушонки йому кидають (інші російські військові – ред.): це тобі, кажуть, на три доби.

А ми сидимо: у нас бутерброди з ковбасою та сиром, кава зварена!

У нас із забезпеченням, з харчами і водою не було проблем. Навіть кукурудзу консервовану скидали, солодощі. Якось зефір скинули до кави, уявляєте?! Денчик тоді вперше таке спробував.

Денис «Барс»: Ліки також скидали. І від кашлю, і для серця заспокійливі.

– Взимку ж холодно, а багаття, певно, вам не можна було робити. Як ви обігрівалися?

Дмитро «К2»: Хімічні грілки нам скидали, які чіпляються до тіла. Вони гріли годин 8-10. І ми періодично просили пілота «пташки» подивитися, чи не видно нас у тепловізор.

Не холодно було, ми не мерзли. Іноді, кілька разів, запалювали газову пічечку для кави, щоби обігріти нірку. То позиція наша була суха і тепла.

«Мені треба повернутися додому»– А з рідними як ви контактували?

Дмитро «К2»: По рації просили командирів, щоб вони писали СМС-повідомлення. А інколи навіть голосове повідомлення записували: і рідні, і ми. Зв’язок такий із рідними був постійний .

Денис «Барс»: Я рідним казав, що все добре. Просто повідомляв, що живий-здоровий.

Дмитро «К2»: Мене таке спілкування не дуже підтримувало. Іноді почуєш матусин голос – і ще більше сумуєш.

Морально вивозив тільки тому, що мені треба повернутися додому, бо на мене там чекають. Типу: «Денчику, нам же додому треба, там рідні і друзі». І ми собі понапридумували планів: ти до мене в гості приїдеш, ти до мене.

Денис «Барс»: І врятувало те, що у нас упадок духу був по черзі, а не одночасно . Тобто, коли мені погано, я засумував, він мене заспокоює, каже: «Та все нормально, треба далі працювати». І я такий раз, зібрався.

Я його теж підбадьорював. І отак підтримували один одного.

Читайте також: Битва за Донбас – головне

– Були такі моменти, коли було особливо страшно?

Дмитро «К2»: Так. Був момент, коли ворог всю ніч гуляв у нас під хатою. Двоє росіян зайшли. Вони були в спеціальних плащах, і наші «пташки» їх не побачили.

А ми чуємо, що один, гад, кашляє. А темно ж, ми його не бачимо. Ми розуміємо, в якій він стороні, метрів 20 від хати, а дрон його не бачить!

І отак ти всю ніч біля того вікна сидиш з автоматом і чекаєш: піде він на тебе чи не піде. Ми не спали, голодні, холодні. І оце слухаєш того гада, як він кашляє, як вони між собою балакають. А вранці вони просто по-тихому пішли.

Денис «Барс»: Взагалі-то страшно було щоразу. Щоразу боявся, як вперше у житті – ніби й не боявся до цього. Коли ти чуєш, що ворог за стінкою, і відчуваєш, що контакт невідворотній.

Але в нас було право першого пострілу: ми знали, що вони йдуть, – а вони не знали, що ми там.

Страшно було, коли один росіянин тихенько прокрався, зайшов до нашої хати. Я сиджу за стінкою біля нірки, а ворог уже в коридорі. Певно, своїх шукав. Він думав, що зайшов до своїх.

А в мене постійно під рукою був автомат, і я встиг зреагувати: як тільки росіянин опинився у дверному отворі – я постріляв, потім контрольний постріл, і далі вже…

Дмитро «К2»: А далі вже чай пити (сміється).

Та й дурні вони! Один іде на штурм і кричить: «Чи є тут хто живий? Я вам зараз гранату кину!»

А Денчик його з невеличкої бійнички тільки – шмяк! І той все.

А Денчик каже: «Обдурив! Навіть не відкрив підсумок з гранатами» (сміється).

– Ви рахували, скількох військовослужбовців армії РФ знешкодили?

Дмитро «К2»: Суто ми у прямому бою ліквідували сімох: я чотирьох і Денчик трьох. А скільки тих, кого ліквідували дрони за нашими наводками, – збилися з ліку.

Денис «Барс»: Ми особливо не рахували і особливо не цілилися: могли обидвоє в одного всадити кілька магазинів. Ми просто захищали себе. Працювали так, щоб уже знищити напевно.

– Щось думали про можливість полону?

Дмитро «К2»: Особливо не думали. Та і від полонених знали, що у росіян була задача нікого в полон не брати.

«Ми гідно трималися»– Між собою ви розподіляли обов’язки: хто відпочиває, а хто чергує?

Дмитро «К2»: Все було по черзі: годинку поспав, годинку чергував. А вранці кави наварили, поснідали – і все спочатку.

Коли я спав, то й не здригався від вибухів. Бо ти такий заморений, що тобі все одно на ті вибухи. Бахнуло – то й бахнуло (посміхається).

Денис «Барс»: Після відбиття штурму було декілька днів тиші. Це коли вони заїжджали в село танком, машинами з піхотою. Але в них, звісно, нічого не вийшло.

І отак після таких невдач бували проміжки десь днів у п’ять, коли росіяни навіть малими групами не заходили. А потім все починалося знову.

– (до «К2») Ви як кухар намагалися там якісь страви готувати?

Дмитро «К2»: Спершу – так. Ми навіть якийсь супчик зробили. А потім, як ситуація почала ускладнюватися, навіть не мали часу кашу розігріти. То ми швиденько ням-ням-ням, – і далі сидиш з автоматом, слухаєш. На приготування просто не було часу.

Я вже себе не вважаю кухарем. Зараз вважаю себе військовим. А то було минуле життя.

– Не тягне знову на кухню?

Дмитро «К2»: Моментами було. А потім додому приїхав, трошки поготував, – і все.

– (до «Барса») А ви за своїм тепловозом сумуєте?

Денис «Барс»: Взагалі не сумую. Я і так звідти збирався звільнятися і шукати нову роботу. І ось знайшов. Або вона знайшла мене (сміється).

Звісно, ця робота своєрідна, але можна звикнути. Звикаєш до всього.

– Як ви на позиції вирішували питання туалету?

Дмитро «К2»: Хитрістю. Коли була хата ціла, ми одну кімнату призначили на роль туалета.

Коли вже хати не було, то було трошки незручно, але – як кішечка – заривали. А на вулицю не виходили, бо це небезпечно. Та ще й у такий відповідальний момент: дрон дзижчить, а ти в такій ситуації можеш опинитися. Тому не ризикували виходити.

– Як ви оцінюєте результати вашої роботи там?

Дмитро «К2»: Позиція не зсунулася ні на крок, хіба глибше зарилися в землю (сміється).

Ми гідно трималися. І протрималися чималий строк. І передали цінну інформацію: про позиції росіян, про шляхи заходу.

Отак-от передаси інформацію, – а за кілька днів з того боку, звідки вони заходять, вночі просто заграва стоїть, все вибухає, все горить, все так красиво! І небо блищить, росіяни кричать, все так добре! Сидиш такий задоволений: ну це ж ми зробили!

Вихід з полоненим– Що ви відчули, коли вам сказали, що все, буде вихід з позиції?

Дмитро «К2»: У мене була температура підвищена, і наснився сон, що ми виходимо наступного дня. Кажу: «Мені наснилося, що ми наступного дня виходимо».

І мене потім розбудили і кажуть: «Усе, збирайся, ви виходите». А я в це не можу повірити.

Та ще й після того, як розбили позицію, я майже місяць не стояв на ногах, бо просто перебував у норі. Денчик сам вибігав за посилками. Бо в нього добрий слух: він чув росіян за 300-400 метрів.

Я виходив тільки тоді, коли ворогам треба було дати «люлєй». А так я боязкий, завжди десь біля нірки сидів. А нора була маленька: не можна стояти; ти або сидиш, або лежиш.

І я, як стара бабця, ходив (коли виходили з позиції – ред.). А нам кажуть: рух-рух. Треба пройти 10 км у тому броніку, з тим автоматом та ще й з полоненим. Денчик пішов уперед, а я ледь-ледь «чалапав».

Коли виходив, то в мене був російський автомат. Це – трофей. А мій засипало, коли розібрали нашу хату.

– Як ви виходили, що це за дорога була?

Денис «Барс»: Іноді це була асфальтована дорога, іноді це були посадки, іноді ярки. Тобто не вгадаєш, що в тебе буде на маршруті, бо маршрут змінюється з огляду на обставини.

Наприклад, коли ми відійшли кілометра на три від села, то присіли перекурити біля посадки – далі треба було зробити ривок, щоб перетнути відкриту місцевість.

І ось минула хвилина нашого відпочинку, а нам по рації кажуть, що троє ворогів рухаються в наш бік. А скільки метрів до них – не сказали. І ми підірвалися і побігли. Потім нам сказали, що до ворога 600 метрів.

Дмитро «К2»: Врешті, ми дійшли до точки, за нами приїхав «квадрік» (квадроцикл – ред.). Ми в нього стриб-стриб, і додому.

– Я правильно зрозумів: ви виходили з позиції утрьох, адже з вами був полонений російський військовослужбовець? Звідки він узявся?

Дмитро «К2»: Росіяни штурмували одну позицію. Його «напарюгу» (напарника – ред.) наші пацани «задвухсотили» прямим у голову, і другий одразу здався.

І з пацанами він пробув на позиції близько двох місяців. Перше враження від нього, що адекватний. Але ж вони всі адекватні, коли в полон потрапляють. Кричать: «та я не хотів», «я мирний житель»… Ну я б теж таке казав, бо жити ж хочеться. Він ще малий, йому десь 20 чи 21 рік.

Денчик одразу йому сказав: «Будеш мені варити воду – я тебе одразу застрелю». І він тихо собі пішов.

Денис «Барс»: Нормально йшли, він навіть підказував, де треба уважніше дивитися під ноги, бо там багато дронів-ждунівДрони, які оператори скеровують у певну точку: вони перебувають у засідці і атакують, коли з’являється ціль. Для засідок переважно використовують дрони на оптоволокні., і мін багато.

– Що відчули, коли виїхали у більш-менш безпечне місце?

Дмитро «К2»: Я не повірив. Щасливий був. Посміхався. Ще добу потім ходив щасливий. Подзвонив мамі, вона плакала, стільки щастя було!

Трохи дикувато було, та й ми там трохи здичавіли за 130 днів. Якісь невеличкі зручності, гаряча вода – вау!

А вже коли приїхав до рідних додому – трохи складно було адаптуватися, бо там війни особливо немає. Багато «ухилянтів» ходять. Дратують трохи!

Денис «Барс»: Я вдома нормально відпочив. Найбільше зрадів тому, що нічого мені не снилося: жахи не снилися і не турбували. Відновився. Повернувся.

Що по здоров’ю– Чи відчуваєте наслідки для здоров’я? Адже провели стільки часу у постійній напрузі.

Денис «Барс»: Дуже важко було насправді. Під кінець уже важко було розрізнити: або ти чуєш, що хтось десь говорить, або тобі це лише здається. Тому що постійно дослухався. Я міг спати і прокинутися від того, що ніби хтось десь розмовляє.

Або так само чулися одиночні постріли, якими росіяни подавали знаки один одному.

І на ноги дало: вони довго не напружувалися нормально, і, коли виходили, було важко ривок зробити.

Читайте також: Найбільша загроза – на двох напрямках: куди Росія кине війська у 2026 році?

А ще я боявся підчепити якусь заразу: коли приїхав сюди, то одразу попросив, щоби взяли кров на ВІЛ та інші інфекції. Бо доводилося після штурмів тягати мертвих росіян, аби ворожа «пташка» їх не побачила. І доводилося контактувати з тілами, хай і в медичних рукавичках, але ж вони розривалися. За це хвилювався, але, слава богу, все добре.

Дмитро «К2»: У відпустці вдома ми побули два тижні. І зараз нам запропонували пансіонат у Трускавці, щоб відпочити та підлікуватися. Нам це дуже треба, бо там є різні спеціальні штучки для суглобів, всякі грязючки лікувальні – мої батьки туди їздять.

«Не міняли, бо не було дороги безпечної»– Як ви вважаєте, 130 днів для піхоти – це прийнятний термін, зважаючи на небезпечний захід на позиції і вихід?

Денис «Барс»: Це дуже багато. Якщо інтенсивні рухи і контактні бої – то понад двох місяців, я вважаю, це вже багато.

Тому що ти дійсно в напрузі, постійний стрес, і тобі може щось здатися чи почутися. Або навпаки: там, де ти мав щось почути, ти можеш цього не почути. Увага вже може бути не така.

Плюс утома: може заснути людина. Наприклад, треба копати: ти копав-копав, мішки тягав, і під вечір вже сидиш знесилений, – а ще вся ніч попереду. Це нелегко. Я вважаю, що більше двох місяців – це вже занадто.

Просто так склалося, що змінилася мапа бойових дій: там, звідки ми заходили, вже ворог гуляв спокійно. Тому проблематично було до нас дістатися групі, яка б нас замінила.

Дмитро «К2»: Нас довго не міняли, бо не було дороги безпечної, щоб хлопці зайшли. Тобто це не забаганка командування нас не міняти, – це заради нашої безпеки.

Вони могли би нас поміняти. Ротний так і сказав: «Пацани, хай я і буду для вас поганим, але краще вас ще місяць там потримаю – і потім виведу спокійно, ніж я вас зараз кудись відправлю, – і ви не дійдете, і пацани, які вас будуть міняти, теж не дійдуть».

І ми все це розуміли, не було жодних образ. Просто такий сидиш: «Ну коли вже, ну коли?!»

На початок 2026 року Костянтинівський напрямок лишається одним із найгарячіших за кількістю щодобових штурмів. Станом на 8 серпня 2025 року, коли «Барс» і «К2» зайшли на позицію в районі Костянтинівки, російські війська намагалися протиснути оборону ЗСУ з півдня (район Торецька), південного сходу (район Диліївки), південного заходу (район Олександро-Калинового) та північного сходу (район Часового Яру). На середину січня 2026 року активним є ще один напрямок штурмів – зі сходу (район Предтечиного). Армія РФ тут активно застосовує дрони різних типів для ускладнення логістики Сил оборони, авіаудари та тактику просочування малих груп піхоти. Костянтинівка – важливий вузол оборони, що захищає Дружківку та Слов’янсько-Краматорську агломерацію з півдня.

– Ви захищали позицію в районі Костянтинівки, вона трималася і зараз тримається. Але Росія вимагає, щоб їй віддали всю Донеччину. Що ви про це думаєте?

Дмитро «К2»: Дзуськи їм, а не Донеччину! Багато хочуть. Хай до себе йдуть і в себе щось вирішують. А ми у себе вирішимо. Хотілося б перемоги, щоб поставити отакий паркан, щоб вони ніколи до нас не ходили, і ми їх не бачили.

Денис «Барс»: Я не політик, проте не хотілося б віддавати свою землю, тому що я бачив, якою ціною здобувається кожний дім, кожний метр, кожна вулиця; я бачив цих людей, я з ними їв із однієї тарілки. А зараз декого з цих людей немає, бо вони загинули, захищаючи свою країну, свою землю. Не хотілося б, щоб це було дарма.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:

Поділіться з нами своїм відгуком про статтю: на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви живете на окупованій території – пропонуйте теми, діліться міркуваннями через анонімну форму donbass.realii.info. Донбас Реалії працюють для аудиторії по обидва боки лінії фронту.