У Росії жінок-ув’язнених із Центральної Азії вербують на війну проти України – правозахисники

Умід Бобоматов«Азаттик Азія»Трудовим мігранткам із країн Центральної Азії, які опинилися в російських в’язницях, пропонують вирушити на війну в Україну в обмін на звільнення, повідомляють правозахисники. Товариство «Езгулік» заявило про звернення родичів десятків громадянок Узбекистану, які відбувають терміни в Росії.

Регіональна служба Радіо Свобода, що висвітлює події в Центральній Азії, «Азаттик Азія» розповідає деталі.

«На багатьох наших дівчат чиниться тиск із метою відправити їх на війну в Україну. Їм кажуть: «Поїдете туди санітарками», – розповідає громадянка Узбекистану Уміда (ім’я змінене на її прохання) про своїх співвітчизниць, які опинилися в російських тюрмах.

Її син відбуває термін у Росії як засуджений у справі про збут наркотиків. За роки боротьби за його права Уміда познайомилася з багатьма узбекистанцями, родичі яких теж сидять у колоніях у Росії. Серед них є і батьки дівчат, які перебувають у колоніях. Вони повідомляють, що останнім часом тиск на їхніх дочок посилився: якщо після початку повномасштабного вторгнення в Україну вони були опосередковано залучені до війни – були змушені шити фуфайки та матраци для солдатів, – то тепер їм наполегливо пропонують вирушити в зону бойових дій як допоміжному персоналу. Санітарками, прачками, кухарями.

«Не давали їжі по 10 днів, щоб вони «зламалися»«Ув’язненим по 10 днів не давали їжі, щоб вони «зламалися» і погодилися поїхати. Батьки розповідали, що деякі дівчата, побоюючись відправлення на війну, намагалися накласти на себе руки», – каже Уміда.

Спілкуватися із журналістами сім’ї ув’язнених бояться, оскільки після спроб привернути увагу влади до проблеми вони зіткнулися з пресингом в Узбекистані, пояснює Уміда.

«На них чиниться сильний тиск із боку місцевої влади та силових структур. Вони зверталися по допомогу до різних інстанцій – спочатку до хокімів (керівників – ред.) своїх регіонів, потім їздили в Ташкент, намагалися достукатися до Генпрокуратури, омбудсмена, сенату [парламенту]. Але багатьох потім посадили на кілька діб і взяли розписки про те, що вони не даватимуть інтерв’ю і не розповідатимуть про своє становище. Тому вони так залякані», – зазначає співрозмовниця.

Росія залучає до війни проти України не лише чоловіків-ув’язнених – інформації про це в ЗМІ було достатньо, – а й жінок із-поміж трудових мігранток, які опинилися в місцях позбавлення волі, заявляє Абдурахмон Ташанов, голова правозахисного товариства «Езгулік», що базується в Ташкенті. До його організації надійшло понад десяток звернень від родичів засуджених у Росії жінок родом з Узбекистану.

«Раніше до нашого товариства надходили повідомлення лише про вербування чоловіків з Узбекистану. Тепер надходять скарги про те, що узбецьких жінок у російських тюрмах усе частіше вербують для участі у війні проти України. Переважно це жінки, які працювали кур’єрками або виконували іншу чорну роботу. За інформацією, що надійшла до нас, більша частина сидить через підставу. Їм підкинули наркотики», – каже правозахисник.

За інформацією Ташанова, від початку війни в Україні він отримує дедалі більше звернень від людей, які говорять про підкидання наркотиків своїм рідним, що виїхали на заробітки до Росії. Затриманих із забороненими речовинами притягують до кримінальної відповідальності за статтею 228-4 («Незаконне придбання, зберігання, перевезення, виготовлення, переробка наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів…»). Після винесення обвинувальних вироків мігрантів змушують – умовляннями та погрозами – підписувати контракти з Міноборони та йти воювати, зазначає Ташанов.

У правозахисника немає точної статистики щодо кількості засуджених у Росії за останні чотири роки за звинуваченнями у наркозлочинах та завербованих у тюрмах мігрантів. Український державний проєкт «Хочу жить» повідомляв, що в лавах російської армії в Україні воюють тисячі вихідців із регіону. Громадяни Узбекистану, за даними проєкту, посідають перше місце за кількістю іноземних найманців, за кількістю тих, хто потрапив у полон, та серед загиблих на фронті.

Ташанов критикує уряд Узбекистану за реакцію на повідомлення про вербування і вважає, що Ташкент не вживає достатніх заходів. Він зазначає, що при Міністерстві закордонних справ існує спеціальна робоча група з питання залучення громадян Узбекистану у війну в Україні, але результатів її роботи немає у відкритому доступі.

«Ми зверталися з цим питанням до влади. У МЗС мені повідомили, що вони двічі на місяць їздять до колоній Росії. Прессекретар міністерства сказав мені: «У багатьох випадках люди самі винні. Женуться за легкими грошима. Але ми допомагаємо тим, на кого чиниться тиск у колоніях». Влада Узбекистану бачить цю проблему, але їй, мабуть, бракує політичної волі для її розв’язання. Тому що ми не бачимо жодних практичних заходів з боку нашої влади», – каже Абдурахмон Ташанов.

Правозахисник Ташанов не знає, наскільки успішними були спроби відправити на війну жінок із Центральної Азії, які перебувають за ґратами. Поки що на руках у Ташанова – лише звернення родичів ув’язнених, які б’ють на сполох.

Офіційний Ташкент прагне дотримуватися нейтралітету в питанні війни в Україні й не виступає з критикою вторгнення або вербування в Росії громадян Узбекистану, темпи якого, за оцінкою української сторони, зростають.

«Кидає в м’ясорубку». Що відомо про вербування жінок-ув’язнених?Правозахисники наголошують, що жінки-мігрантки, особливо ті, що перебувають за ґратами, – соціально та юридично вразлива група, яка піддається ризику вербування шляхом обману та тиску.

Повідомлення про те, що Росія відправляє на війну жінок із в’язниць, надходили з кінця 2022 року. Попри те, що Москва провела «часткову мобілізацію» та розгорнула вербувальну кампанію, обіцяючи високі виплати контрактникам, російська армія зіткнулася з нестачею людських ресурсів через великі втрати під час «м’ясних штурмів». Правозахисні групи повідомляли, що на фронт із колоній перекинули близько тисячі жінок, причому безпосередньо на передову. Частина з них загинула, частина – повернулася додому після помилування.

Telegram-канали писали про 37-річну Олену Пимоненкову, яка підписала контракт із Міноборони Росії, перебуваючи в ув’язненні. Жінка була судима багато разів – за крадіжку, пограбування та погрозу вбивством. На війні Пимоненкова була «стрільцем-санітаром» у російському штурмовому взводі. Про її смерть стало відомо у серпні 2024 року: обставини смерті туманні, за повідомленнями, вона померла в розташуванні своєї частини, а не на передовій.

Того ж 2024 року виконавча директорка фонду допомоги засудженим та їхнім сім’ям «Русь сидящая» Ольга Романова говорила, що жінок із колоній перестали забирати на фронт. Вона припустила, що експеримент із відправленням жінок у зону боїв, метою якого проголошувалося «підвищення стійкості моралі та дисципліни» серед учасників вторгнення, мабуть, визнали невдалим.

Але Збройні сили України зазначали, що російська армія та пов’язані з нею приватні військові підрозділи продовжують вербувати жінок-ув’язнених. У серпні 2025-го український державний проєкт «Хочу жити» опублікував зняте з дрона відео, на якому зафіксовані озброєні жінки в камуфляжній формі в зоні боїв. Пост супроводжувався фотокопією листа заступнику міністра оборони Росії від уряду Москви – у ньому йшлося про те, що до чиновників надходили звернення від військових командирів «із пропозицією щодо залучення на військову службу за контрактом громадян жіночої статі з-поміж осіб, які перебувають під слідством, підсудних та тих, хто відбуває покарання в установах кримінально-виконавчої системи ФСВП Росії». У документі, справжність якого редакція не може підтвердити, стверджується також, що представники військових частин відібрали кандидатів та «підготували 23 спеціалісти».

«Через критичні втрати російське командування кидає в м’ясорубку навіть жінок – ймовірно, набраних із колоній», – писали українські військові Telegram-канали.

Однак про уродженок Центральної Азії, відправлених на війну з російських колоній, раніше не повідомляли. Валентина Чупік, керівниця некомерційної організації допомоги мігрантам «Тонг Жахоні» («Ранок світу»), каже, що вербування на війну проти України жінок-мігранток із країн Центральної Азії, які перебувають в ув’язненні, – явище нове.

«Кейси вербування чоловіків-мігрантів у російських тюрмах були у 2022–2023 роках. Їх був просто вал. Але кейсів вербування жінок-мігранток у мене немає. Був один випадок у 2023 році добровільного вербування жінки, громадянки Казахстану, етнічної росіянки. Вона зважилася на це абсолютно добровільно. Сиділа за наркотики, причому це була кур’єрська доставка методом «закладки».

І вона розуміла, що доставляє наркотики. Коли вона потрапила до в’язниці, їй, звісно, дуже не сподобалося, і вона сама сказала, що добровільно вербується нібито кухаркою. Я їй сказала: «Ви розумієте, що вербуєтеся не кухаркою, а «полковою повією». Їсти там готують, але це не виключає статусу «полкової повії». Це просто поєднання професій». Вона каже: «Ні, цього не може бути. Але навіть якщо я сама захочу – то сама, а якщо не захочу – то цього не буде». Я їй кажу: «Вас там ніхто не питатиме. Вас вербують на бригаду у 500 осіб. Вас просто постійно пускатимуть по колу. І жодного захисту у вас там не буде». Але вона наполягала. Тоді я сказала: «Це ваше свідоме бажання» – і дала їй телефон посольства Казахстану, щоб запобігти цьому. Її подальша доля мені невідома», – розповідає правозахисниця.

Були випадки, коли жінки з Центральної Азії їхали на війну проти України не з місць позбавлення волі. У листопаді 2024 року російські ЗМІ писали про 43-річну Хулкар Ойдінову, мешканку Самарканда, матір шістьох дітей, яка спочатку приїхала разом із родиною на заробітки до Росії, а у 2022 році вирушила в зону бойових дій разом зі своїм чоловіком. Подружжя служило в одному підрозділі кухарями на лінії бойового зіткнення. Де зараз перебуває пара і чи продовжує вона готувати їжу для солдатів – інформації немає.

Влада країн Центральної Азії періодично нагадує своїм громадянам, що участь у збройних конфліктах за кордоном є кримінальним злочином. У Казахстані, Киргизстані та Узбекистані порушили сотні справ щодо тих, хто воював в Україні; частина найманців, які повернулися на батьківщину, постали перед судом і були засуджені до тюремних термінів, переважно – до п’яти років ув’язнення. Ще тисячі вихідців із країн Центральної Азії продовжують воювати на боці Росії.