Як подорож із чоловіком, якого я знала два дні, змінила моє життя назавжди

• • Author, Ясмін Руфо
  • Role, BBC News
• 50 хвилин(и) тому

Любовна інтрижка, переслідування і раптовий акт насилля – це, без сумнівів, серйозні, руйнівні події.

Для трьох людей вони не просто змінили хід життя, а й цілковито його змінили.

З часом їм вдалося відновити впевненість в собі й заново вибудувати свою ідентичність. Своїм досвідом вони поділилися із ведучою програми Life Changing докторкою Сіан Вільямс на Радіо 4.

Я навчилася бути щасливою із собою

У свої 49 Джекі Фюрно, медсестра і мати двох дітей з Брістоля, мала інтрижку, яка поклала край її шлюбу. На отримані від розлучення гроші вона поїхала в подорож навколо світу, що назавжди змінила її життя.

Вона каже, що її доньки знали про ту інтрижку “задовго до того, як я знала, що вони знали”. І попри те, що вона переїхала до чоловіка, заради якого залишила свого чоловіка, “нічого не вийшло”.

“Я ненавиділа себе. Я відчувала, що зруйнувала ідеальну щасливу сім’ю”, – каже Джекі.

Збентежена та приголомшена почуттям провини, жінка забронювала квиток в один кінець до Бангкока.

Так почалася її семирічна подорож світом – від Таїланду до Лаосу, через Пакистан і далі до Індії – яка зрештою допомогла їй змиритися зі своїм життям та вибором.

Її найважливішим рішенням стали стосунки з голландцем, молодшим за неї на 17 років, з яким вона познайомилася в Індії. Він подорожував країною на мотоциклі та запросив її приєднатися.

“Я була в Індії достатньо довго, щоб збагнути, що дивне – це нормально, – каже вона. – Я спитала себе, чи часто життя пропонуватиме мені таку можливість”.

Зрештою, вона купила свій власний мотоцикл.

Джекі каже, що рішення зробити крок вперед та почати довготривалі стосунки з кимось, кого вона знала тільки два дні, безсумнівно, збагатило її життя. Хоч пара і розійшлася через три роки.

Лише коли донька запитала її, як довго вона ще буде далеко, адже їм “потрібна мати”, вона зрозуміла, що її все ще люблять і потребують.

“Я не пробачила собі цього роману й не думала, що хтось інший пробачить – я думала, що назавжди буду в ганьбі”.

Хоч вона не заохочує людей йти тим же шляхом, що й вона, мандри багато чого її навчили, допомогли краще зрозуміти себе.

“Кожен може трохи розширити свої межі, щоб підвищити впевненість у собі”, – каже вона.

“Я зосереджуюся на тому, що можу зробити”

У підлітковому віці Анджела Тіллі була незалежною та безстрашною, але її впевненість у собі похитнулася, коли в 16 її почали безперервно переслідувати на її першій роботі.

Така небажана увага, що супроводжувалася емоційними маніпуляціями та тривожною поведінкою, тривала більш ніж рік, та на роботі нічого з цього не сприймали серйозно.

Коли того чоловіка нарешті перевели, Анджела відчула полегшення, але невдовзі після цього вона пережила свою першу панічну атаку під час поїздки в поїзді.

“Я не знала, що це називається панічними атаками. Я просто подумала, що, мабуть, божеволію”, – пояснює вона.

Жінка пригадує, що в той момент вона думала так: “Я зараз знепритомнію? У мене буде серцевий напад? Чи виставляю я себе повною ідіоткою перед усіма цими людьми?”

Атаки почали ставати дедалі більш регулярними й перетворювалися на “нестерпне фізичне відчуття”, яке вселяло в неї жах опинитися “в пастці”. Так поступово повсякденні ситуації – поїздки на роботу, покупки, очікування в заторах – ставали нестерпними.

З діагнозом агорафобія Анджела змушувала себе якось жити далі. Вона вийшла заміж, виховала дітей, спробувала різні методи терапії, читала книги та повторювала мантру “відчуй страх і все одно зроби це”.

Справжній прорив стався у 2015 році, коли разом із чоловіком вона купила дім на колесах.

Вони часто позичали фургон у її батьків і були переконані в тому, що будинок на колесах – це чудова ідея.

Перевозячи свій “дім” із собою, Анжела отримала відчуття контролю, якого раніше не мала.

“Для мене відкрилося нове життя, і чим більше я кидала виклик великим труднощам, тими легшими мені здавалися дрібніші труднощі”, – пояснює вона.

Подорожі, які колись здавалися неможливими, помалу розширилися з радіуса 80 кілометрів до подорожей по всій Європі.

“Я не можу зробити все, але намагаюся зосередитися на тому, що можу, а не на тому, що не можу”, – каже Анджела.

“Мені казали, що я ніколи не бачитиму знову”

Підпис до фото, Ед Стюарт з докторкою Сіан ВільямсУ 1977 році Ед Стюарт був безтурботним 17-річним хлопцем, у якого була нова робота інженера, дівчина та мотоцикл.

Але на одній вечірці його життя змінилося в один момент. Після того як Ед кинув виклик іншому підлітку, який погрожував йому, хлопець підняв дробовик і вистрілив “прямо між моїх очей”.

Хоча в патроні не було дробу, вибух корка й пороху спотворив обличчя хлопця.

“Мені фактично розірвало обличчя на шматки, – згадує Ед. – Я одразу осліп”.

Лежачи на землі в агонії, він пригадує, як думав: “Боже, будь ласка, не дай мені померти. Я не хочу вмирати”.

У реанімації біль був “нестерпним”, і хоч він знав, що “повністю осліп”, та намагався “не зациклюватися на цьому”.

Ставши незрячим, Ед зізнається, що робив “кілька дурних, справді дурних речей”, намагаючись почуватися нормально.

Наприклад, стояв на краю багатоповерхового паркінгу. “Думаю, що це був крик про допомогу”, – каже він зараз.

Через рік після інциденту його перевели до реабілітаційного центру в Торкі, що принесло йому як гнів, так і нові можливості.

Коли Еду сказали, що він більше ніколи не буде бачити, він “розлютився”, але піаніно, яке стояло в реабілітаційному центрі, відкрило йому новий шлях.

“Я просто сидів там майже кожен вечір і перебирав клавіші”, – каже він.

Цікавість привела його до того, що він почав вчитися налаштовувати піаніно.

Минули роки, і Ед зважився на ризиковану операцію в офтальмологічній лікарні – видалити тромб з ока.

Цей ризик себе виправдав, тому що через чотири місяці він знову зміг бачити на одне око – це був “неймовірний” момент, каже Ед. Раптом він зміг побачити власне обличчя, а також вперше за довгий час спостерігати за реакціями інших людей.

Бувають моменти, коли він починає думати – чому я, чому це сталося зі мною?

“Ти соромишся цього. Це завжди буде зі мною”.

Та довго це не триває.

“Мені пощастило бути тут”, – каже він.