Нововолинець Віталій Ванюшин сам пішов до війська, коли на Сході розпочалася війна: не дочекавшись повістки, звернувся у військкомат. Згодом добровольцем відправився в зону бойових дій і його батько. Вони воювали у різних військових підрозділах, ні разу не бачились. Єдиною ниточкою був телефонний зв’язок. Там, на війні, волинянин познайомився з Надією Савченко, яку потім разом із побратимами поїхав визволяти. Не встигли. Вижив під обстрілом, отримав важке поранення, і знову готується стати до строю. Каже, що інакше не може. Водночас, він не вважає себе героєм і щиро зізнається, що менше за все хотів би, щоб про нього писали, бо таких, як, він хлопців, багато в Україні. Він просто робив те, що вважав за потрібне, – пише “Слово Волині”.
Віталій Ванюшин – із Нововолинська, до війни працював на ливарному заводі. Коли розпочиналась мобілізація, не став чекати, поки принесуть повістку, а сам звернувся до військкомату. Спочатку був прикомандирований до 51-ї ОМБР навідником-оператором БМП. Але потім їх розкидали по різних частинах і він опинився у 128-й бригаді. Серед найважчих операцій, які доводилося виконувати на Сході, було взяття міста Щастя. Це був запеклий бій, який вони разом із батальйоном «Айдар» виграли. Місто перейшло під контроль українських військових.
Важку травму, яка ледь не коштувала йому руки, Віталій отримав на полі бою, коли разом із побратимами їхали в аеропорт. Вибуховою хвилею його підкинуло в повітрі й щосили шпурнуло на землю. Єдине, що встиг крикнути побратимам, були слова: «Хлопці, повітря!». І за мить, опинившись на землі, раптом побачив свою руку, з якою за лічені секунди вже встиг розпрощатись. Це було жахливе видовище – суцільна рвана рана. Від болю потемніло в очах. Намагався прийти до тями, зібрати волю в кулак і з останніх сил допомогти іншим товаришам, які були разом з ним у той злощасний момент. На щастя, усі п’ятеро лишилися живими, хоча також отримали поранення різного ступеня важкості. Оговтавшись від пережитого, вони кинулись один до одного. Потрібно було вибиратися з цього пекла. Та дорога до лікарні була неблизькою. Місцеві мешканці допомогли їм дістатися блокпосту, який тримали «айдарівці». Бійці якраз вивантажували боєприпаси. Побачивши поранених товаришів, вони поспішили розвантажитись, і на цьому ж автомобілі відвезли їх до найближчої лікарні у Щастя, де усім було надано першу медичну допомогу.
«Потім був Харків. Оглянувши мене, лікарі заговорили про ампутацію руки, – розповідає Віталій Ванюшин. – Але я заборонив їм це робити. Почувши такий вердикт, та ще й у шоковому стані, я схопився за пістолет, намагаючись у такий спосіб довести, що руки не віддам. Не міг собі уявити, що у 26 років залишусь інвалідом. Мені зробили операцію. І за кілька днів відправили до Одеси. Висновок тамтешніх медиків був аналогічним – ампутація. І знову я категорично відмовився. Побачивши мою рішучість, спробували рятувати».
Одного ранку лікар зайшов до палати і сказав, що якщо за три дні не буде покращення, вони будуть змушені, попри все, робити ампутацію. Але чи то морське повітря подіяло, чи Бог почув, справи у Віталія пішли на краще. Згодом зробили пересадку шкіри. І за деякий час відправили до Луцька у госпіталь. Коли проходив там курс лікування, познайомився з тамтешніми волонтерами: Наталкою Ариванюк, Світланою Рейкіною, Наталкою Шепель, Дариною Барчук. «Щиро їм вдячний за організовану реабілітацію у Кракові, – каже Віталій. – Наступного після мого Дня народження ранку мене супроводили до Польщі, де пробув три місяці. Не хочу нічого поганого сказати про наші госпіталі, але вони у жодне порівняння не йдуть із медичним закладом Кракова, де я проходив реабілітацію. Це так, ніби опинитися в іншому вимірі».
За час перебування у польській клініці Віталій швидко вивчив мову, щоб розуміти медперсонал та спілкуватися. «Спочатку мене в Кракові теж готували до операції, але потім виявилось, що вона не потрібна, – пригадує Віталій. – Рука і плече почали загоюватись. І, хоч функції пальців, наприклад, відновились не до кінця (а до реабілітації зовсім не діяли. – Авт.) на сьогодні намагаюся їх розробляти, бо потрібно повертатись на Схід, хоч мене і планують комісувати. Та я не здамся. Потрібно захищати Україну і гнати ворога з нашої землі».
Батька Віталія теж призвали до війська. До того він воював добровольцем у батальйоні «Донбас». «Коли мене мобілізували, сказав мені: «Ти будеш воювати, а я буду вдома сидіти? Ні». І записався добровольцем, – каже Віталій. – А незабаром я йому подзвоню і скажу, що також збираюся знову воювати. Мій батько у батальйоні був водієм. Отримав контузію. Він – один із багатьох, хто вижив в Іловайському котлі. За національністю – росіянин, народився у Грузії, а живе в Україні. Сепаратисти про нього казали, що він є грузинським найманцем». Там, на Сході, Віталій познайомився з Надією Савченко. Пригадує, що коли вперше побачив її, подумав, що то хлопець. Коротка стрижка, бейсболка, голос впевнений, командирський. «Вона підійшла до головного, подала руку і промовила: «Здоров, командире», – згадує Віталій. – Інколи пила каву разом із нами. Розповідала, що є льотчицею, але на той час була добровольцем і командиром взводу. Того дня, коли із нею трапилась біда, підірвались на БТРі наші десантники. Вона разом з іншими бійцями поїхала їм на підмогу, а за деякий час нам прийшла звістка, що вона у полоні. Ми з хлопцями поїхали їх визволяти. Але не встигли. Дивлячись на таких жінок, як Надія, навіть думки не припускаєш, щоб відкосити від армії, як це намагаються робити деякі хлопці. Сьогодні хочу лише одного: щоб закінчилась війна. Але якщо вона продовжиться, я знову воюватиму. Бо це – моя земля!».
