“…Почну одразу з пацанiв з 51 бригади, котрi здались у полон. Бiльшiсть з них я вiзуально пам’ятаю в обличчя. Ми стояли разом на однiй позиції.
А зараз детальнiше. Так, iнфа про здачу правдива, але нiяка *ука не подає iнфу про причини. Ми стояли мiсяць на висотi, колони перестали ходити вже на другий тиждень. Iз-за *** тактики командування була роз***ана Амвросiївка, Зеленопiлля та окремi ділянки, де стояла 79. Ви читали про це в новинах, а ми бачили на власні очi. Картини обстрiлу градами, коли ти тупо стоїш на териконi, a в 10 км вiд тебе град розносить пацанiв в кашу.
Саме за такої погоди до нас пiдтянулась 51. Вони вирвалися з Краснодона, де попали в пекло з градiв i мiнометiв ще й пiд Краснопартизанськом. Мене часто питають про наш бойовий дух, так от, їх бойовий дух можна було описати одним словом: ***. Через пару днiв стояння почалась пристрiлка по нас. Пацани привезли з собою на гору САУшки, що не дуже порадувало сепарiв. Першим був град, котрим злегка затронули терикон. Для когось здається, а херня, всерiвно ж не попали, а для когось це лежання в землянцi, коли через тебе перелiтає багатокілограмовий «олівець» i розривається так, що труситься весь терикон, а тебе засипає землею з усiх сторiн.
Далi був трьохгодинний обстрiл мiнами, загалом випущенно близько 150 штук, а далi запiчатування пакетом града. Враження просто чудеснi. А в останнiй раз -точечний обстрiл 5-6 мiнометами. Як наслiдок купа спаленої технiки, САУшка, в котрої башня лежала поряд з корпусом, а саму порвало, як консервну банку. На наступний ранок пацани здались. Спочатку партiя в чоловiк 10. Тих нагодували, накормили i дали телефон, мол звонiть своїм, он як в нас круто. Тi мудили взяли i пiдбурили остальних. Але навiть я не маю права осуджувати їх, хоча ми були поряд.
I запам’ятайте назавжди: нiхто з вас нiколи не має права сказати, що вони зрадники. Ви не знаєте, що це, коли 6 кг балванки приземляються в метрi вiд тебе. Коли людей контузить. Коли горить палатка, в якiй ящик гранат i ти лазиш на пузi, чекаючи, поки вiн рване.
От з таким станом здавались пацани, кинутi всiма, як живе м’ясо, вiдтягуючи сили сепаратистiв. На нас було по*** всiм. Навiть наказ вiдiйти ми ледь випросили. Назву навiть героя, пiдполковник ***, зам комбрига 51 бригади, автор iдеї про те, що ми маємо здохнути там раніше, ніж здамо висоту. Гори в пеклi, ***а. Вiн думає, що 30 чоловік легесенько втримають висоту. Отож, пiдсумок, пацани здались i хай для когось вони ***, але для мене герої. Вони так само були в полях чотири мiсяцi, так само воювали, але, кинутi всіма, обрали збереження життя замiсть красивої бравади. З остальними, що лишились, ми пiшли на прорив до наших. А на наступний день терикон зрiвняли три залпи градiв.
А тепер задайте собi питання: хто бiльший ***н – пацан, котрого задовбало воювати за людей, котрим дорожчий асфальт за його життя (ми, виявляється, поганi, танками порозбивали дорогу, яку вони берегли 50 рокiв, але їм геть по***, що в тебе щодня стріляють) чи жирний поц ***, котрий його сюди послав i який його покладе в сиру землю, аби заробити собi ще одну зiрку. П. С. Тут я розписав усе. Сорi за мати, на емоцiях.”
