На сесію міської ради 16 грудня ц. р. було винесено питання про присвоєння посмертно звання «Почесний громадянин міста Миколі Меркулову і Михайлу Лейкіну. Остання посада М. Меркулова – заступник директора по будівництву завода СТО (ВО «Оснастка»). Остання посада Л. Лейкіна – викладач Волинського обласного інституту перепідготовки вчителів. Подання (вдруге) на першого поступило від радянської ветеранської організації і від 20-ти відомих і невідомих у місті підписантів. Подання на другого поступило від чиновників міського управління освіти, яке він очолював з 1958 по 1990 рр.
На тлі тих подій, що відбуваються в Києві на Майдані ці подання виглядять, як рецидив совковості, святотатство чи кощунство по відношенню до тих, хто збирається на Майдані.
На сесії виступив депутат міської ради голова МО ВО «Свобода» О. М. Гольчук:
— У 1944 р. радянські війська зайняли сучасну територію Волинської області. Кордон між Польщою і СРСР проходив по річці Західній Буг. Майже у кожному селі були організовані т. з. застави. Була така застава (а на самому ділі спецкомендатура) організована і в селі Будятичі, якій підпорядковувались і всі інші застави. Основним завданням цих застав була боротьба проти українського підпілля на території нинішнього Іваничівського району. Всі ці застави належали до системи військ НКВД. Ось тут і починав свою службу капітан М. Меркулов з 1944 по 1953 рр. Будучи заступником директора ВО «Оснастка», ініціював у Нововолинську у 1985 р. будівництво пам’ятника воїнам-прикордонникам. Хоч Нововолинськ постав уже після війни у 1950 р.
Виступ З. Колбуна, першорухівця, краєзнавця, незапрошеного на сесію:
— Років три назад питання про присвоєння почесного звання М. Меркулову уже виносилось на сесію разом з присвоєнням цього звання Михайлу Слабику. Відбулася короткочасна примітивна дискусія на сесії, що М. Меркулов – атеїст, а М. Слабик (першорухівець, голова громадського об’єднання «Юлія Тимошенко-майбутнє України») – язичник, (рунвірівець). Хоч рунвіра і рідновіра – це різні речі. І на цьому все скінчилося. І ось у дні надзвичайного напруження на Київському Майдані питання про присвоєння почесного звання М. Меркулову виноситься вдруге.
М. Меркулов – не просто атеїст, а войовничий атеїст, який громив церковне майно у селах, на місці яких побудований Нововолинськ. Результати цих пограбувань знаходились деякий час на складах ВВ (Взривчатие вещества) за шахтою № 4. Пізніше невідомо, куди воно ділось.
Весною 1989 р. на зросійщеній «Оснастці» створюється Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка («Просвіта» пока була заборонена). На одне із засідань Товариства вривається без запрошення М. Меркулов і сходу в кар’єр: «Что бандери! Вас били недобили, а тепер ви снова голову поднимаете!» Через місяць у липні 1989 р. він приходить на установчу конференцію Руху на «Оснастці» (запрошувалось керівництво «Оснастки» і всі бажаючі) виходить на трибуну і на високій істеричній ноті кричить: «Націоналісти! К власти рветесь!» Присутні, (а це понад 200 чоловік) змушують його тупотінням ніг покинути трибуну.
Хтось може закинути мені – це було давно, не міняються тільки дурні. М. Меркулов довгі роки очолював радянську ветеранську організацію. Спостережливі нововолинці бачать під якими прапорами на День Незалежності виходить ця організація – з символами неіснуючої держави.
Мені трудно оцінити всю діяльність М. Меркулова як заступника директора по будівництву. Але як керівник одного із структурних підрозділів (начальник дільниці контрольно-вимірювальних приладів і автоматики) служби головного енергетика, відповідально заявляю, що його вказівки по введенню на «Оснастці» промислового телебачення і системи електронної інфракрасної огорожі навколо «Оснастки» булим’яко кажучи непрофесійними і принесли збитки «Оснастці».
Результати голосування на сесії «ЗА» – 14 голосів.
Рішення не прийнято.
Виступ З. Колбуна щодо присвоєння почесного звання М. Лейкіну:
— Я особисто познайомився з М. Лейкіним у 1990 р., коли він був призначений головою окружної виборчої комісії, а я був довіреною особою кандидата в народні депутати Федора Свідерського. Це тепер у нашому лексиконі політичне розмаїття- тушки-тітушки, фашисти-антифашисти, націоналісти, регіонали. Тоді у 1990 р. поділ суспільства і людей був простішим – демократи і партократи. Демократом вважався кожний, хто визнавав, що СРСР – імперія, що Україна повинна бути незалежною, що 6-а стаття повинна зникнути із Конституції і СРСРЮ, і УРСР. М. Лейкін був типовим партократом і по можливості, він як голова окружної комісії проводив свою діяльність, щоб народним депутатом по Нововолинському виборчому округу був обраний Сергій Лесик, секретар Володимир-Волинського райкому КПУ. Не вийшло – депутатом був обраний Ф. Свідерський.
17 вересня 1989 р. – 50-річчя приєднання Західної України до Радянського Союзу. Рух планував провести в цей день перший санкціонований мітинг під гаслом «Вся влада – Радам». По місту поповзли чутки, що рухівці – це тіж бандерівці, нащадки бандерівців, що у місті в цей день відбудуться бійки, погроми. По вказівці міськвно (завідуючий М. Лейкін) старшокласників організовано вивозять на річку Західний Буг, а меншокласникам вчителі приказують не виходити в цей день з дому.
Тепер у зв’язку з подіями на Майдані Україна прислухається до голосу моральних авторитетів. Таким моральним авторитетом у Нововолинську у 80-90 роках минулого століття був Ананій Рябченюк, вчитель, біолог за покликанням, перший голова спілки полів’язнів і репресованих. Для висвітлення непростих (трудних для А. Рябченюка) відносин з партократом, «справжнім менеджером» М. Лейкіним потрібно було б багато газетної площі. Тому обмежусь лише тим, що А. Рябченюк вимушений був доробляти до пенсії в селі Мовники.
Вчителі старшого покоління пам’ятають як М. Лейкін особисто ходив на Великдень до Низкиницької церкви (тепер це монастир) дивитись чи не святать вчителі або учні Паску.
І ось тепер, на новому історичному етапі чиновники від освіти і частина депутатів, які не знають недавньої історії міста, не прочитали книгу «Живий ланцюг пам’яті» (спогади про А. Рябченюка) виносять на сесію міської ради подання про присвоєння «справжньому менеджеру» М. Лейкіну «Почесний громадянин міста Нововолинська». Очевидно, щоб урівноважити, тому що А. Рябченюку це звання було присвоєно ще у 1990 році теж посмертно.
Результати голосування на сесії: «ЗА» – 21 голос.
Рішення прийнято.
Зосим Колбун
