«Паніки не було. І не покидала віра, що нас визволять», — говорять гірники Нововолинської шахти №9, які потрапили під землею у «пастку»
23 липня на відокремленому підрозділі — шахті №9 державного підприємства «Волиньвугілля» на глибині 410 метрів стався раптовий обвал породи, внаслідок чого була відрізана дорога нагору трьом гірникам. Шість з половиною годин кріпильники Павло Пущало, Андрій Сітарчук та гірничий робітник Олександр Береза були ізольовані від «світу», поки з допомогою своїх колег і рятувальників вибралися із завалу.
Що довелося їм пережити в цей важкий для них понеділок, як вдалося втримати себе в руках, не розгубитися і не впасти у розпач, а навпаки — знайти моральні та фізичні сили, шукаючи порятунку, які зробили висновки з цього випадку — про це після пережитого розмірковували безпосередні учасники пригоди.
— Зізнаємося чесно — паніки не було, — сказали майже в один голос Павло та Олександр, які чекали на кореспондента в нарядній кімнаті. Молоді, красиві, романтичні, вони, очевидно, в екстремальній ситуації діяли так же впевнено, як і говорили.
Павло Пущало — у шахтарській справі не новачок, має десять років підземного стажу, бо починав 19-літнім. Підготовка до зміни того дня була звичною, хоч, каже, якесь дивне передчуття в душі з невідомих причин з’явилося.
— Коли приходиш на робоче місце, за звичкою саморятівник (канатно-спусковий пристрій, призначений для екстреної евакуації — ред.) відкладаєш, як правило, десь збоку, — каже молодий чоловік, — оцінюєш обсяг робіт і тоді берешся їх виконувати. А цього разу я чомусь, за підказкою якогось внутрішнього голосу, саморятівник залишив на плечі…
Працювали шахтарі на гасінні головного східного вентиляційного штреку. В якийсь момент почули, як за спиною щось важко сипонуло, але продовжували гасити виробки. Коли треба було вертатися назад — вперлися в гору гірничої маси.
— На кілька секунд прорвалася якась слабинка — стало моторошно, — пригадує Павло Пущало, ніби ще раз переживаючи той жахливий момент, коли його охопив страх. — Сама собою з’явилася думка: «Боже, допоможи!». І швидко взяв себе в руки. Почав із колегами згадувати, як теорія вчить діяти в подібних випадках. Стукаючи обушками по рейці, намагалися встановити зв’язок з тими, хто в шахті. Нас дві години не чули. Тоді закріпилися біля завалу, зміцнили, як могли, покрівлю і почали обдумувати шляхи порятунку. Незважаючи на те, що зв’язок був відсутній, ми вірили, що там, на «волі», нашою бідою переймаються всі. І не помилилися. А через деякий час почали спільно діяти: ми зі свого боку розгрібали завали зверху, хлопці йшли назустріч знизу. Через кілька годин вибралися на-гора…
Коли Павло Пущало згадував цю екстремальну зміну, його молодший 25-річний колега, «товариш по нещастю» Сашко Береза уважно слухав. Так випало, що хлопець два місяці практикувався на цій шахті, але в якості справжнього гірника на той день вже попрацював три тижні.
— Мене на дільницю прийняли як свого, завжди допомагали порадою, морально підтримували, — каже Олександр. — Тому й у той момент сподівався, що старший колега щось придумає, а ми йому будемо допомагати. Повірте, страху не було. Бо хто його має — той не йде в шахту.
Це — основна риса характеру представників цієї мужньої професії, тих, хто щодня опускається під землю добувати чорне золото, як ще називають вугілля. Тому такі надзвичайні випадки не вибивають з колії шахтарів. Хоча ці години закарбовуються в свідомості надовго, а, може, й на все життя.
По хвилинах його запам’ятав і начальник дільниці монтажу і демонтажу гірничого обладнання Вадим Васильчук, який на шахті трудиться вже дванадцять років, і в цей день безпосередньо брав участь у рятуванні гірників.
— Коли черговий диспетчер повідомив, що із шахти не піднялося троє людей, мене ніби вдарило струмом, — згадує. — Часу на роздуми не було — швидко помчав до місця робіт. Мене турбувала одна думка: «Чи вдасться вийти на контакт із «зниклими» гірниками?» Настрою додали звуки, які долинали внаслідок перестукування по рейках. Значить — хлопці мають повітря. Складність полягала в тому, що завал виявився нестандартний, який зруйнував і деяке обладнання, тому довелося змінювати методику порятунку тих, хто опинився за породною стіною. Вони йшли зверху, а ми — знизу. Всі працювали без перепочинку і за чотири з половиною години вже чітко знали, як саме діяти. О 19.15 витягли наймолодшого — Сашка Березу, потім — Андрія Сітарчука, Павла Пущала…
Гірників оглянули медики, потім з ними порозмовляв психолог. І вже ввечері переступили поріг рідних домівок. Павло Пущало обмовився, що кілька днів важко було поворухнути усім тілом — від сильного навантаження під час розгрібання завалів. Це був той випадок, коли, кажуть, відкривається друге дихання, і в людини з’являються резервні сили та енергія. А ще після цього дня, стільки пробувши під землею, став мимоволі гостріше реагувати на всі сторонні звуки. Бо ж береженого і Бог береже. Особливо через молитви, що їх посилають до Всевишнього дружини і матері гірників, які поспішають на зміну.
Алла Лісова, джерело volyn.com.ua
