Віктор Сапожніков у кріслі мера не новачок. Ось уже понад 25 років він працює у мерії Нововолинська і вчетверте обраний міським головою.
Виходець із Донбасу, росіянин за національністю сьогодні запевняє, що почуває себе волинянином і не уявляє свого життя поза Нововолинськом.
Чим нині живе шахтарський Нововолинськ ВолиньPost розпитував у самого мера-старожила.
– Як сьогодні живуть нововолинці?
– Якби я сказав, що в Нововолинську усі люди живуть добре, то це була б неправда. Бо рівень наших зарплат і рівень цін, на жаль, не співпадає. І це повинен визнати будь-який чиновник в нашій країні, який відповідає так чи інакше за те, як і чим живуть люди.
Але все відносно. Бо з іншого боку я можу впевнено сказати, що нововолинці живуть не гірше, а, може, й навіть дещо краще, ніж решта волинян.
– А яка середня зарплатня у місті?
– Уже декілька років поспіль Нововолинськ має найбільшу в області середню заробітну плату. Минулоріч вона сягала понад 2 800 гривень. Цю першість ми зберігаємо уже років шість чи сім. До речі, пенсії у нас теж найвищі. Це, звісно, за рахунок шахтарів.
– А як щодо інвестицій?
– Вже років сім ми перші по інвестиціях у області, тобто ми маємо перспективу розвитку. Іноземні інвестиції у нас разів у п’ять-шість перевищують середньообласний показник. За минулий рік це більше, ніж 1 325 доларів на одного мешканця.
У нас інвестори різні. Є польський капітал, австрійський, німецький і навіть китайський. Але, на жаль, коли почалась економічна криза, процес інвестування дещо призупинився.
Тим не менш у цьому році, я думаю, ми почнемо будівництво двох нових підприємств. Одне будівництво вже розпочалось. Це м’ясний цех у районі шахти №2, де раніше був чагарник і пустир. Інвестор наш, волинський.
Зараз іде робота над іще одним інвестиційним проектом, який пов’язаний із реконструкцією на ливарному заводі.
Все це мене тішить, але є одне але. Я старався, щоб створювались робочі місця, збільшувалась податкова база, зростали заробітні плати, а місту врешті-решт підняли планку за один рік – 32,6%. Виходить, що чим більше ти робиш, тим більше тебе навантажують податками. Це ще радянський підхід. А це неправильно. Хотілося б, щоб ми мали більше можливостей розпоряджатися тими коштами. А те, що ми зараз маємо, все одно буде з’їдатись зарплатами бюджетниками, енергоносіями. Те ж позашкілля у нас фінансується місцевим бюджетам, якщо, наприклад, у районах кошти виділяються з державного бюджету. Чому такий розподіл?
Тому я по-доброму заздрю Миколі Ярославовичу Романюку. Я поважаю цю людину як мера, як колишнього губернатора. І от йому виділяється з обласного бюджету 9,3 мільйонів гривень на утримання обласного позашкілля. Ну, але хіба, наприклад, з Іванич хтось поїде займатись у Луцьк? Ні, ці гроші йдуть тільки на лучан.
До всього, не всі задумуються, що Нововолинськ – це ще і селище Жовтневе за 11 кілометрів від міста. Там більше чотирьох тисяч населення. І я мушу тримати там поліклініку, палац культури тощо. Це важко, але не плачу.
– Як вплинула на економіку міста відміна вільних економічних зон?
– Указом президента було задекларовано дві дві території пріоритетного розвитку, одна – в Ковелі, одна – в Нововолинську. Але у Ковелі нічого не вийшло, а в Нововолинську це проіснувало з 2001-го до 2004-го. Три з половиною роки.
Тоді відкривати усі двері нам дуже допомагав Борис Клімчук. Якби не ТПР, сьогодні економіка Нововолинська була б значно гіршою.
Але мене все одно дивує відміна вільних економічних зон. Ми що найрозумніші? То чому ж люди так активно їдуть у Польщу? А тому, що там жодна економічна зона не відмінена.
Та й в Білорусі, де шість областей, шість економічних зон і ТПР. То якщо ми розумніші, то чому не живемо краще, ніж вони? От і вся логіка. Бо цифрами можна маніпулювати.
Раз ми не такі розумні, то давайте брати з них приклад. Тому я вважаю, що відміна вільних економічних зон і ТПР в Україні – це неправильно. Окремі регіони в Україні просто потребують запровадження вільних економічних зон і територій пріоритетного розвитку.
– Безробітних у Нововолинську багато?
– Всього лиш 2%. І це серед майже 58 тисяч людей, які мешкають у Нововолинську та селищі Жовтневе.
– Про те, що нововолинці не бідують я почула. А які ваші статки?
– Я як і всі державні службовці до 1 квітня задекларував свої і дружинині доходи і майно. Якщо пам’ять не зраджує, то це близько 182 тисяч гривень. Мені вистачає, щоб жити достойно. Моя зарплата і мої статки – далеко не найменші. Це не мільйони, але й не мізер. Безперечно, хотілося б, щоб зарплата була більшою, і не тільки у міського голови. Бо міський голова – це зрештою не остання людина в місті.
– А яка щомісячна зарплата мера?
– Моя зарплата, звісно, вища, ніж у інших працівників, тому що за ці 26 років я маю солідну вислугу державного службовця. І мені прикро, що у молодих службовців зарплата мінімальна. Ось це неправильно. Бо молоді люди не рвуться на таку роботу. А якби у держслужбовців була зарплатня принаймні вище середньої, то до нас би йшла талановита, ініціативна, відповідальна молодь.
– Минулоріч вашими статками зацікавився телеканал ZIK, з яким ви мали конфлікт. Що зараз з цією історією?
– У мене із ZIKом конфлікту не було, це у них зі мною був конфлікт. Вони зателефонували і захотіли інтерв’ю. Я здивувався, чому це львівський телеканал, який у Нововолинську не транслюється, так зацікавився мером із сусідньої області. Але я погодився, вони приїхали, ми поговорили, я розповів про проблеми та здобутки міста. Потім вони почали розпитувати, скільки коштує мій годинник, де я живу і подібне. І тут же запитали чи приїду я до них на ефір для спростування. Стоп, яке спростування? Тобто журналісти уже були упереджені.
Я навіть думав поїхати, але того дня в мене розпочиналась відпустка, я зібрався на відпочинок. І ще раз проаналізувавши суб’єктивність і упередженість журналістів, у якій я вже пересвідчився, вирішив, що не їхатиму, аби в чомусь виправдовуватися, сваритися і нервуватися. Так і сказав їм, що знаю, хто там буде, хто заплатив за цю передачу, тому й не приїду. Люди самі визначаться вірити чи ні.
– Але саму передачу, мабуть, переглянули від і до?
– Звісно, я переглянув її в інтернеті. Серед учасників був такий собі Ігор Желізко, власник каналу кабельного телебачення «Львівська жінка», який на виборах був довіреною особою Ірини Лузанчук, моєї опонентки на виборах мера. Їздив містом на джипах з гучномовцем, заїздив у двори і розповідав усім, який поганий Сапожніков.
Це людина, яка не уклала угоду, не платила комунальникам. Він своїм працівникам заборгував 80 тисяч гривень зарплати. Мав декілька зауважень від Національної ради з питань телебачення та радіомовлення і на жодне не відреагував. Не мав навіть ліцензій. І вирішив, що Сапожнікову треба помститися, бо він його закрив.
Але він звертався в місцеві суди, у Рівненський суд, апеляційний і навіть у Верховний суд. Скрізь програв.
А інший учасник цієї телепередачі – це аптекар, який очолює нововолинську «Свободу» Олексій Гольчук. Так, ми не сходимося з ним у політичних поглядах. Але це не так важливо.
Памята’єте, був ажіотаж навколо пташиного грипу, усім було скрутно із пов’язками, які просили людей носити? Так от, він у своїх аптеках підняв ціну тієї пов’язочки в рази. Його і антимонопольний штрафував.
Тобто ось такі люди мені хотіли давати оцінку? Ні, вибачте. Такі ігри не для мене. Я не кажу, що я святий. Але розповідати, що нібито я побудував якісь хороми, що між одним і іншим будинком у мене є якийсь таємний тунель, що Лукашенко щось там говорив про мою дочку – це, вибачте, якась шизофренія.
– Тобто ваш конфлікт почався від заснування «Львівської жінки»?
– Ні. Цей бізнес розпочала його дружина, нині покійна. З нею нормально працювалось, не було ніяких конфліктів. Він там був технічним працівником. Але коли вона померла, і на себе все взяв Желізко, ситуація змінилась.
До слова, мер Володимира-Волинського Петро Саганюк просто не пустив його в місто. Судився з ним через це. І виграв усі суди. Він був далекоглядніший, бо поцікавився персоною Желізка і зробив правильні висновки.
– Просто спрацьовує логіка: якщо відмовив журналістам – значить є що приховувати. Скажіть чесно, вам є що приховувати?
– Я, як і кожен мешканець мого міста, маю право мати житло, орендувати і будувати. Сьогодні я орендую частину житла, а роблю ремонт у квартирі, яка дісталась мені від батьків і в якій я прописаний. У мене є на Світязі дача, на Бузі маю дачу. І все це майно я задекларував. Знаєте, мені якось навіть закидали, що я нібито агент КДБ. Ну, смішно ж!
– Після цього у вас не зникло бажання спілкуватись із журналістами?
– Ні, звичайно. Через декількох непорядних людей я не можу робити висновки про всіх. Коли критика об’єктивна – я це сприймаю.
– Ви читаєте блог у «Живому журналі» про власні мерські «подвиги»?
– Зізнаюсь: раніше читав. А зараз навіть не заглядаю.
– Авторів блогу, який нібито ведеться від вашого імені, знаєте?
– Це ті ж самі люди, які свого часу називали мене «кучмістом», ніби я агітував за Януковича, і писали Ющенку і Тимошенко про це. Потім вони писали Януковичу, що Сапожніков «бютівець».
Серед таких моїх недоброзичливців Анатолій Бідзюра. Він балотувався у міську раду у мажоритарному окрузі. З двох тисяч людей за нього проголосували близько 20. Але я не хочу йти на поводу у таких людей, я йому навіть співчуваю.
– То у вас багато чи мало недоброзичливців у Нововолинську?
– На минулих виборах за мене проголосувало близько 66%. Це, я гадаю, немало. Найближчий опонент, який був моїм заступником, взяв чи то 11%, чи то 13%.
Я працюю на посаді міського голови з 98-го року. То хіба за цей час я всім догодив?
– Але у порівнянні з давнішими виборами, 66% – це більше чи менше?
– Якщо чесно, то я не дуже пам’ятаю. Але це точно більше, аніж було під час першого мого балотування. Хоча в той час говорили так: розумний на цю посаду не піде, а дурному і робити там нічого. Нововолинськ же ж був мертвим містом: люди виїздили, все закривалось, впало виробництво. Але нічого, вистояли.
– Критику сприймаєте болісно чи шкіра уже товста?
– Якби я був байдужим, то, мабуть, би не звертав уваги. Але, звісно, неприємно. Тільки от коли бруд виливають одні і ті ж люди, то на це вже не так зважаєш. Хоча моя сива голова – свідчення переживань, які мені випало пережити.
Знаєте, у мене була альтернатива – бути депутатом обласної ради. Але я тут живу, тут могили моїх батьків, і я тут залишуся. Ні в Київ, ні в Луцьк я не поїду. Мені важливо, щоб мені не плювали у спину, коли я йду вулицею, щоб не казали, що я такий-сякий. Я разом з людьми. Мені тут доживати віку. Якщо я щось роблю, то тільки від щирого серця і для громади. Бо мені тут жити.
– Тобто у Верховну Раду ви не збираєтеся?
– Так, не збираюся. Тому хай заспокояться ті, які бояться цього. Однозначно я би створив конкуренцію багатьом, якби балотувався.
– На останніх виборах ви балотувалися від «Батьківщини». Симпатизуєте цій політичний силі?
– Мене висунув міський осередок. Ця партія у Нововолинську мала і має найбільший рейтинг. І я як кандидат на посаду міського голови зневажати цю політичну силу просто не мав права. І коли ця партія мені висловила довіру, я погодився, оскільки законодавець цього разу поставив умову балотуватись від політичної сили. Усі минулі рази я був самовисуванцем, був і залишаюся позапартійним. Якби моя воля, то я б ніколи і не прив’язувався до політики.
Розмовляла Ірина КАЧАН (ВолиньPost)
