“Хто триматиме країну живою?” Де будують життя розкидані війною українці

• Author, Анастасія Зануда
• Role, ВВС Україна
• 25 травня 2025

“Норвегія дбає про людей. Тихе і спокійне життя. Мрії збуваються!”

“Київ – місто нашої сили!”

“У разі перемир’я лишусь в Ісландії або поїду до іншої безпечної країни. Однієї евакуації під час війни нам з дітьми вистачило”

“Сусіди не вітаються, ПДР для слабаків, дороги розбиті. Але це не дратує, а викликає певну ніжність. Вдома найкраще!”

Це далеко не повний спектр думок, які висловили дописувачі ВВС Україна у відповідь на просте питання: їхати чи залишатися?

На четвертому році війни їхати не завжди означає за кордон, а залишатися – не завжди в Україні.

Від початку великого російського вторгнення рішення ЄС про надання тимчасового захисту українцям стало основою, завдяки якій можливість безпечнішого життя в Європі для себе та дітей отримали понад 4 мільйони громадян України.

Цей статус також дав право на роботу та доступ до державних послуг – освіти, медицини.

Тож крім безпеки, українці отримали можливість перевірити на власному досвіді, як це – жити, працювати, виховувати дітей, платити податки чи лікуватися в Європі.

Для одних це стало здійсненням мрій, для інших – стимулом повернутися в Україну попри обстріли.

Війна триває вже понад три роки, і захист усе частіше сприймається як щось постійне. Але це не так. Наразі рішення ЄС про тимчасовий захист для українців діє до березня 2026 року. Проте у Європі вже замислюються, що робити із цим далі.

Тож незабаром регулювання, завдяки яким мільйони українців перебувають у Європі, можуть змінитися. Але зміни також потрібні у разі мирної угоди чи перемир’я, адже тимчасовий захист запроваджувався для людей, які втікали саме від війни.

Коли завершиться тимчасовий захист

Директива про тимчасовий захист в ЄС схвалена у 2001 році – як додатковий інструмент надання притулку у випадках, коли притік біженців є раптовим і масовим. Цей закон фактично “спав” аж до великого російського вторгнення в Україну.

ЄС ввів у дію директиву для українців 4 березня 2022 року одностайним рішенням країн-членів. Вона була розрахована на два роки із можливістю автоматичного подовження на один рік. Але документ діє й донині, він подовжений до березня 2026 року.

Хоча директива є спільною для усіх країн ЄС, те, як вона втілюється, різниться від держави до держави.

У Єврокомісії розглядають наступні кроки – подовжувати захист без змін, чи стимулювати українців до повернення, або ж надати можливість тим, хто хоче залишитися, отримати якийсь “більш довгостроковий регулярний статус” і можливість возз’єднання родин.

Наразі Європейська комісія не ухвалила рішення про продовження захисту для українців після березня 2026 року, але розмірковує про можливість надання їм інших статусів, щоб вони могли і надалі перебувати на території ЄС.

“Розглядаємо різні варіанти, в тому числі продовження чи не продовження тимчасового захисту, залежно від розвитку подій – переходу до національних статусів через роботу, навчання або сімейні обставини, а також підтримку тих, хто повертається додому, в Україну”, – заявив речник Єврокомісії Маркус Ламмерт.

За інформацією Euractiv, ЄС має розглянути це питання на початку червня під час зустрічі міністрів внутрішніх справ.

У травні цю інформацію під час пресконференції з президентом Зеленським підтвердив і прем’єр Чехії Петр Фіала.

“Захист біженців в ЄС діє до березня 2026 року, звісно, ми не можемо чекати до останньої хвилини”, – пояснив він.

Що може змінитися для українців у Європі

Рішення про тимчасовий захист ухвалюється на рівні ЄС, проте деякі країни мають або готуються запровадити власні рішення.

Уряди братимуть до уваги думку місцевих роботодавців, які вже мають працівників-українців або ж, де українці зареєстрували власний бізнес, а також шкіл та університетів, де навчаються українські діти.

Очевидно також, що для того, аби самі українці могли визначитися, що їм робити, діятимуть і перехідні періоди.

Чехія, третя європейська країна за кількістю прийнятих українців, з 1 квітня 2025 року відкрила можливість отримати довготривалий дозвіл на проживання для громадян України, які під тимчасовим захистом. Проте критерії для його отримання є суворими. На це звернули увагу працедавці, які занепокоєні можливою втратою українців.

Щоб отримати п’ятирічний дозвіл на проживання з автоматичним доступом до ринку праці в Чехії, українці мають відповідати вимогам:

Ті, хто не відповідає цим вимогам, можуть і надалі перебувати під тимчасовим захистом в Чехії, поки він існує.

Підпис до фото, На четвертому році війни українці у Чехії отримали можливість змінити тимчасовий захист на дозвіл на проживанняУ Польщі в українців незабаром може з’явитися можливість отримати трирічний національний статус – “карту побиту” – у разі, якщо вони хоча б впродовж року безперервно мали тимчасовий захист.

У перший рік від російського вторгнення Польща прийняла найбільшу кількість українців. Згодом першість перейшла до Німеччини. Але за кількістю працевлаштованих українців Польща все одно веде перед, хоча і показники в Німеччині зростають.

За даними дослідження, нещодавно проведеного Personnel Service, майже дев’ять із десяти українців позитивно оцінюють свою професійну ситуацію в Польщі. Разом із тим, більшість не планують залишатися в Польщі назавжди. Лише 14% відповіли, що розглядають можливість тривалого перебування в Польщі або постійне проживання.

Водночас польські оглядачі дедалі частіше пишуть про те, яким є внесок українців у економіку.

За даними міністерства фінансів Польщі, у 2024 році податкові надходження від іноземних громадян досягли рекордної позначки у 4,884 мільярда злотих (1,15 млрд євро). І найбільший внесок зробили саме українці, сплативши 1,649 мільярда злотих. Це удвічі більше, ніж у 2022 році.

У Німеччині, де захист отримали близько 1,2 мільйона українців – найбільше серед усіх країн – міністерство внутрішніх справ розробило свої пропозиції, які має затвердити новий уряд на чолі із канцлером Фрідріхом Мерцом, однією із обіцянок якого була боротьба із нелегальною міграцією.

У Берліні наголошують, що загалом зміни мають бути розглянуті та ухвалені на рівні ЄС.

Свої рішення також вже мають або розробляють Австрія, Італія, Естонія та Латвія.

“Дебати з питань міграції часто паралізують союз, тож будь-яке чергове рішення про подовження тимчасового захисту на рівні ЄС буде політично важким”, – пише Euractiv.

Одночасно із цим відбувається і звуження пільг для українських біженців.

Крім того, у Європі стали частіше говорити про явище, яке називають “біженський туризм”, коли громадяни України, скориставшись правом на захист за кордоном, періодично повертаються додому або живуть на дві країни.

Така поведінка не є секретом ані для урядів, що надають українцям захист, ані для пересічних громадян.

У місцевій пресі та соцмережах нерідко можна побачити сумніви щодо того, а чи потребують українці захисту і допомоги, якщо постійно їздять в Україну, звідки втекли через небезпеку.

Все це впливає на громадську думку, а відтак, і на рішення політиків, які не можуть не реагувати на зловживання. Тому правила захисту та допомоги стають суворішими для усіх.

Конкуренція за українців

У Європі фіксують зменшення груп українців, які хочуть повернутися додому. За даними Верховного комісара ООН з питань біженців, у 2024 році кількість українців, які хочуть повернутися, зменшилася до 65%, порівняно із 77% у 2023 році. А кількість тих, хто точно не збирається повертатися, зросла з 5% до 11%.

Міністерство національної єдності України, за оцінками якого в Європі проживають 5 млн українців, розраховує, що після завершення війни може повернутися до 70% громадян – але не одразу і за певних умов.

Як заявив очільник міністерства Олексій Чернишов в інтерв’ю ВВС Україна, 30% повернуться “після настання безпекових і стабільних умов проживання”, а ще 40 відсотків – “поступово додатково”.

“Це конкуренція ринків праці між собою. Очевидно, що зараз перевага на європейському боці”, – пояснив Чернишов.

За словами урядовця, без повернення запобігти демографічній катастрофі навряд чи вдасться. На кінець 2024 року в Україні жило 32 мільйонів – проти 52 мільйонів у 1991 році.

Російське вторгнення загострило демографічні проблеми України, які з’явилися ще задовго до війни, говорить перша заступниця міністра соціальної політики Дарина Марчак. При цьому “тренд на негативну міграцію в нашій країні ще не припинено”, каже представниця мінсоцполітики.

Там розуміють, що “продовжують виїздити всі, особливо молодь”, й що “коли війна завершиться, ми ризикуємо втратити ще частину громадян, які оберуть об’єднатися зі своїми родинами не на території України”.

Вона згадує про конкуренцію за українців: “Питання стоїть гостро: як нам конкурувати за власних громадян і в Україні, і за кордоном, з усіма тими країнами, яким очевидно наші громадяни потрібні”.

Як змінилися ті, хто поїхав з України

За даними Євростату, на березень 2025 року статус тимчасового захисту в країнах ЄС мали 4,26 мільйона українців. Серед країн ЄС найбільше прийняли Німеччина, Польща та Чехія.

За оцінками Центру економічної стратегії, який регулярно проводить опитування серед українців за кордоном, на кінець листопада 2024 року за межами країни перебували 5,2 млн українських біженців. США та Канада прийняли менше 10% біженців, тож основний тягар несуть європейські країни.

Попри те, що найбільшою хвилею виїзду залишається початок повномасштабного вторгнення, лише за 2024 рік виїхали ще близько 300 тисяч українців. “На жаль, тенденція все-таки є на виїзд”, – каже одна із авторок дослідження ЦЕС Дарія Михайлишина.

Серед них найбільшою групою лишаються жінки 35-44 років, понад половина яких виїхали за кордон разом із дітьми.

Неповернення цих груп означатиме, що в майбутньому населення України зменшиться ще більше, а тенденція до старіння населення погіршиться.

Разом із тим, у складі українців за кордоном відбуваються і певні зміни. Так, частка дітей, які на початок 2024 року становили близько третини біженців, на початок 2025 знизилася до 29%. Зростає частка чоловіків мобілізаційного віку – нині це вже 27%.

Серед тих, хто побажав поділитися з ВВС Україна своєю думкою про те, їхати чи залишатися, помітно побільшало чоловіків.

Ті, хто нині за кордоном, кажуть, що опинилися там легально – перебували там ще до війни, мають трьох дітей або доглядають за людиною з інвалідністю.

“Нам тут подобається, найближчими роками не плануємо повертатися”, – пише із Австрії Олексій, родина якого пережила російську окупацію Київщини, загибель члена родини на фронті, а сам він півтора року переховувався від ТЦК, поки не отримав відстрочку за інвалідністю дружини.

“Хотів повернутися, але менеджер і дівчина переконали залишитися в Польщі“, – пише айтівець Володимир, який працював у Києві, але за тиждень до російського вторгнення поїхав до дівчини в Білорусь, а потім переїхав до Польщі.

“Робота пов’язана з іноземними клієнтами, а в Україні після початку війни кількість пропозицій і рівень оплати значно зменшилися. Тому вирішив залишитися в Польщі й працювати віддалено. Відкрив тут місцевий аналог ФОП, нещодавно подався на тимчасове проживання (на випадок скасування статусу УКР, чинного до вересня 2025), – пояснює Володимир. – Дітей і родини не маю, тому ще можу дозволити радикальні зміни. Думаю про старість в Україні, але чим довше не вдома, то рідше з’являються думки про повернення”.

“Страшно повертатися в Київ, більше тому, що доведеться все починати наново. Тому я би хотів залишиться в Швеції“, – пише колишній донеччанин, який з 2014 переїхав до Дніпра, а потім до Києва. Повномасштабне вторгнення застало його у відрядженні за кордоном, а згодом він опинився у друзів в Швеції: “Почалося нове життя. Я гей, то зміг вийти заміж за громадянина Швеції і почати жити сімейним життям”.

Один із дописувачів повернувся до України. Він переїхав до Європи разом з родиною ще до повномасштабного вторгнення. І хоча дитина ходила в місцевий садочок, а сам він відкрив ФОП, родина весь час замислювалася про повернення, що врешті й зробили.

“Жили ні там, ні сям. Довго не наважувалися на повернення. Рік просто мандрували Європою, живучи по місяцю в кожній країні. Але настав час віддавати дитину до школи, і ми вирішили в українську школу. Жінка повернулася перша, а за нею згодом і я. Мені вдалося отримати відстрочку і тепер будуємо наші плани вже в Україні“.

А от Дмитро, родина якого – дружина, двоє синів та донька – мали налагоджене життя в Києві, навпаки, відчули, що “мрії збуваються” в Норвегії, хоча на початку війни про це ніхто не думав. У подружжя двоє синів 2007 року народження і молодша донька.

“Сини вчилися в звичайній школі, але ми розуміли, що коли їм буде 18 років, вони будуть невиїзні. Донька в нас аутист, і у вересні 23 року її стан погіршився. Місцева психіатрична лікарня нам не змогла допомогти. Ми мали роботу, свою нову квартиру в гарному районі Києва, але ми розуміли що потрібні захист і допомога. І от вже скоро півтора року як ми у Норвегії. Хлопці вчать мову і зможуть отримати професію. Нам допомагають з адаптацією доньки. Нам надають соціальну допомогу, компенсують оренду житла на електрику”.

Змінюється не лише склад біженців, але й їхні настрої. На кінець 2024 року частка тих, хто планує повернутися в Україну, вперше стала нижчою за половину опитаних ЦЕС.

Наміри щодо повернення різняться залежно від того, до якої групи належать українці, які виїхали.

Їх в опитуванні ЦЕС розподіляють на “патріотичних” (28% від усіх), “квазітрудових мігрантів” (25%), “класичних біженців” (22%) та “людей з зони бойових дій” (26%).

Найбільш орієнтовані на повернення “патріотична” група – вони мають найміцніші зв’язки з Україною та мінімальні — з країною перебування, і тому логічно, що серед них 86% кажуть, що планують повернутися.

Натомість “квазітрудові мігранти” виїхали здебільшого з економічних, а не з безпекових причин. Вони шукали і знайшли за кордоном кращі умови праці й не очікують, що ситуація в Україні найближчим часом покращиться настільки, щоб конкурувати з іншими країнами. Із них лише 13,5% хочуть повернутися.

“Класичні біженці” — переважно жінки з дітьми, які виїхали в перші місяці війни, також не дуже хочуть повертатися — лише 23%. Як відзначають у ЦЕС, ця група найбільше змінила свої наміри щодо повернення порівняно з минулим роком. Багато хто з них інтегрувався в життя країни перебування, а ті, хто планував повернення, уже це зробили.

Водночас дещо несподіваним для дослідників стало те, що біженці із зони бойових дій удвічі частіше налаштовані на повернення. Попри те, що багато хто із них втратив домівки. Серед них 43% все ж планують повернутися до України.

Тетяна, яка вже майже три роки живе з дитиною у Британії, мріє про повернення в мирну Україну, хоча вже і реалізувала себе в іншій країні.

“Чоловік з 2022 року захищає Україну. Я працюю практично з початку за спеціальністю, бо знаю мову і в Україні працювала у міжнародних компаніях. Ми два рази на рік буваємо в Києві, слідкуємо з новинами, ходимо на проукраїнські мітинги, доносимо інформацію про війну до британців. У дитини були проблеми з адаптацією у школах, я стикалася з дискримінацією на роботі. Але це скоріше моя принципова позиція”.

Ірина, яка до війни працювала аналітиком, економістом і бухгалтером, виїхала до Німеччини майже одразу після російського вторгнення і “опинилися в Мюнхені в таборі біженців разом з чоловіком (іноземець) і собакою”. В Німеччині вона прожила рік і повернулася до Києва, бо “не змогла звикнути до умов проживання”.

“Окреме житло знайти в Німеччині не вдалося. Роботу, яку б могла виконувати, теж знайти не вдалося. Гарна англійська мені не допомогла. Роботу прибиральницею в Німеччині фізично не витягнула”.

По поверненні в Україну вона знову стала працювати бухгалтером. Її чоловік також повернувся.

Підпис до фото, Берлін вже обмежив прийняття біженців з України, але Німеччина – на першому місці за кількістю українців, яким надано тимчасовий захист Всупереч уявленням, а також опитуванням, які фіксують охолодження відносин між поляками та українцями, дописувачки з Польщі підкреслюють свій позитивний досвід життя в цій країні.

За даними Барометру польського ринку праці, трохи менше половини поляків нині мають нейтральне ставлення до українців. 23% зберігають позитивне ставлення, але це на 12% менше, ніж минулого року. І майже чверть ставляться негативно, – це на 6% більше, ніж минулого року. Більшість українців – майже 65% – налаштовані до поляків позитивно, але цей показник знизився.

Підпис до фото, “Тут ви в безпеці” – вітає напис на залізничній станції у Перемишлі, звідки для багатьох українців починається подорож Польщею і Європою“В Польщі з початку війни. Є робота, побут налаштований, вчу мову. Не переживаю щодо скасування захисту, тому що вже є карта побиту на основі працевлаштування. Хотіла би повернутися в Україну за умови припинення активної фази війни і хоч якихось гарантій, що вона не почнеться знову”, – розповіла одна із варшавських дописувачок ВВС Україна.

Катерина, яка також мешкає у Польщі, де пів року працювала ще до початку війни, потім оформлювала документи для робочої візи, але через російське вторгнення повернулася “як біженка”.

“В Польщі для біженців було багато можливостей, безкоштовна медицина, талони на продукти, багато поляків допомагало”, – розповідає вона.

А на запитання, чи планує повертатися до України, відповідає: “Ні, однозначно, мої поїздки за кордон не були втечею від війни, а тільки від бідності. Тут зовсім інше життя. Планую розвиватись і жити за кордоном”.

Галина з Варшави розповідає, що навесні 2022 року виїхала до Польщі з чоловіком та сином “на 2-3 тижні”, але виявилося, що набагато довше. “Перші два роки я не жила, а існувала в очікуванні повернення, борючись з депресією, неприйняттям дійсності, провиною вижившого”.

Жінка завжди вважала, що їй важко “прижитися на новому місці, окрім дому”. Але восени 2024 вона “шоковано зловила себе на думці, що стала патріотом Польщі”.

Галина наполягає, що її “серце все ще з Україною, де мій дім, моя мама, друзі, рідна земелька”.

Вона усвідомлює, що її слова “можуть викликати агресію у тих, хто не виїжджав”, і припускає, що “такий контент не всім зайде в Україні”.

“За три роки в Польщі в мене назбиралась купа історій неймовірно позитивного ставлення поляків до нас, жодного негативу”, – запевняє вона.

Після повернення в Україну Галина хотіла б “показати людям, як може бути, коли люди шанують одне одного”.

Хто лишається в Україні, а хто ще може поїхати

Дослідники української міграції звертають увагу, що варто знати думки не лише тих, хто виїхав за кордон, але й тих, хто залишився в Україні або повернувся.

Загалом за час війни 40% українських жінок у віці від 18 до 60 років залишили свої домівки. При цьому, за даними дослідження ЦЕС та Інституту поведінкових досліджень при American University Kyiv, за кордон виїздили або ж і нині перебувають там близько чверті. Але більшість – близько 70% – переміщувалися в межах України.

Ще 7% мають досвід за кордоном, але повернулися. При цьому найменше повертаються жінки у віці від 30 до 39 років – таких лише 6%, хоча серед тих, хто виїхав, їх понад чверть.

Дослідники відзначають як неочікувані для себе дані, що свідчать: ані наявність, ані кількість дітей не пов’язана з бажанням залишатися в Україні чи в своєму населеному пункті.

Також ці бажання не мають зв’язку з розміром домогосподарства. Крім того, всупереч поширеним уявленням, мешканки сіл не виявляють сильніші наміри жити в Україні чи у своєму рідному селі, ніж мешканці міст. А найменші бажання до виїзду мають жительки обласних центрів.

Із тих, хто залишився, значна частка пояснює своє рішення тим, що вони “просто нікуди не хочуть їхати”.

Найголовнішими причинами, які називають ті, хто вирішив не виїздити з України, це бажання залишатися із родиною (91%) та почуття приналежності до країни (88%).

“Наша родина навіть думки не мала залишити Україну”, – розповіла Світлана з Києва. ЇЇ чоловік, керівник медичної клініки, одразу ж пішов до ТрО, згодом до ЗСУ, боронив Київ. Світлана очолювала фінансове підприємство. Їхня донька навчалася в школі.

“Ми залишались в Києві, кожен продовжував робити те, що робить найкраще. Без нас в Києві нічого нашим воякам боронити, без нас зупинились би цілі галузі, розрахунки, економіка, саме життя, – пояснює вона. – Ми не зневірені, ми не чекаємо, поки хтось прийде і щось зробить за нас. А ті, хто зневірився, виїхав і дотепер не повернувся, ми їх не засуджуємо, бо так склалися їхні обставини, але нам їх не бракуватиме, нам не потрібні утриманці”.

Не було думок “тікати за кордон” і у киянки Марії, яка має двох дітей 9 та 14 років. На початку російського вторгнення її родина на короткий час виїхала “ближче до землі” в село в напрямку Житомира, але вже у квітні 2022 повернулася додому в Київ.

“Я не уявляю свою сім’ю без чоловіка поруч. Чи справилась би я сама з двома дітьми?! – Так. Але я не хочу навіть уявляти свою сім’ю на відстані”, – пояснює Марія.

Крім того, вона не уявляє себе на соціальному забезпеченні іншої країни: “Я доросла працездатна дівчинка, я можу заробити на себе і своїх дітей вдома”.

Водночас, попри те, що родина разом прийняла рішення залишатися в Україні, вона визнає: “Мабуть, не правильно з точки зору безпеки. Я не знаю, як на дітях відобразиться щоденний стрес через бл…х сусідів. Але це наше рішення”.

Підпис до фото, На Хрещатику, попри війну, багатолюдно У Ольги зі Львова ще до війни були друзі у Данії, які готові були підтримати її родину, якби вони вирішили виїхати з України. Та й досі, розповіла вона, в неї “у нотатнику телефона записано список речей, які треба швидко зібрати, щоб покинути Україну”.

Маючи троє доньок, вона “з жахом уявляла, що танки окупанта перетнуть білоруський кордон і доберуться Львова”. Але врешті вирішила не їхати з України.

Передусім через те, що “знала, що потрібна тут”. Вона долучилася до волонтерства. Другою причиною стала робота викладачем, яку Ольга любить, як і своїх студентів.

“І попри те, що мене взяли б у наукову інституцію чи виш десь за кордоном, я не могла поїхати, коли мої студенти були тут. Я не уявляла, як буду потім дивитися в очі тим дітям, батьки яких на фронті, або тим, які з Каховки чи Запоріжжя залишилися у Львові без родичів”, – розповіла вона.

52-річна Ксенія з Кривого Рогу за час війни здійснила свою мрію – “продала свою квартиру та купила невеличкий будиночок”, де розмістила притулок для тварин, який починався із 10 підопічних, але потім поповнився тими, кого привезли після руйнування Каховської дамби, а також з Бахмуту.

Нині, розповіла вона, “у мене 30 хвостатих дітей”, через яких вона вирішила не їхати до Ліверпуля, де живе її коханий-англієць.

“Він поважає мій вибір, завжди підтримує. Я щаслива тут, в моїй Україні. І нікуди звідси не поїду! Навпаки, вірю, що коли закінчиться це жахіття, мій чоловік приїде до мене, ми разом будемо будувати нову країну”, – твердить Ксенія.

Юлія називає свою нинішню приналежність як “маріупольські ірпінські”.

“Попри стільки років поряд із фронтом, у повномасштабний наступ не вірилося, а якщо і вірилося, здавалося, що єдиним захищеним місто може бути тільки Маріуполь – за стільки років там точно мали би облаштувати усе необхідне”, – розповіла вона.

Але щоразу дякує сестрі, яка у перший день великої війни переконала її виїхати до Франківська. Звідти шлях її родини пройшов через Польщу – Катовіце, Жешув, Краков.

“Знайшлася робота, дитина пішла до школи, але ціль була одна – повернуся, як тільки буде змога”, – твердить Юлія.

За 2,5 роки, втомившись очікувати на “кращий період”, Юлія повернулася до України: “Сусіди не вітаються, ПДР для слабаків, а дороги розбиті, але усе це не дратує, а викликає певну ніжність. Вдома найкраще!”

Підпис до фото, Наявність житла – серед головних чинників, які впливають на бажання залишитися в УкраїніПісля почуття приналежності до країни і родини, вкоріненості, ще одним фактором, який впливає на рішення залишитися, є наявність житла. І він випереджає інші економічні чинники, включно із роботою.

“Житло є важливим чинником для багатьох людей у рішення виїздити, повертатися чи залишатися. Навіть більше, ніж коли вони говорять про дохід”, – каже Наталія Заїка, заступниця директора Інституту поведінкових досліджень при American University Kyiv.

Ще 20% опитаних жінок кажуть, що, може, і хотіли б виїхати з України, але не мають такої можливості, називаючи для цього різні причини – від страху “розпочинати все з нуля у 40 років” до необхідності доглядати за хворими членами родини.

Наприклад, для 69-річної киянки Людмили, яка доглядає за 96-річною мамою, залишатися в Києві не було вибором. Попри те, що в неї “є рідні за кордоном, є куди поїхати, але організувати виїзд неможливо”.

“Тому живемо, як в рулетці, – розповідає вона. – В сховище по незручних східцях неможливо зайти. До метро треба подолати східці в підземному переході. Квартира на останньому поверсі, “двох стін” немає”.

Жінка твердить, що панічні атаки, які розпочалися у її мами через обстріли, швидка “не готова була кваліфікувати”. Довелося самостійно шукати лікарів, які б допомогли впоратися і з цією проблемою у літньої людини. Нині ж, розповідає вона, “лікарі на дом ходять за грубі гроші тільки, хоча паліативним це положено. І це Київ”.

Два найпоширеніші фактори, які живлять міграційні настрої жінок, є бажання забезпечити собі кращий рівень життя, ніж в Україні (75%), який навіть випереджає небезпеку через війну (73%).

Нині ж, згідно із даними дослідників, найвищі доходи мають жінки, які виїхали за кордон та досі проживають там, тоді як “поверненці” у скрутнішому становищі. Але найгірша матеріальна ситуація – у ВПО, серед яких 56% належать до найбіднішої категорії.

Це пояснюється двома факторами: складністю із пошуком роботи та житла. Тоді як загалом 61% українок живуть у власному житлі, серед ВПО цей відсоток становить 16%, а 64% змушені орендувати житло, на оплату якого ідуть практично усі доходи.

До виїзду також більше схильні молоді жінки віком від 18 до 29 років, які у півтора рази частіше замислюються про міграцію, розлучені, незаміжні жінки, які живуть з партнером або не мають стосунків, а також вдови.

Показово також, що жінки, які вже мають досвід переміщення за кордон, мають вищі наміри поїхати знову.

Підпис до фото, За даними дослідження ЦЕС, українців, яким подобається за кордоном, більшає. А тих, кому подобається в Україні – меншаєЩе цікавим моментом у дослідженні стало те, що українки, які проживають за кордоном, оцінюють усі ризики, пов’язані із життям в Україні, набагато вище, ніж ті, хто живе в Україні. Це стосується наслідків обстрілів, відсутності світла чи опалення.

“Це може бути результатом певного вибору жінок, коли умовно більш оптимістичні чи більш стійкі залишились (в Україні) чи повернулись, в той час як за кордоном залишаються ті, хто важче сприймають подібні труднощі, – припускають дослідники. – Крім того, люди, які за межами зони конфлікту, часто отримують інформацію через соціальні медіа, де новини подаються більш драматично”.

Показово, що ситуація є дзеркальною для тих, хто живе в Україні. Вони оцінюють ймовірність різних негативних подій під час життя за кордоном вище ніж ті, хто вже живе там. Найбільше ризиків обидві групи бачать для себе в тому, що вони не зможуть отримувати належну медичну допомогу.

Але, знову ж таки, реальні життєві ситуації можуть бути іншими. Наприклад, як розповіла 38-річна Інна, яка нині живе у Варшаві, куди виїхала з двома дітьми у березні 2022 року, саме у Польщі вона отримала безкоштовне лікування та найсучасніші ліки при онкогематологічному захворюванні: “Цей препарат навіть не зареєстрований в Україні, а купити його нереально. Ціна мого життя на місяць близько 3000 євро. От і як думаєте чи я повернусь?!”

Куди повертатися

Після завершення війни за кордоном можуть залишитися від 1,7 до 2,7 млн українців.

Це відповідає розрахункам втрат для українського ринку праці, які у ЦЕС оцінюють від 1,7 до 2,3 млн осіб.

Там вважають, що економічні та демографічні втрати від неповернення біженців можуть становити від 5 до майже 8% від довоєнного українського ВВП. В довгостроковій перспективі ці втрати можуть бути ще більшими, бо не повернуться діти, які за час війни виросли за кордоном.

Щоб українці хотіли повертатися і не хотіли виїздити, вони мають зрозуміти для себе: чи є сенс щось планувати, народжувати дітей, здобувати професію в Україні, вважає Володимир Вахітов, директор Інституту поведінкових досліджень.

“Коли ми кажемо повертатися, то питання буде: куди ви хочете, щоб я повернувся. На нього держава має дати відповідь”.

Дарина Марчак із мінсоцполітики погоджується із цим. Наприклад, каже вона, Сполучені Штати пропонують “американську мрію – в цій країні можливо все”. Європейські держави пропонують збалансоване життя, таку собі “соціальну країну в її найкращому розумні”.

“В нашій демографічній стратегії ми визначили ціль, що нам треба побудувати країну, в якій хочеться жити”, – каже представниця уряду.

І водночас визнає протиріччя цієї мети з нинішньою українською реальністю: “Це (має бути) країна, в якій безпечно, комфортно, в якій можна себе реалізовувати”.

Україні навіть не варто сподіватися на повернення українців чи залучення трудових мігрантів, “якщо ми не вирішимо усі питання і проблеми ВПО”, вважає Кирило Криволап, радник міністра з питань єдності.

Разом із тим урядовий радник закликає сприймати результати опитувань не забуваючи, що усі відповіді – особливо щодо повернення чи неповернення – українці дають за умов дії тимчасового захисту: “Для мене не очевидно, що буде так стояти питання, що всі наші співвітчизники гарантовано можуть там лишитися”.

Добровільно можуть повернутися близько 30%, але “якщо до цього докладеться фактор зменшення підтримки з боку Європи, особливо після перемир’я, ми побачимо, що цей відсоток буде збільшуватися”, вважає Криволап.

Очевидно, вважають у ЦЕС, якщо українці залишаться за кордоном, європейські країни отримають пряму економічну вигоду. Але і в разі їхнього повернення додому існуватиме непряма вигода для Європи:

“Якщо українські біженці залишаться за кордоном, українська економіка зазнає значних втрат. Повернення біженців зміцнить економіку України та дозволить їй більше інвестувати у безпеку та відновлення, це означає, що вона потребуватиме менше європейських коштів”.

Але ще один аргумент наводить Вікторія з Вінниці: “Якщо всі поїдуть, то хто триматиме країну живою? Для чого тоді боротися і перемагати у війні взагалі?”