12 фільмів Канн, про які говоритимуть у 2025 році

• Author, Ребекка Лоуренс, Г’ю Монтгомері та Ніколас Барбер
• Role, ВВС
• 4 хвилин(и) тому

Каннський кінофестиваль 2025 завершився, але розмови про нього у розпалі. Із сотень прем’єр ми обрали 12 фільмів, які не зійдуть з радарів у найближчі місяці.

1. “Помри, моє кохання” (Die, My Love)

Підпис до фото, “Помри, моє кохання” – одна з найгучніших премʼєр КаннЗавдяки зірковій грі Дженніфер Лоуренс, Роберта Паттінсона та артхаусному стилю відомої шотландської режисерки Лінн Ремсі стрічка “Помри, моє кохання” була однією з найочікуваніших у Каннах.

Це – екранізація однойменного роману Аріани Гарвіч, що побачив світ 2017 року.

Лоуренс і Паттінсон грають пару, чиї стосунки руйнуються після переїзду до села та народження дитини.

На одному з фестивальних заходів Ремсі розкритикувала журналістів за те, що сприймають фільм виключно як історію післяпологового психозу.

“Це про загибель стосунків, руйнацію любові і сексу після народження дитини. А також про творчу кризу”, – підкреслила режисерка.

Критики оцінили акторський склад стрічки, до якого також увійшли Сіссі Спейсек, Лейкіт Стенфілд і Нік Нолті. Але головну атмосферну ноту створює чуттєва і яскрава гра Лоуренс.

“Те, що Лоуренс робить у “Помри, моє кохання”, настільки тонко структуроване, навіть у межах сміливої експресії та палкого гніву”, – розмірковує культурна оглядачка Time Стефані Захарек.

Ніколас Барбер з BBC назвав її гру “кращою, ніж будь-коли”.

2. “Звук падіння” (Sound of Falling)

Підпис до фото, Стрічка поетично сплітає історії життя чотирьох дівчаток-підлітків: у 1920-х, 1940-х, 1980-х і в наші дніНавіть за каннськими мірками “Звук падіння” – амбітний, багатофактурний і неймовірно красивий витвір мистецтва.

Дія другого повнометражного фільму Маші Шилінські розгортається в одному й тому ж будинку на фермі в Німеччині, але об’єднує чотири різні часові відрізки.

Ми бачимо персонажів дітьми і літніми людьми, чуємо травми, які лунають крізь покоління. Розібратися, як усі вони пов’язані між собою, не так просто, і в певному сенсі “Звук падіння” більше нагадує роман, ніж звичайний фільм.

При цьому Шилінські створює ефект занурення, який можливий лише на великому екрані.

“Кіно не може описати те, чого досягає цей розлогий й водночас інтимний епос у своєму неземному, нервовому блиску”, – пише оглядач Deadline Деймон Вайз.

“Забудьте про Канни, забудьте про конкурс, “Звуки падіння” – це фільм на всі випадки життя”.

3. “Пільйон” (Pillion)

Підпис до фото, Стрічку зняли за мотивами повісті “Бокс-Гілл” Адама Марка-Джонса Мабуть, жоден цьогорічний фільм не мав яскравішої передісторії, ніж стрічка британського режисера Гаррі Меллінга, показана у Каннах у програмі “Особливий погляд”.

Дія відбувається у світі байкерів-геїв.

Александр Скарсгард грає Рея, байкера з лондонського передмістя, який знаходить собі партнера в особі чарівного інспектора автостоянки Коліна (Гаррі Меллінг).

Сам фільм, однак, – не просто провокація, а гостре й гідне довіри дослідження таких стосунків.

Спочатку, коли недосвідчений Колін потрапляє в абсолютно новий світ сексуальних експериментів, видається, що це – класична британська комедія в її химерному, фарсовому тоні.

Але поступово атмосфера похмурнішає, змушуючи глядачів замислитися над тим, чи не є така принизлива рольова гра звичайним емоційним насильством.

Кульмінацією є болісна сцена, коли мати Коліна (блискуча Леслі Шарп) дорікає Рею за його ставлення до її сина.

Деякі рецензенти, як-от Девід Руні з Hollywood Reporter, вважають “Пільйон” “несподівано милим”. Але для мене він – тривожний. Можливо, це ознака того, що фільм викличе полярні думки, коли вийде на широкі екрани.

4. “Еддінгтон” (Eddington)

Підпис до фото, Арі Астер написав сценарій “Еддінгтона”, який колись розглядав як свій режисерський дебютДикий і хаотичний комедійний трилер від Арі Астера з Хоакіном Феніксом у ролі недолугого шерифа маленького містечка, який вдає з себе щирого і прямодушного героя, але насправді є підступним й огидним лиходієм.

Місце дії – Нью-Мексико, 2020 рік.

Астер відчайдушно висміює реакцію американців на пандемію Covid-19, протести Black Lives Matter та інші події, що визначили той дивний рік. Це – один з небагатьох американських фільмів, який торкається суперечливих сучасних політичних питань.

У стрічці також знялися Педро Паскаль, Емма Стоун та Остін Батлер.

Софі Монкс Кауфман з Independent назвала “Еддінгтон” найсмішнішим фільмом Астера на сьогодні.

“Він показує, що Дикий захід досі існує, і тонко й правдиво зображає людей, що живуть у піщаному, оточеному горами, самотньому ландшафті”.

5. “Таємний агент” (The Secret Agent)

Підпис до фото, Як підкреслює режисер, “це фільм про часи, коли стіни мали вуха, а будь-який рух викликав підозру”Політичний трилер про механізми репресій та опір їм від бразильського режисера Клебера Мендонса став одним з фаворитів Канн.

З кожним новим фільмом Мендонса дедалі глибше досліджує соціальні розбіжності, що розколюють бразильське суспільство.

Дія розгортається в 1970-ті роки, за часів військової диктатури. Головний герой Марсело (багатошарова, тонка і людяна роль Вагнера Моури), прагнучи сховатися від переслідувача минулого, залишає Сан-Паулу й опиняється в Ресіфі, щоб возз’єднатися з сином і втекти з країни за допомогою загадкової групи опору.

За словами режисера, він хотів через жанр політичного трилера “показати, як людина діє всередині репресивної системи – підкоряється чи чинить опір”.

“У “Секретному агенті” немає імперативів звичайного трилера, – пише Пітер Бредшоу з Guardian. – Це радше новелістика: фільм про характер, що викликає симпатію, а також майданчик для захопливої й бравурної режисури”.

6. “Сентиментальна цінність” (Sentimental Value)

Підпис до фото, “Сентиментальна цінність” викликала схвальні оцінки критиківФільм Хоакіна Трієра “Найгірша людина у світі” став хітом Каннського фестивалю 2021 року і був номінований на два “Оскари”.

Тепер норвезький режисер повертається з іншою проникливою комедійною драмою, дія якої розгортається в Осло. Головну роль виконала зіркова Ренате Реінсве.

У “Сентиментальній цінності” вона грає відому акторку театру й кіно. Її нестерпний егоцентричний батько (Стеллан Скарсгард) – відомий кінорежисер, але ось уже 15 років він не може знайти грошей на новий проєкт.

Чи не тому він написав сценарій спеціально для своєї знаменитої дочки? А, можливо, фільм – це щира спроба владнати проблеми, що виникли між ними?

“На перший погляд, стрічка торкається звичної теми – як митці беруть сюжети з власного життя, – пише Тім Грієрсон зі Screen International, – але Ренате Реінсве й Стеллан Скарсгард додають неймовірної ніжності в історію, яка, зрештою, про те, що діти й батьки ніколи не скажуть одне одному”.

7. “Сірат” (Sirat)

Підпис до фото, “Сірат” – рідкісний приклад авторського кіно, де форма гучніша за змістОдна з принад Канн – коли маловідомі фільми завдяки своїй сміливості й ексцентричності стають героями фестивалю.

Так було цього року із “Сіратом”, першим фільмом іспанського режисера Олівера Лакса, що викликав у глядачів одночасно захват і напругу.

Починається історія з галасливого рейву в марокканській пустелі – яскравого і хаотичного. Саме сюди, в атмосферу повної втрати орієнтирів, потрапляють Луїс (Сержі Лопес) і його син Естебан (Бруно Нуньєс), у пошуках доньки та сестри, зниклої п’ять місяців тому.

З’являються чутки про іншу вечірку – і герої продовжують шлях разом із групою рейверів.

Назва відсилає до ісламської легенди про міст над пеклом, що веде до раю, який душа має перейти після смерті.

Фільм подекуди нагадує “Божевільного Макса” Джорджа Міллера. Герої рухаються через ворожу й загадкову територію, сповнену символів і внутрішніх випробувань.

Лакс створює світ у споглядальній естетиці: мінімум слів, максимум візуальних і звукових відчуттів.

“Це – блискуче химерне, культове бачення людської психології, доведене до межі”, – пише Джессіка Кіанг з Variety.

8. “Хронологія води” (The Chronology of Water)

Підпис до фото, Головну роль у “Хронології води” виконала Імоджен ПутсУ програмі “Особливий погляд”, другій за важливістю на Каннському фестивалі, показали повнометражний дебют актриси Крістен Стюарт.

Вона перенесла на екран автобіографічну книгу американської письменниці Лідії Юкнавич “Хронологія води”.

Стрічка розповідає історію подолання болю через мистецтво: від важкого дитинства героїні, боротьби з наркотиками до народження мертвої дитини. Травма і біль не відпускають Лідію, вони повсюдні й нестримні, тригером може стати майже будь-яка подія.

Головна властивість “Хронології води” Стюарт і Юкнавич – у ній немає лінійного викладу.

Як пише Девід Фер у Rolling Stone, результат вийшов “радикальним, болючим і агресивним у своїй чесності”.

Стюарт чудово передає, наскільки важлива катарсична сила мистецтва, як воно допомагає людям пережити травму.

9. “Шибеник” (Urchin)

Підпис до фото, “Шибеник” – дебют і сміливий крок для Гарріса Дікінсона як сценариста і режисераЩе один режисерський дебют. Цього разу британського актора Гарріса Дікінсона. Драма увійшла до програми “Особливий погляд”.

У центрі – історія Майка (Френк Діллейн), який потрапив у замкнене коло наркотичного саморуйнування і намагається змінити своє життя.

Фільм – сміливий, оскільки не робить головного героя симпатичним і не пояснює, як людина із заможної родини опинилася на вулиці.

“Гарріс – режисер, який ризикує, показуючи на екрані справжні емоції,- пише Девід Руні з Hollywood Reporter. – Водночас Френк Діллейн грає неймовірно вразливого і часом комічного героя, і це робить фільм по-справжньому особливим”.

10. “Тінь мого батька” (My Father’s Shadow)

Підпис до фото, Кадр із стрічки “Тінь мого батька”Канни є головним світовим кіномайданчиком, але не всі куточки земної кулі представлені там однаково. Тому сюрпризом стала поява в офіційній програмі фестивалю нігерійського фільму.

Після того, як “Тінь мого батька” здійснила фурор на набережній Круазетт, можна сподіватися, що найближчими роками ми побачимо багато інших нігерійських стрічок.

Дебютна робота Акіноли Девіса-молодшого пропонує красиві й пронизливі дитячі спогади на тлі переломного моменту в історії Нігерії.

Дія розгортається 1993 року. Двоє братів приїжджають до Лагоса, щоб провести час зі своїм батьком, з яким вони давно не спілкувалися. Візит юнаків припадає на час президентських виборів.

11. “Нова хвиля” (Nouvelle Vague)

Підпис до фото, Лінклейтер буквально зняв на камеру портретну галерею епохиНазва символізує напрям в кінематографі Франції кінця 1950-х і 1960-х років.

Одним з ключових творів цієї епохи вважають повнометражний дебют Жан-Люка Годара “На останньому подиху” з Жан-Полем Бельмондо і Джин Сіберг.

“Нова хвиля”, знята американцем Річардом Лінклейтером, розповідає історію створення цієї класичної стрічки.

Чорно-біле зображення, легкий джаз за кадром, жива камера, безліч паралелей – впізнаваних і не дуже.

“Для Лінклейтера – давно визнаного режисера – “Нова хвиля” – не комерційний проєкт, а триб’ют французьким бунтівникам та своїй юності”, – пише  Бен Кролл з видання Wrap.

12. “Проста випадковість” (It Was Just an Accident)

Підпис до фото, “Проста випадковість” отримала головний приз Каннського фестивалю Однією з головних подій Канн стало присудження головного призу іранському режисеру і дисиденту Джафару Панахі за фільм “Проста випадковість”.

У Каннах Панахі знають добре – хоч той і не з’являвся на фестивалі останні 15 років: іранська влада заборонила режисеру виїжджати з країни.

На батьківщині фільми Панахі з цензурних міркувань неодноразово скорочували і навіть не випускали, а сам режисер двічі опинявся у в’язниці.

Фільм “Проста випадковість” режисер знімав таємно, багато в чому спираючись на власний тюремний досвід.

Герої – п’ять звичайних іранців, які випадково перетинаються з людиною, яка, на їхню думку, раніше катувала їх у в’язниці.

Як розповів сам Панахі, герої стрічки були навіяні бесідами з іншими ув’язненими та “історіями, які вони мені розповіли про насильство і жорстокість іранського уряду”.

Hollywood Reporter пише, що стрічка “складена, як гарний трилер”, сюжет якого “повільно, але впевнено переростає у суворий осуд зловживання владою”.

Підписуйтеся на нас у соцмережах