Джерело: www.radiosvoboda.org
На фронті – від перших днів повномасштабного вторгнення: 24 лютого 2022-го вона приїхала до Житомирського військкомату й стала однією з перших добровольців. Згодом приєдналася до пресслужби Першої бригади спецпризначення імені Івана Богуна. Понад два роки Іванна знімала війну – на фото й відео, супроводжуючи побратимів під час найскладніших завдань. Каже, для неї важливо фіксувати реалії війни, і зізнається, найболючіше – коли її світлини стають останніми для тих, кого вона знімала. Свою історію Іванна Цімерман розповіла Радіо Свобода.
– Іванно, не можу не запитати: як ви себе почуваєте після поранення, як зараз ваша рука?
– З рукою все більш-менш добре. Я можу нею рухати, і пальцями – можу. В принципі, проблем немає. Єдине, що відсутній рух у зап’ясті.
У червні буде повноцінна реабілітація саме руки – будемо це виправляти.
Зараз, оскільки кістка ще не зрослася, мені кажуть носити ортез. Але я сподіваюся, як зроблять рентген, то вже скажуть, що можна знімати.
Він мені не пасує – бачите, у мене зелена сорочка, а він темно-синій.
– Коротко: мене звати Іванка, прізвище моє – Цімерман. Я – українка, якщо будуть запитання. З Галичини, з міста Великі мости. Можливо, майбутній мер Великих мостів.
У 20 років пішла служити – 24 лютого 2022 року. Бо знала, що москаль нападе. Зараз знаходжуся на реабілітації. І планую «бомбити» далі. Крапка.
– Як ви потрапили у військо?
– Яне хотіла, щоб мене, знаєте, «бусифікували», і розказували, що мене забрали, то я сама пішла. Це сталося вранці 24 лютого.
В принципі, такий план у мене був ще 23-го – зранку поїхати у військкомат.
І я, за планом, о сьомій ранку виїхала, приїхала – і мене взяли служити у військкоматі. Нас було семеро, пам’ятаю, ми стояли найпершими в черзі. Там швиденько все зробили – і вже в обід я була з військовим квитком.
Іванна Цімерман у Житомирському військкоматі, 2022 рік
– До 2022 року нічого особливого в житті не відбувалося. Я була студенткою Житомирського державного університету імені Івана Франка. Передаю вітання! Вчилася на філології: українська мова і література. Жила у гуртожитку, кайфувала від життя.
За два тижні до повномасштабної війни я намагалася потрапити і в «Правий сектор», у Житомирську якусь сотню, але її не було. Потім – у різні добровольчі формування. Але щось нікуди не брали, не хотіли.
Хоча десь за два місяці до повномасштабки я вже плюс-мінус відчувала, що щось «іде». На момент 23 лютого мені здавалося, що вже всі в армії. Я, як завжди, скролила соцмережі й думала: ну все, всі вже там, всі воюють. У всіх – фото у формі, купа новин. І це все тоді відчувалося дуже гостро. Я подумала: «Всі вже там, а ти – ні».
У лютому 2022-го відбувся Марш єдності у Києві – я там була. Я тоді вже розуміла, що це один з переломних моментів. Можливо, останній такий: коли всі збираються, об’єднуються, щоб заспівати гімн, гімн УПА, українські патріотичні пісні. Бо щось насувається.
Іванна Цімерман на Марші єдності в лютому 2022 року
У військкоматі до 24 лютого мені казали: «Йди додому, бо ми твоїй мамі подзвонимо»
У військкоматі до 24 лютого мені казали: «Йди додому, бо ми твоїй мамі подзвонимо». Та навіть уже після 24-го хлопці питали: «Що ти, одразу після школи, так?». Я тоді не дуже доросло виглядала, та може – і зараз.
Та й все, так я і стала військовослужбовицею.
Доброволиця Іванна Цімерман у лютому 2022 року
– Взагалі, у перший місяць повномасштабної війни, а точніше – до 22 березня, я допомагала у військкоматі: фотографувала бійців на військовий квиток.
Мені ще досі деякі бійці кидають свої військові квитки і кажуть, що гіршої фотографії в житті не мали. Але я щиро перепрошую за це – ну, нічого не могла зробити, бо мала тільки телефон.
Потім я вже набридла своєму командирові, бо сиділа лише в Житомирі і тільки й просила, щоб мене взяли з собою. Це був вже кінець березня, 28-29-го числа, росіян тільки вибили з Київської і Житомирської областей, але якісь ДРГ ще бігали. Ми виїжджали на завдання до кордону з Білоруссю.
«Ракета» у перші місяці повномасштабного вторгнння
– Знаю, що ви маєте другий позивний – чому два?
– Позивний у мене – «Ракета». Але є історія про «Кабана».
Мене викликали по рації і сказали – «Ракета в штаб!». Там всі злякалися, і змінили позивний на «Кабан»!
Він прижився в певних підрозділах. Тому по суті я – «Ракета», але й «Кабан» мені теж підходить.
– Увесь це час ви працювали у пресслужбі бригади – розкажіть про ваш досвід. У яких гарячих точках довелося побувати?
– Мене знали багато людей, бо я паралельно волонтерила. І хтось сказав, що я журналістка, хоча журналісткою я не була. Але таку рекламу мені зробили.
До мене підійшли з бригади, вже моєї, Першої окремої бригади імені Івана Богуна – і запитали: «Будеш у нас у пресслужбі?».
Пресофіцерка Іванна Цімерман
Перше, де я побувала – це край Чернігівської області. Ми поїхали в село Семенівка, там у нас були фортифікаційні споруди. Але, як з’ясувалося пізніше, там було ще відносно спокійно.
Далі було Апостолове, потім – Херсонська область. Це був мій перший виїзд, коли вже чуєш артилерію, виходи наших мінометів, стрілкотню – але таку, знаєте, ще не по нас.
«Ракета» з побратимами в Апостоловому, 2022 рік
Тоді я зрозуміла, що нарешті кудись потрапила. Мені дуже сподобалося: адреналін, ти ще не до кінця усвідомлюєш небезпеку. Це було поблизу села Шевелівка на Харківщині, якраз в районі Балаклії. Ще до того, як ми відбили ці території у росіян. Це був такий перший бойовий-бойовий вихід – такий, що ти собі думаєш: ну все, щось-таки було.
В кінці липня 2023 року ми заїхали в Серебрянський ліс. Командир тоді прямо сказав: хто воює на лінії бойового зіткнення, на нулі – отих і знімай.
«Ракета» на передовій
Не там, де побут – хоча і таке було, бо кожна робота в армії важлива. Але мене тягнуло саме в ті місця, де відбуваються активні події, де лінія фронту.
Іванна Цімерман «Ракета»
– Сталося це в населеному пункті Синельникове – перед Вовчанськом. Ми почули, що над нами щось гуде, сховалися. Та й все: стоїмо, чекаємо, що буде далі.
Гудів дрон-камікадзе. Я думаю: ну, навіть якщо зараз щось станеться – гріх не зняти. Я включила відео на телефоні і кинула його у підсумок.
Присіла, зарядила свій АКСУ (автомат Калашникова – ред.). Я, звісно, була впевнена, що не влучу, але, думаю: нехай буде заряджений. Та й сиджу. А потім чую – цей дрон наближається до мене. На відео якраз чутно, як я кажу: «О, летить сюди». Ну, і прилетів.
Вибух, хоба – і я дивлюся, а в мене рука відлетіла
– Про що ви думали у той момент?
– У той момент у мене в голові була тисяча думок: як я мамі про це розкажу? Думаю, штани стільки всього пережили, а тут їх порізали. Три роки війни штанам! Ну, як так? І берці – витримали! Я в шоці, бо нога в крові, п’ятку трошки роздробило, але берці витримали! Теж це сиділо в голові.
А ще я ж хотіла йти в Сили спеціальних операцій – проходити курс, готувалась. І вже розуміла, що точно не пройду. Бо як я відіжмуся чи підтягнуся? Тобто ти лежиш, майже не рухаєшся, а в голові – такий хаос!
Прилетів ще один дрон! Я лежу, а він там літає, літає, літає
Ясна річ, що ми не стояли близько з «Доком». Зі мною був побратим – сержант «Док». Це він мене залатав, і відійшов трошки далі, щоб не бути в одному місці.
Бо прилетів ще один дрон! Я лежу, а він там літає, літає, літає. Ну, я сфотографувалась, думаю: якщо що, буде фото на пам’ять, останнє.
«Ракета» після поранення
І от він літає, а я вже думаю: ну окей, давай, залітай уже сюди. Я лягла – іншу сторону підставила.
Док» каже: «Не переживай, я його на себе відведу»
Я просто знала, була на 100 відсотків впевнена, що у «Дока» в голові було: «Чому вона, а не я?» Зрозумійте правильно: він – розвідник… Він дивиться, а я тут стікаю кров’ю… Він переживав. Та він взагалі молодець, все зробив правильно, чітко.
«Док», який надавав першу допомогу «Ракеті»
Потім повезли в польовий госпіталь, там хірурги мене порізали, дістали всі уламки з кишківника. І все – я прокинулася в реанімації, це все, що я пам’ятаю.
– Я бачила ці відео, вражає ваша реакція, наскільки ви були зібраною, як заспокоювали побратима, давали йому поради, що і як варто зробити. І ваша цитата – «Я покоцана, а ворожий дрон взагалі знищений».
У нас був двобій, і де FPV, а де я? Хто інтерв’ю дає?
Взагалі, я ж молодша лейтенантка, офіцерка – не можу ж упасти обличчям у багнюку, правильно? І, ну як – це ж побратими будуть бачити, тож я не маю права злякатися. Ще до поранення мені здавалося, що така реакція – це те, як і має бути.
Перша зустріч із братом після поранення– Побратими, вочевидь, за вас дуже хвилювалися.
– Так, оцей момент найбільш болючий, коли усвідомлюєш: скільки людей через тебе зараз хвилюються.
У мене є рідний брат Славік, він теж воює, в «Азові». Але його, ясна річ, відпустили, і він приїхав. Коли я ще лежала на стабілізаційному пункті, записала йому голосове: «Мамі і татові нічого не кажи, в мене трошки все пішло не за планом. Ти не хвилюйся, тобі інформацію передадуть».
Іванна Цімерман з братом В’ячеславом
Після того, як дізналися діагноз, багато хто дуже хвилювався. Дехто дзвонив і казав, що свічку за мене поставили. Але коли ви, знаєте, вижили, то це вже було смішно.
Дехто дзвонив і казав, що свічку за мене поставили
– Наскільки серйозні поранення ви отримали? Скільки операції пережили? Знаю, що багато.
– Операцій було – живіт, рука, нога – десь 12 чи 13. Лікування тривало довго. Шість місяців у госпіталі та лікарні – не скажу, що було приємно.
Я зараз реабілітуюсь ментально тим, що їжджу до своїх друзів – на Чернігівщину, на Сумщину, сподіваюсь, ще й на Донбас вдасться потрапити.
Іванна Цімерман у лікарні після поранення
«Просто українська сім’я»: донька, син і батько стали на захист України– Як ваші батьки відреагували на те, що двоє дітей у війську? Як вони це витримують?
– Чесно, я вважаю, що їм важче, ніж нам з братом. Та й взагалі, як казала колись вчителька: мамі треба за життя пам’ятник поставити. Хоча ми ніби слухняні були, але менше з тим.
Мама старається не показувати, що їй важко. Але вона посивіла
Татові теж важко. Взагалі, це складно зрозуміти – як воно, коли двоє дітей воюють. Але вже нічого не зробиш…
– Чи вірна у мене інформація, що ваш батько теж захищав Україну?
– Він – колишній прикордонник, вже не служить. Воював якраз влітку в 2014 році, на той момент – в зоні АТО.
«Ракета» під час реабілітації
– Я вважаю, що в мене не те, щоб патріотична сім’я – просто українська. Ми дотримуємося традицій, говоримо українською, це само собою. Так само й мої вуйко, тітка – всі українці, і всі українського вчать.
Але моя баба Іванка – вона дуже не любила москалів! І все життя вона вчила: це не те, щоб вороги – це люди, які роблять тобі недобре. І я завжди тримала в голові, що це люди, які не окей.
Іще до 2022 року, коли від українців, особливо публічних людей, чуєш російську – коли якийсь український артист починає співати російською – від цього ставало сумно. Бо ми так жили.
Іванна Цімерман у Серебрянському лісі
Я дуже любила ті виїзди з друзями, коли ти маєш робити роботу, але поза тим жартуєш, словом – живеш життя
У перший рік повномасштабного вторгнення я була максимально занурена в бойові дії. Я не можу сказати, що у мене були друзі чи люди, яких я могла назвати близькими. Але згодом я знайшла близьких по духу людей. І я дуже любила ті виїзди з друзями, коли ти маєш робити роботу, але поза тим жартуєш, словом – живеш життя.
Копати окопи мені довелось не так часто, не буду кривити душею. Як-не-як, я ж була у пресслужбі. Все завжди йшло від власної ініціативи: хочеш щось довести – то чого не покопати? Ти ж можеш!
– У мене є один-єдиний випадок, коли я не виконала бойове завдання. Це було 31 грудня 2022 року, близько 23:00. Ми працювали з БМ-21 «Град», і трапилось так, що дві машини одночасно не спрацювали – одна працювала, а другу ми чекали. По нас почався мінометний обстріл. Я тоді сама за кермом свого «Форд Рейнджера» виїжджала в темряві. Це був перший такий обстріл, який вівся саме по нас. Тоді фотографії вийшли неякісними, відео не знялося. Мені було дуже образливо, адже це складна робота – холодно, щось прилітає, а результату нема. Це єдина робота, яку я не виконала.
– А що вас у такому випадку тримало на плаву? Є щось, чим ви пишаєтеся?
– Те, чим я найбільше пишаюся, – це завжди будуть фотографії й відео хлопців. Саме так: коли ти можеш показати їхні думки, їхні обличчя. А потім – коли пишуть родичі, або самі хлопці підходять і кажуть: «Дякую, що ти це зняла. Мені з мого села дзвонили – всі дивилися, всі пишаються». Оце найприємніше. Тоді ти розумієш: напевно, саме для цього я і роблю цю роботу.
Іванна Цімерман під час роботи
Було таке, що хлопець з мінометної батареї загинув через три дні після того, як я його знімала
Так само на Майдані Незалежності – там є фотографії, які я робила. Портрети хлопців, з прапорцями, бо вони вже загинули. І ти йдеш, бачиш ці знімки – і згадуєш, що той момент, коли робилась фотографія, був одним із найвеселіших. А тепер це фото – вже пам’ять про загиблого.
Іванна Цімерман знімала побратимів під час найскладніших завдань
– Для мене особисто страшно зустрічати людей, які бачили багато смертей. Мені їх дуже шкода. Здається, що іноді важче дивитися, як хтось страждає, ніж страждати самому.
Важко бачити матерів, які втратили дітей, і тепер шукають їх в інших військових, у молодих людях. Я вважаю, це трагедія.
І я розумію, чому у багатьох є ця ненависть до росіян – дуже-дуже жорстока. І це найважче.
Найстрашніше – це давати картинку з дрона, коли ти бачиш, як розбивають піхотні групи
І коли людина бачила таке – можна зрозуміти її стан. І чому їй потім важко в житті зрозуміти, що ще може бути щось щасливе.
Втрати – це, напевно, найболючіше нагадування про те, що війна триває. І тоді ти розумієш: ти є одним із носіїв пам’яті про тих, хто вже загинув.
Зліва направо: загиблі побратими «Яра», «Барні», «Дерех» і «Ведмедик»
Я розповідала про Володю Лавренюка, з позивним «Барні», про «Грека», який вважається зниклим безвісти… Про багатьох тих, кого добре знала – про «Бордо», «Ведмедика», «Вітаху», «Дереха», «Краба», «Паровоза», про «Яра», який загинув нещодавно… І про багатьох інших.
І для мене це дуже важливо – щоб памʼять про них жила далі. Ми говорили, що це Герої України, яких вже немає з нами. Це важко, важко…
Був період, коли за короткий час загинуло багато моїх друзів. І це дуже складно – ти не розумієш, як так: ось щойно було життя, ти з ними говорила, а вже наступного дня їх немає. Це складно.
«Грек», зниклий безвісти
Але саме пам’ять тримає. І ти знаєш, що мусиш цю пам’ять нести далі.
Зараз хтось сидить у посадці, і хто його знає, можливо, хтось отримує поранення, а хтось вмирає
Бо, на мою думку, все те, що відбувається поза контекстом війни, має бути в контексті війни. Ресторани працюють, все працює, але забувають завдяки чому воно працює? Саме завдяки військовослужбовцям, завдяки тим смертям, які відбуваються.
Щоб ми з вами отак говорили – зараз хтось сидить у посадці, і хто його знає, можливо, хтось отримує поранення, а хтось вмирає.
Зліва направо: «Вітаха», «Паровоз», «Бордо» і «Краб»
Мирослав Гай написав про твій приклад, зазначивши: «Тепер запитання, а чи зможе вона з мобілізованої стати контрактником на один рік, з мільйоном, та усіма тими пільгами, які оголосили?». Після цього влада пообіцяла, попрацювати над цим. Отже: чи зверталися до Вас з цим питанням? Можливо це вже вирішується? І що Ви думаєте з цього приводу? Адже Ви досі одна з наймолодших у бригаді.
– Я не є наймолодшою – мені 23, мені вже ого-го. А тоді, в 20 років, я була молода-молода.
Щодо контракту 18-24, можу сказати так: ще до того, як оголосили новину, що той мільйон отримають молоді люди, я дуже зраділа. Навіть якщо я сама нічого не отримаю – а мені здається, що не отримаю, бо, по-перше, я офіцер, а по-друге, на реабілітації. І зараз, якщо підписувати новий контракт – то вже як офіцер.
«Ракета» пішла у військо у 20 років
– Що це за історія?
– Замовила собі шолом на ті гроші, що мені платили, і все – заплатила, а шолом так і не прийшов.
Але в мене не було того мільйона – тому було складно.
Але щодо контракту, особисто я не зверталася до посадових осіб, юристів чи до когось іншого, хто міг би мені пояснити як це працює. Серед друзів дехто казав, що зараз чекають роз’яснень. Особисто я не маю знайомих, хто вже отримав позитивний результат. Хоча в мене багато друзів, кому менше від 24 років – вони призвалися у 2022-му, або вже зараз.
– Я згадувала пост Мирослава Гая, і він про вас пише «дитина» і одразу ж додає – «вона мене вб’є, коли побачить, що я її так назвав». Звичайно, у цьому випадку він так називає, бо дуже вболіває і наголошує на молодому віці. Але загалом, чи стикаєтеся в армії із сексизмом чи ейджизмом?
– У мене був різний досвід. Але, слухайте, ми живемо стереотипами – як не крути. І від цього нікуди не подінешся.
«Ракета» на Харківщині
Коли з мене жартують тільки через те, що я жінка – це тупо. Бо я цього змінити не можу. Я ж можу пожартувати, наприклад, із когось, хто стріляти не вміє. Завжди буде хтось, з кого жартують.
Мені особисто було неприємно, коли на роботі до мене так ставились – типу, ти ще молода, ти нічого не розумієш. Але мені пощастило: командири в мене були такі, що слухали. Можливо, десь сумнівалися, але давали волю моїй творчості. І довіряли.
Мені дуже не подобається фамільярність. У мене є ім’я, є позивний. А коли до тебе звертаються «котик», «мишка», «зайка» чи ще якось… Я що, в лісі? Чи я тваринка якась? Ну, може, й у лісі – в окопі, таке буває. Але суть не в тому. Як так можна? Ти ж на рівні з цією людиною, вона тебе толком не знає – хто ти, що ти – а вже створює враження ніби ти якась мала дитина.
Іванна Цімерман під час роботи
Вони жартують, що я молода і нічого не знаю, а я жартую, що вони – радянські офіцери, ще за Сталіна служили
– Який головний висновок ви для себе зробили з огляду на ваш досвід?
– До речі, я вважаю, що мій досвід – дуже цінний. Вийшла така собі гарна «декорація біографії». І якщо чесно, для мера Великих Мостів це був би взагалі класний досвід.
Напевно, найбільше в мені змінилося ставлення до людей – особливо до тих, хто служить і воює. Бо я, чесно, раніше взагалі не розуміла: чого люди бояться? Коли летить дрон – ну, він же не в тебе летить. Або коли падає артилерія – вона ж не по тобі. Я була така… ну, противна, якщо чесно. Я зараз розумію, що кожен має свій досвід.
Кожен проживає свій досвід, і не можна міряти людей по собі. Наприклад, нещодавно була в Сумах у подруги – летів «шахед». І через усе, що я пережила, я реально боюся цього. В мене в голові вже все: я мертва, лежу на балконі. І я розумію: у кожного своє, кожен щось пережив, кожен має свою історію. Тому зараз я вже не ставлюсь так скептично й критично до людей, особливо до військових.
«Ракета» на бойовому завданні
Тільки сильна, професійна армія, я вважаю, може привести нас до перемоги
– Після пережитого, чи є думки про армію?
– Якщо війна продовжується, я себе ніде не уявляю, крім армії. Не знаю, чи це буде саме служба – це залежить від того, як відновиться рука. Але те, що я буду дотична до цієї справи – це точно, на всі 100%.
Бо тільки сильна, професійна армія, я вважаю, може привести нас до перемоги.
