Радіоактивний слід Марії Кюрі. Про що розповідають відбитки, які залишила легендарна вчена

• Author, Софі Гардах
• Role, BBC Future
• 15 червня 2025

Марія Кюрі працювала з радіоактивними матеріалами голими руками. Через понад 100 років після її новаторської роботи ВВС вирушила до Парижа, щоб простежити за радіоактивними відбитками, які вона залишила по собі.

Лічильник Гейгера починає блимати й пищати, коли я прикладаю його до паризької дверної ручки, якій уже сто років.

Я стою в проході між історичною лабораторією та кабінетом Марії Склодовської-Кюрі – польської науковиці, що працювала в Парижі та ввела в обіг слово “радіоактивність”.

І переді мною – один із найдивовижніших слідів її присутності. Музей, у якому розташована лабораторія, запросив мене сюди, щоб я могла простежити за радіоактивними відбитками пальців, які вона залишала під час своєї роботи тут на початку ХХ століття.

Один із таких слідів – на цій самій ручці дверей. Ще один – на спинці її стільця. А ще багато інших невидимих слідів розкидано по її архівних записах, книжках і особистих меблях – деякі з них виявили лише останніми роками.

Реакція лічильника Гейгера та цифри на дисплеї свідчать про наявність радіаційного фону вище за норму, хоча й на низькому, безпечному рівні. У мікрозівертах, які вимірюють потенційний вплив радіації на людське тіло, показник становить приблизно 0,24 мікрозіверта на годину – цілком у межах норм, за словами експертів.

Марія Кюрі працювала тут з 1914 до 1934 року – до самої своєї смерті, маючи справу з радіоактивними елементами, зокрема радієм, який вона разом із чоловіком П’єром Кюрі відкрила у 1898 році.

Протягом більшої частини життя вона працювала голими руками, які поступово вкривалися слідами радію. Вона переносила ці сліди на все, до чого торкалася.

Слідкуючи за її відбитками в робочому просторі, можна уявити, як вона “йшла з лабораторії до кабінету, відкривала двері й відсувала офісний стілець, щоб сісти”, розповідає Рено Уїн, директор Музею Кюрі, проводячи мене від одного відбитку до іншого.

Підпис до фото, Радіоактивна дверна ручка в Музеї Кюрі Деякі радіоактивні сліди, наприклад, у лабораторних записах і зошитах Кюрі, були відомі вже давно: дослідження 1950-х років зробило їх видимими за допомогою фотографічної пластини.

Забруднення проявилося у вигляді крапок і плям, що свідчило про осідання радіоактивного лабораторного пилу на сторінки або про бризки розчинів радієвих солей під час кипіння.

Інші сліди виявили більш детально під час новітніх тестів останніх років: їх знаходили на дверцятах шафи з її будинку, у шухлядах, на сторінках книжок, у конспектах лекцій та навіть на розкладному обідньому столі з родинного помешкання Кюрі.

У кожному такому випадку експерти стикаються з болісним питанням – зберегти предмет як частину спадщини чи, якщо рівень забруднення становить потенційну загрозу для безпеки, передати його на утилізацію як ядерні відходи. Наприклад, ту саму шафу врешті-решт знищили.

Підпис до фото, Марія Кюрі більшу частину своєї кар’єри працювала з радіоактивними речовинами голими руками Лабораторія та кабінет Марії Кюрі, з високими вікнами, що виходять на розарій, який вона сама спроєктувала, зазвичай відгороджені червоною стрічкою – їх можна оглянути, але заходити туди відвідувачам музею не дозволяють. Ці приміщення були частиною Радієвого інституту, який вона заснувала, і досі розташовані в самому серці жвавого науково-дослідного кампусу.

“Є велика ймовірність, що радіоактивні сліди залишила саме Марія Кюрі, але це могла бути й її донька Ірен Жоліо-Кюрі, яка згодом працювала в тому ж кабінеті”, – каже Рено Уїн.

“У будь-якому разі, це матеріальний слід минулого, форма спадщини. Якщо ми зітремо ці сліди, ми втратимо цю памʼять. Це може здаватися дрібницею, але вона викликає в уяві спосіб зараження, певну манеру роботи – і також нагадує про цілу епоху”, – додає він.

Уїн запросив мене до музею поза годинами роботи, а також до сусіднього архіву, щоб поговорити про ці сліди. Оскільки радіоактивність невидима, я ще до візиту запитала, чи можу принести лічильник Гейгера, щоб оживити ці сліди для наших читачів.

Він погодився, а також дозволив мені запросити Марка Амеріха – експерта з радіаційного захисту – щоб допоміг виміряти й інтерпретувати результати.

Амеріх працював 40 років у французьких агентствах радіаційного захисту, перевіряючи безпеку ядерних електростанцій Франції. Із 2019 року він займається комплексним тестуванням колекції музею.

На сьогодні він перевірив приблизно 9 000 предметів, повʼязаних із родиною Кюрі, зокрема розкладний обідній стіл, на якому він виявив дві радіоактивні плями поруч – як два відбитки рук – саме в тому місці, де хтось узявся за стіл, щоб розсунути його для гостей.

Звернення до спадщини Кюрі стало для нього особливим досвідом, каже Амеріх: “Досліджувати зошити, в яких описано відкриття радію й полонію, досліджувати прилади, якими вони користувалися – це надзвичайно. Це ніби тримаєш у руках історію радіоактивності”.

Підпис до фото, Марк Амеріх перевіряє спинку офісного крісла Марії Кюрі на наявність радіоактивних слідів від її рукЛабораторія в сараї

Коли Марія Кюрі була аспіранткою в Парижі в 1890-х роках, вона натрапила на дивне явище.

Вона вивчала нещодавно відкриті загадкові промені, які випромінював уран. Учений Анрі Беккерель описав їхні цікаві властивості: ці промені світилися, а також робили повітря провідником електрики.

Кюрі запропонувала назвати ці незвичні промені словом “радіоактивність” – терміном, який ми вживаємо й досі. Перевіряючи різні мінерали на рівень радіоактивності, Марія Кюрі звернула увагу на щось дивне: деякі з них були значно радіоактивнішими, ніж відомі радіоактивні елементи, які вони містили (уран і торій).

Перевіривши свої вимірювання, вона дійшла єдиного можливого висновку: у цих мінералах має бути ще один, досі невідомий, надзвичайно радіоактивний елемент.

Щоб знайти цей елемент, вона почала очищати уранову руду під назвою уранініт, видаляючи з неї всі відомі елементи доти, поки не залишиться лише загадковий. Захопившись проєктом, до неї приєднався П’єр. Вони подрібнювали руду, розчиняли отриманий порошок у кислоті, багаторазово фільтрували й отримували все більш концентрований і дедалі радіоактивніший продукт, пояснює Уїн.

Це був виснажливий процес. Як писала сама Марія Кюрі: “Життя великого вченого в лабораторії – це зовсім не мирна ідилія, як дехто собі уявляє. Найчастіше це запекла боротьба з речами, з навколишнім середовищем – і, передусім, із самим собою”.

Підпис до фото, Рено Уїн, Марк Амеріх і родина Кюрі: П’єр, Марі, їхня донька Ірен та їхній зять Фредерік Не маючи доступу до справжньої лабораторії, вони працювали спершу у коморі, а згодом – у сараї за університетською будівлею. За описом Марії Кюрі, сарай протікав, був обставлений “кількома поношеними сосновими столами, чавунною пічкою” – і зовсім не мав жодних засобів безпеки: “Не було витяжок, які б відводили отруйні гази, що виділялися під час наших хімічних дослідів”.

І все ж, “саме в цьому жалюгідному старому сараї ми провели найкращі й найщасливіші роки нашого життя, повністю присвятивши себе роботі”, пише вона.

У 1898 році, наприкінці цього виснажливого процесу очищення уранініту й подальшої екстракції крихітних, але надзвичайно радіоактивних кристалів, вони оголосили про відкриття двох нових елементів: полонію, названого на честь батьківщини Марії Кюрі, Польщі, та радію.

“Це було дуже токсичне середовище, – каже Уїн. – Там були не лише радіоактивні випари й пил, але й багато хімічних речовин, які вони використовували для розкладання уранініту – таких, як ртуть – і які сьогодні заборонені в лабораторіях”.

Того сараю вже не існує – його давно знесли. Лабораторія в музеї – це місце, де Марія Кюрі працювала пізніше.

В останні роки Амеріх провів масштабну інспекцію та перевірку безпеки для музею. Він і його команда видалили поверхневе забруднення, зокрема слаборадіоактивний пил, з меблів у збереженому кабінеті.

Та незначна радіоактивність, що залишилася, походить від слідів, які увібралися в деревину або метал і тепер перебувають усередині. Це означає, що навіть якщо хтось торкнеться цих меблів сьогодні, жодне зараження від них не передасться.

Підпис до фото, Усередині знезараженої лабораторії Марії Кюрі, де вона працювала після сараю“Лабораторію вже знезаразили у 1980-х роках”, – каже Уїн.

У той час у музеї практикували такий підхід: “намагалися відтерти забруднення абразивними губками, і якщо радіоактивність усе ще виявлялася, це означало, що вона проникла в матеріал – тоді весь предмет викидали і замінювали копією”, пояснює він.

Лабораторний стіл, наприклад, замінили на репліку, додає Уїн. Сьогодні слабкі радіоактивні сліди, як-от на стільці чи дверній ручці, дозволяють залишити – їх вважають частиною спадщини.

“Ці історичні сліди радіоактивності надзвичайно важливі, бо вони показують умови праці Марії Кюрі у той час. Їх слід зберігати за будь-яку ціну”, – говорить Тома Бофіс, професор і музеолог з Університету Лілля, який спеціалізується на збереженні та захисті радіоактивної спадщини.

“У світі більше немає місця, де б радіоактивність була поширена по лабораторії й офісу самою Марією Кюрі. Це має величезну історичну цінність”, – додає він.

Сьогодні радій – який Марія Кюрі відкрила під час своєї докторської роботи – більше не використовують у Франції, оскільки його замінили безпечніші й легші в роботі елементи, пояснює Амеріх. І спосіб, у який науковці працюють із радіоактивними речовинами, кардинально змінився.

“Якби Марія Кюрі була аспіранткою сьогодні, їй насамперед довелося б отримати низку дозволів на роботу з такими радіоактивними матеріалами”, – каже Амеріх.

“І вона мала б проводити свої дослідження лише в авторизованій лабораторії, оснащеній усім необхідним для безпеки й вентиляції. Вона точно не працювала б із матеріалами на столі – вона використовувала б герметичну камеру з рукавами”, – додає він.

Підпис до фото, Коробка в архіві музею Кюрі з позначкою “Увага: радіоактивний матеріал”Вимірювання радіоактивності

Під час планування візиту Уїн сказав, що ми зможемо вимірювати рівень радіації будь-чого в лабораторії, офісі й архіві – за умови, що це буде безпечно.

Мене супроводжували двоє фотографів, які документували наші дослідження – що зрештою тривали шість годин, поки ми мандрували захопливою історією досліджень Марії та П’єра Кюрі.

Враховуючи величезну кількість предметів в архіві, я вирішила зосередитись на речах, які могли б перенести нас у два ключові періоди в історії подружжя Кюрі: їхні перші роки – спільне відкриття радію – та період, коли Марія Кюрі вже самостійно очолювала дослідження в Інституті радію після смерті П’єра в 1906 році.

Амеріх показав мені, як робити змістовні вимірювання. Він приніс кейс, наповнений різними детекторами. Один з них – жовтий лічильник Гейгера, розміром із долоню, який дозволяє робити два типи вимірювань.

Перше з них – у “імпульсах за секунду” – виявляє наявність радіації у вигляді альфа-, бета- або гамма-променів. Це загальне тестування допомагає визначити, чи є об’єкт радіоактивним.

Якщо об’єкт справді показує радіоактивність вище фону, ми робимо друге вимірювання – воно показує потенційний вплив променів на людський організм і вимірюється в мікрозівертах на годину. Це дозволяє оцінити, чи становить рівень радіації об’єкта ризик для здоров’я – зокрема, чи може він у довгостроковій перспективі підвищити ризик виникнення раку.

Ми також використовуємо спектрометр, який дає точніші дані – наприклад, який саме радіоактивний елемент зафіксовано. Крім того, ми тестуємо й нерадіоактивні поверхні – для контролю.

Амеріх уже раніше протестував усі об’єкти, які ми оглядаємо, під час своєї оцінки колекції. Він також перевірив, чи становлять слаборадіоактивні предмети ризик для відвідувачів музею або персоналу.

“Жодної небезпеки, нічого”, – каже він про обидві групи, згідно з його висновками.

Не було ризику під час вимірювань і для нас – ми робили їх винятково для того, щоб я могла краще зрозуміти й описати сліди радіоактивності.

Підпис до фото, Коробка з лабораторною запискою, написаною подружжям Кюрі під час відкриття радію Радіоактивна лабораторна записка

В офісі над архівом музею Уїн відкриває коробку з маленькою наліпкою-попередженням про радіоактивність. Усередині – рукописний, вицвілий документ: лабораторна записка, написана Марією та П’єром Кюрі у 1902 році.

“Угорі сторінки ви бачите почерк П’єра Кюрі, а нижче – акуратніший почерк, це Марія Кюрі”, – каже він, показуючи на бліді рядки.

Вони зазвичай ділили зошити, пояснює Уїн: “У їхніх лабораторних записах дуже чітко видно, як вони працювали разом як рівні – із взаємною повагою. Це була надзвичайно інтенсивна й дуже шаноблива наукова співпраця, справжній обмін думками”.

Коли П’єра Кюрі висунули на здобуття Нобелівської премії разом із Беккерелем у 1903 році, “саме він наполіг, щоб його дружину також включили”, додає Уїн. У результаті всі троє отримали престижну премію – вперше її присудили жінці.

Запис, що датується першими роками в сараї, фіксує вирішальний момент у їхніх дослідженнях, пояснює Уїн: “У ньому вона розраховує атомну масу радію” – ключовий крок у їхньому прагненні довести існування нового елемента. Марія Кюрі записала результат як 223,3 – дуже близьке значення до нинішнього визнаного 226.

“Це видатний документ, – каже Уїн. – Це обчислення, яке доводить, що так – він має атомну масу, що відрізняє його від інших елементів, що дає йому місце в періодичній таблиці”.

Насправді, Фредерік Жоліо – зять Кюрі – у 1950-х роках зробив фотокопію цього лабораторного запису на фотопластинці, щоб показати забруднення, а також виміряв його за допомогою лічильника Гейгера – можливо, ставши першою людиною, яка досліджувала радіоактивну спадщину своєї великої родини.

“Це зворушливо – чути… той самий радій, який добули й тримали в руках П’єр і Марія Кюрі, – писав він тоді, – як він заявляє про своє існування звуком детектора”.

Підпис до фото, Записка подружжя КюріТаємниці паризьких тротуарів

Поки ми вимірювали радіоактивність об’єктів у музеї, ми також брали показники з поверхонь, що не мають жодного стосунку до Кюрі та їхньої спадщини, аби мати з чим порівнювати наші показники.

Звичайна паркетна підлога в паризькій будівлі, якою ніколи не користувалися Кюрі, показує 0,11 мікрозіверта на годину. Це фонове випромінювання, якого середня людина зазнає щодня з природних джерел, таких як ґрунт і космічне випромінювання, пояснює Амеріх.

Він також звертає увагу, що ми самі є радіоактивними, бо містимо радіоактивні елементи, наприклад калій.

У Франції законодавчий ліміт дози опромінення людини, крім природного і медичного, становить 1 мілізіверт (1000 мікрозівертів) на рік для населення. Для працівників ядерних підприємств – 20 мілізівертів (20 000 мікрозівертів) на рік.

На звичайній ділянці тротуару біля будівлі музею прилад показує трохи вищий рівень – 0,19 мікрозіверта на годину. Це тому, що паризькі тротуари зроблені з граніту, який може містити радіоактивні елементи, наприклад уран, пояснює Амеріх.

По черзі обережно тримаємо лічильник Гейгера над лабораторним записом Кюрі. Він дзижчить, виявляючи радіацію вище фону, особливо ближче до низу сторінки, якої, ймовірно, частіше торкалися руками. Але рівні дуже низькі, й для здоров’я людини лабораторний запис не становить жодної небезпеки, кажуть Амеріх і Уїн.

У музеї ми вимірюємо публічні зони, де ходять відвідувачі – вони показують рівень радіації, близький до фону, приблизно 0,11 мікрозіверта на годину.

“Це рівень природної радіоактивності – від землі, Сонця, людей навколо, у яких є калій”, – каже Амеріх.

Задня частина крісла в офісі Марії Кюрі, дверна ручка та прилад під назвою піезоелектричний кварцовий електрометр, який Кюрі використовували для вимірювання радіоактивності, показують трохи вищі за фон значення, але все ще в межах безпечних норм.

Підпис до фото, Вимірювання лабораторної банкноти 1902 року за допомогою дозиметра, який показує наявність радію, Ra-226Загальна оцінка безпеки будь-якого місця чи предмета базується не лише на таких вимірах, пояснює Амеріх. Натомість її оцінюють з урахуванням низки факторів, серед яких тривалість впливу, відстань до об’єкта та те, які частини зазнають впливу.

Важливе значення мають також різні типи променів: альфа-промені здебільшого зупиняються людською шкірою і повністю зупиняються аркушем паперу, пояснює він.

Гамма-промені проникають глибше, але їх можна зупинити бетоном або свинцем. Радій – головне джерело забруднення спадщини Кюрі – випромінює альфа-, бета- і гамма-промені, але в основному альфа.

Оцінка ризику для відвідувачів і персоналу музею, проведена Амеріхом на основі ретельних вимірів усіх предметів і з урахуванням цих факторів, показала, що ризику немає.

“Світяться, як гірлянди”

Самі Кюрі помітили, що їхні радіоактивні матеріали, такі як солі радію та радіоактивні гази, забруднювали все в сараї.

“Пил, повітря в кімнаті, одяг – все радіоактивне”, – пише Марія Кюрі у своїй докторській дисертації 1903 року.

Та на тому етапі Кюрі не дуже переймалися власною безпекою: їхнім єдиним страхом було, що забруднення може спотворити наукові результати.

Марія Кюрі та її оточення з часом помітили, що її руки “натерті, затверділі, глибоко обпечені радієм”.

П’єр Кюрі багаторазово прикладав солі радію до шкіри, щоб перевірити ефект. На шкірі з’являлися ураження, схожі на опіки й почервоніння. Це не лякало його – навпаки, він та інші вчені вважали, що цей ефект може бути корисним для лікування пухлин. Ця ідея згодом призвела до перших ефективних методів лікування раку.

Лише пізніше вчені з’ясували, що вплив радію та інших радіоактивних матеріалів також підвищує ризик виникнення раку.

Підпис до фото, Скульптура подружжя Кюрі в трояндовому саду біля лабораторії Інші вчені того часу також вільно експериментували з радієм, наприклад, прикладали солі радію до скронь або закритих повік і повідомляли, що це наповнювало їхні закриті очі світлом.

Найчастіше Кюрі дивилися на свій нововідкритий радій із надією та захопленням: він випромінював тепло і красиво світився в темряві. Вони ходили до сараю вночі, щоб милуватися пляшками та трубками із солями радію на хитких полицях і столах: “Як гірлянди”, – зауважувала Марія Кюрі.

Шафа Кюрі

Не вся спадщина Кюрі збереглася. Навіть сьогодні деякі речі потрапляють до сховищ ядерних відходів, коли питання громадської безпеки переважають захист спадщини.

Напередодні мого візиту до музею Кюрі та архіву я зустрілася з експертами з Andra – французької агенції, що відповідає за радіоактивні відходи. За обідом на брукованій площі неподалік від штаб-квартири Andra за межами Парижа вони розповідають про деякі несподівані завдання, які входять у їхні обов’язки.

Andra контролює радіоактивні відходи від ядерних електростанцій Франції, а також із дослідницьких лабораторій, лікарень тощо. Приблизно раз на тиждень їм телефонують люди, які знайшли потенційно радіоактивні антикваріати у себе вдома – наприклад, будильники 1920-х років, коли радій вважався безпечним і використовувався у фарбі для циферблатів годинників.

Радій навіть застосовували у косметиці та спеціальних содових фонтанах із радієм, щоб отримувати радіоактивну воду, яку вважали корисною для здоров’я.

Підпис до фото, Лист підтримки Марії Кюрі до вченого, який хворів на променеву хворобу, у 1920-х роках, коли стало з’являтися усвідомлення ризиків Експерти Andra тестують ці реліквії і поміщають забруднені до сховищ радіоактивних відходів. У деяких випадках антикваріат, як-от фонтани, знезаражують – видаляють радій, а потім передають до музею Кюрі.

“Ми йдемо слідами Марії Кюрі”, – каже Ніколя Бенуа, спеціаліст Andra, який контролює очищення місць, забруднених радіоактивністю.

“Щоразу, коли ми відвідуємо місце з радієм, ми думаємо про неї. І ми зовсім не сердимося на неї, бо зрештою – так, вони працювали з радієм досить необережно, але тоді не усвідомлювали його небезпеки”, – пояснює він.

Бенуа робить паузу, а потім додає: “І є ще й певна гордість, бо ніби ми замкнули коло, закінчуємо її роботу, піклуючись про забруднені об’єкти епохи радію”.

У 2020 році він очолив незвичну операцію – візит до дому Елен Ланжевен-Жоліо, ядерної фізикині й представниці династії вчених Кюрі. Вона – онука П’єра і Марії Кюрі. Її батьки, Ірен Жоліо-Кюрі та Фредерік Жоліо, отримали спільну Нобелівську премію 1935 року за відкриття штучної радіоактивності.

Ірен завдячує своїй матері, Марії, тим, що та поділилася з нею запасами рідкісного полонію, який допоміг Ірен і Фредеріку в дослідженнях, що призвели до відкриття.

Любов до науки передавалася в родині разом із дружбою з іншими вченими та їхніми сім’ями, зокрема Альбертом Ейнштейном.

Підпис до фото, Родини Марії Кюрі та Альберта Ейнштейна під час відпочинку у Швейцарії Ланжевен-Жоліо мала вдома низку сімейних реліквій від батьків і дідусів-бабусь, які, на її думку, могли бути трохи забруднені.

Вона не хвилювалася за себе, адже багато років жила з ними, була в доброму здоров’ї та вважала ризик низьким.

Але не хотіла залишати їх по собі й змушувати інших з ними розбиратися. Після розмови з Уїном, директором музею, вона запросила експертів Andra до свого дому, щоб виміряти радіоактивність своєї спадщини.

“Це один із найкращих спогадів у моєму житті, – каже Бенуа про цю операцію. – Якщо уявити, що Марія Кюрі користувалася цими речами – це справді зворушує, таке не трапляється щодня”.

Вони перевірили шафу, що колись належала Марії Кюрі – є фото, де вона стоїть біля неї, каже він – і яку передавали у сім’ї з покоління в покоління.

“Ми її спорожнили і протестували. Забруднення було головним чином на дверцятах, там, де відкриваєш шафу. І на замках, на шухлядах… всюди, де вона [Марія Кюрі] торкалася”, – каже він.

Вони намагалися знезаразити дерево, не пошкоджуючи його, але це було неможливо, бо сліди радію в’їлися в нього, додає він.

Були побоювання, що якщо шафу залишити, вона згодом потрапить до власника, який не знатиме про її минуле і може використовувати або обробляти дерево так, що забруднення пошириться.

За згодою Ланжевен-Жоліо шафу розрізали на шматки й спалили на полігоні для радіоактивних відходів, пояснює Бенуа: “Шафи більше немає. Це сумно, це було боляче, але так воно є”.

Підпис до фото, Візитна картка Марії Кюрі на її столі в ПарижіРоздуми про ризики

Сьогодні радій іноді описують як найрадіоактивніший природний елемент із відкритих. Але Бенуа ставить це під сумнів. З точки зору безпеки, “казати, що один елемент більш радіоактивний, ніж інший, насправді не має сенсу”, каже він – бо оцінка радіоактивності складніша, ніж просто вимірювання рівня активності елемента.

Треба також враховувати період напіврозпаду – час, за який розпадається половина речовини, у випадку радію це 1600 років – а також реальний вплив на людину, що залежить від багатьох факторів, додає він.

“Візьмімо, наприклад, вуглець-14 – так, це елемент, що випромінює радіацію. Але тільки на дуже малу відстань, кілька сантиметрів”, – каже він і кладе палець на стіл між нашими чашками кави.

“Тож якби він був тут, ми могли б сидіти, де сидимо, і нічим не ризикували б”, – додає науковець.

Свинцеві труни

У спадщини Кюрі є й трагічний бік. Вже на початку роботи з радієм у сараї П’єр помічав, що почувається дедалі гірше. Марія Кюрі також почувалася хворою, страждаючи на загадкову втому.

Вона померла у 66 років від лейкемії – раку крові. Можливо, причиною її смерті став не радій: Уїн каже, що винуватцем, ймовірно, була її робота з рентгеном під час Першої світової війни, де вона зазнавала впливу радіації, здатної підвищувати ризик лейкемії.

Ірен та Фредерік Жоліо-Кюрі померли у віці до 60 років, теж від раку. Перед смертю Фредерік особливо працював над покращенням правил безпеки та обладнання для людей, що працювали з радієм, каже Уїн.

Кюрі поховані в крипті Пантеону в Парижі у свинцевих трунах, щоб блокувати можливе випромінювання від слідів радіації від їхніх тіл. Раніше їх поховали на кладовищі неподалік Парижа, але у 1990-х, перед перенесенням до Пантеону, експерти з радіації ексгумували й перевірили тіла, виявивши радіоактивне забруднення, після чого поховали у свинцевих трунах.

Для Амеріха досвід роботи з речами пари залишається дуже зворушливим.

“Коли я перевіряв щоденник Марії Кюрі, де вона пише про смерть чоловіка, – чесно кажучи, у мене на очах були сльози,” – каже він.

На його думку, було б прикро видаляти ті невеликі залишкові сліди радіації в її офісі в Парижі: “Уявіть, якби все почистили, а потім у майбутньому нічого не доводило б, що тут щось відбувалося”.

Бофіль, музеолог, також підкреслює важливість збереження й захисту такого радіоактивного спадку.

“З історичної точки зору наші суспільства будуються на таких об’єктах і спогадах минулого. Якщо ми не захистимо матеріальну спадщину, ми будемо нацією, суспільством без історичної глибини, – каже Бофіль. – А суспільство без глибини матиме труднощі з розвитком і процвітанням”.

Уїн бачить у Музеї Кюрі “зв’язок між минулим і майбутнім”, особливо з огляду на його розташування на жвавому кампусі з досліджень раку – у Центрі досліджень Інституту Кюрі.

Під час свого візиту я бачу дослідників, що спілкуються в розарії біля лабораторії Марії Кюрі – в джинсах і футболках, а не в костюмах і довгих сукнях, як це було за її часів.

Уїн розповідає, що на поверхах вище і нижче музею також є активні лабораторії.

“Багато дослідників тут дуже пишаються цією спадщиною, – каже він. – Це свого роду ‘дух Кюрі'”.

Підписуйтеся на нас у соцмережах