Через що проходять українки в російському полоні та як планують за них боротися

Українських жінок, які незаконно перебувають у російському полоні, наразі нараховується приблизно дві тисячі. Про це повідомила керівниця ГО «Нумо, сестри», колишня полонена та правозахисниця Людмила Гусейнова під час акції на підтримку бранок, яку вона організувала 19 червня, у Міжнародний день боротьби з сексуальним насильством в умовах конфлікту.

«Понад 80 відсотків жінок і чоловіків у полоні потерпають від сексуального насильства і практично кожен зазнає тортур», – каже Людмила Гусейнова.

Через що проходять жінки у полоні та як повертати з нього цивільних?

Немає механізму, немає статусу. Як зарадити?Дівчинка, закутана в український прапор, тримає у руках плакат із написом «Мамо, пам’ятаєш, ти обіцяла мені котика?». Її обіймають близькі жінки, бо її мама – шостий рік у російському полоні.

Це – Юля Власова, донька Наталії Власової. Востаннє вони бачилися, коли дівчинці було чотири роки.

Одна з жінок, що пригортає Юлю, – це Наталія Шило. Вона ділила камеру з Наталею Власовою на окупованих Росією українських територіях.

Наталію Шило звільнили з полону цьогоріч навесні, після чотирьох років ув’язнення.

«У камері нас, щоб розрізняти, називали по-різному. Її – Наталя, а мене – Анатоліївна. Наталя весь час повторювала: «Тримайтеся, все буде Україна». Дуже життєрадісна людина», – пригадує жінка.

Наталія Шило не знає, що тепер із її тезкою. Останнє, що чула, що Власову відправили в карцер за якусь начебто провину.

«Я з іншими колишніми полоненими поїхала на один із недавніх обмінів, де було багато цивільних. Думала: когось із наших точно зустріну. Але з тисячі людей було троє жінок, і ті – кримінальні, не політичні», – розповідає жінка.

Наталія Шило виступає на акції перед присутніми, але звертається передусім до тих, хто зараз навряд чи може її почути – до українських бранок:

«Ми вас дуже чекаємо. З Наталею Власовою ми щодня мріяли вийти з камери. Ми говорили про дітей. Говорили про все: про рецепти, про життя. Ми вірили, що нас обміняють».

Інша жінка, до якої горнеться Юля, – це Людмила Гусейнова, колишня полонена, яка тепер бореться за звільнення цивільних українських бранок Кремля. Вона провела в полоні три роки і 13 днів.

«Це незаконне утримання, проти якого важко щось вдіяти, – каже Гусейнова. – Немає механізму, як повертати людей, бо Женевські конвенції не передбачають звільнення цивільних. У них немає навіть офіційного статусу. Але це наші люди. Для когось – це мами, рідні. Для нас – посестри. Маємо за них боротися».

«Позиція влади України щодо безумовного звільнення цивільних та дітей є правильною. Обмінювати цивільних неможливо хоча б тому, що Україна не захоплювала тисячі росіян. Цивільних українців просто нема на кого міняти. Але є ще одна важлива причина. Захоплювати некомбатантів та позбавляти їх свободи забороняє міжнародне гуманітарне право. Не можна заохочувати агресора творити зло», – коментує для Радіо Свобода доктор політичних наук і експерт Центру громадянських свобод (ЦГС) Михайло Савва.

Він додає, що потрібно посилювати тиск на російський режим з вимогою звільнити незаконно позбавлених волі цивільних.

«Потрібен спеціальний пакет міжнародних санкцій «за цивільних», – вважає Михайло Савва. – Під санкції повинні потрапити і конкретні посадові особи РФ, і злочинні організації, наприклад, військова поліція РФ, Федеральна служба виконання покарань та Федеральна служба безпеки».

«Перехід до масового звільнення цивільних відкрив би можливість, якої не було з 2014 року. А саме – звільнити всіх, кого позбавили волі незаконно. Але простим цей процес не буде», – каже Савва.

15 років – за дописи в твітері

Марина з 2017 року перебувала в полоні у кількох різних в’язницях, але найгіршою вважає «Ізоляцію».

«У кожній камері відеонагляд, світло не вимикали ніколи. Звідусіль долинали крики. Інформаційний вакуум пригнічував неймовірно. Я прикладала вухо до розетки, аби почути бодай якісь новини з телевізора у кабінеті слідчих», – пригадує жінка.

У російському полоні вона провела сім років, й торік навесні її обміняли.

Марина з Донецька (окупований з 2014 року), її «засудили» за дописи в твітері, які «розпалювали ворожнечу», до 15 років позбавлення волі. Акаунт мав приблизно дві тисячі підписників. Уже після звільнення Марина побачила, що в її профіль входили з Москви.

Як і інші присутні на акції колишні полонені, вона розказує про поводження тюремних наглядачів та слідчих, представників ФСБ, які приїздили з Росії. Свідчить про побиття й терор, про своє пересування – завжди з мішком на голові, про слідчих у балаклавах, про знущання й викривлену реальність, у правдивості якої намагалися переконати працівники тюремної системи.

«Росія нас не віддає»

«Перед тим, як посадити у «воронок» та їхати на «суд», наглядачі змушують роздягатися і присідати голою. Це завжди чоловіки. Стоять і дивляться – їм смішно», – Віра Бірюк розповідає про своє перебування у російському полоні.

Вона рік провела у Луганському СІЗО, Слідчий комітет, каже, «шив», їй справу про «держзраду» й намагався засудити на 15 років позбавлення волі.

Сьогодні, через десять місяців після звільнення, Віра на акції перелічує прізвища тих, кого ніколи не зможе забути і кому пощастило менше, ніж їй. Це її знайомі українки, сусідки по камерах, які залишилися у полоні на окупованих територіях після того, як Віру обміняли торік 24 серпня.

«Коли мене заарештували, дівчата допомагали, – пригадує Віра. – Ділилися зі мною милом, туалетним папером тощо. У полоні найціннішими стають речі, яких потребуєш щодня. На передачі ззовні потрібно ще отримати дозвіл. А якщо його немає, то хто, як не дівчата, зрозуміють і підтримають?»

Тож тепер Віра говорить за тих, хто позбавлений голосу за ґратами. Вона мешкає в соціальному центрі для потерпілих від насильства, долучається до організації акцій, як сьогоднішня, та готується вступати в інститут на соціального працівника, аби професійно допомагати тим, хто пережив полон.

«Пишемо листи, допомагаємо з речами першої необхідності дівчатам, які досі залишаються в колоніях», – розповідає Віра.

Її саму затримали у Новоайдарськівському районі на Луганщині, це сталося на початку повномасштабного вторгнення. Вірин брат загинув, обороняючи Рубіжне. Вона дізналася про це з російських пабліків. «Кадирівці» робили селфі на тлі тіла, а дані паспорта ширилися в телеграм-каналах. За місцем реєстрації російські військові знайшли Віру.

Спершу її забрали «на підвал», де раніше було Луганське СБУ, а потім перемістили до СІЗО. Віру «судили» за «терор, шпигунство та державну зраду». Разом із іншими полоненими українками Віра уявляла, як їх обміняють до якогось свята: чи Нового року, чи 8 березня, чи Великодня. Свята минали, жінки залишалися за ґратами.

«Наглядачі приходили і казали: «Україна вас не забирає». «Це неправда», – казали ми. Це Росія нас не віддає», – ділиться спогадами Віра.

Вона розповідає, що полонених били, катували струмом, не надавали медичної допомоги.

«Я сиділа з кримінальними, проросійськи налаштованими ув’язненими. На стіні висіла фотографія Путіна, вирізана з газети. Вони його цілували і мене хотіли змусити. Весь час питали, чи я вже вивчила гімн Росії», – пригадує Віра.

«Росіяни влаштовують такі показові суди й арешти для залякування населення та нищення опору, – каже жінка. – Коли мене тільки засудили, то про це багато розповідали у російських новинах. Але про обмін – ні слова. Це інформаційний терор».

Крім повернення жінок, Віра також думає про повернення тіла брата – воно досі залишається на окупованій території.

З початку повномасштабного вторгнення з російської неволі вдалося звільнити 295 цивільних українців. Це 249 чоловіків і 46 жінок, наводить статистику речник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко. За приблизними підрахунками правозахисників, Росія продовжує тримати ще близько 2000 цивільних заручників.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець повідомив, що станом на грудень 2024 року в російському полоні перебували понад 16 тисяч цивільних громадян України. Це разом із затриманими з 2014 року на території Криму, Донецької та Луганської областей, а також після початку повномасштабної агресії у 2022 році.​

Ініціатива «Цивільні в полоні» дає цифру у 18 тисяч утримуваних цивільних у РФ.

Росія в принципі не визнає, що вона утримує цивільних в полоні, зауважує журналістка й документаторка Медійної ініціативи за права людини (МІПЛ) Марія Климик.

Деталі та факти тортур й знущань, про які розповідають обміняні військовополонені та повернуті цивільні, дуже часто збігаються, каже Марія Климик. Це, з її слів, свідчить про їхню системність, порушення міжнародних норм та неабияку жорстокість.

Повідомлення про вбивства, тортури й жорстоке поводження з українськими військовополоненими надходять регулярно. У листопаді 2024 року Незалежна міжнародна комісія з розслідування в Україні опублікувала доповідь, в якій стверджувала, що російська влада і військові багаторазово застосовували і продовжують застосовувати тортури щодо українських військових і цивільних осіб на територіях України, які перебувають або побували під російським контролем.

Женевські конвенції зобов’язують воюючі сторони забезпечити нормальне утримання полонених, забороняють жорстоке поводження, зобов’язують надавати зв’язок із родичами і можливість звернення в міжнародні гуманітарні організації.