Гранатометом знищила групу російських військових. Історія бойової медикині Світлани

«Взяла гранатомет, звела чеку, побігла і вистрілила в вікно», – так коротко розповідає про те, як вдалося допомогти своєму підрозділу, медикиня Світлана (редакцію попросили не називати її прізвища з міркувань безпеки).

Ця історія трапилася навесні минулого року при обороні Старомайорського на Донеччині. Почувши по рації, що до будинку поруч зайшла російська ДРГ, жінка зрозуміла, що їх потрібно звідти вибити. Цим вчинком медикиня врятувала побратимів від оточення.

Тепер Світлана продовжує служити в 230-му батальйоні 128-ї бригади ТрО «Дике поле», до якого долучилася ще на початку повномасштабної війни. За свою службу Світлана, зокрема, нагороджена Золотим хрестом ІІ ступеня.

Про шлях у війську та чому продовжує службу – Світлана розповіла в інтерв’ю Радіо Свобода. До її розповіді долучився і її побратим, головний сержант Роман (прізвище теж не називаємо на прохання підрозділу).

Світлана: Я Світлана, старший бойовий медик 128-ї бригади. Мені вже 59 років – ось в червні буде. Я вже пенсіонер по УБД. Із 57 років я пішла на пенсію.

– Як ви долучилися до служби? Коли ви ухвалили це рішення? На початку повномасштабної війни, до цього?

– Це був березень, я дивилась телебачення, постійно бачила, як наші перші хлопці, прикордонники, як вони приймали бій.

Скільки було загиблих 19-20-25 років. І в мене просто зник сон. Я не могла ні їсти, ні пити.

Я вирішила: якщо я можу врятувати хоч одне життя, я медик, я повинна бути там. Я вранці встала і своїм кажу: «Я йду воювати».

Ну, а в військкоматі медики дуже були потрібні з самого початку, дуже потрібні були, їх було мало. То з руками і з ногами мене взяли, і в нас навіть бійка була – в який батальйон, хто забере медика до себе.

– Тобто у вас є медична освіта, у вас є досвід роботи в медичних закладах?

– Я закінчила медичне училище, і в нас була військова справа. Коли я вийшла з медучилища, в мене вже був військовий квиток – я вийшла молодшим сержантом.

– Після мене син Руслан пішов. Десь тиждень пройшов – і він пішов. Доброволець. Він в штурмовій бригаді.

На жаль, загинув на Бахмутському напрямку два роки тому. В цьому році йому було 33 роки. У мого сина залишилося троє діточок.

Я сюди коли прийшла, я розуміла, що кожен – це чийсь батько. У кожного вдома є дитина, мати чекає. Я за хлопців більше переживаю. Хочу кожного пригорнути, обійняти, хочу кожного захистити.

– Старомайорське було повністю розвалене. Це були руїни. Кожен день прилітали КАБи, мінометний обстріл, артилерія, по 100 FPV в день. Кожні п’ять хвилин було FPV. Це був дуже запеклий бій, дуже запеклий. Спочатку ми зробили такий медичний пункт, де б ми приймали поранених – він називався «Аптечка».

– Той випадок, який трапився з вами, коли ви знищили російських військових пострілом з гранатомета – коли це відбулося? Як це відбулося?

– Якраз була Паска, травень місяць, і от вони нам такий зробили подарунок – потужний штурм почався. Нашу позицію «Аптечка», де ми приймали поранених, вона вже була розвалена, завалена, і я вже вийшла на КСП нашої роти – це командний пункт. І якраз ми зайшли з головним сержантом, він прийняв на себе командування, так як не було командира. Я була поруч.

Роман: Треба було міняти командира на ротному опорному пункті, і нікого, в принципі, не було, як Світлани і мене. Ми зайшли вдвох на КСП – ротний опорний пункт, керувати підрозділом чи тим, що від нього залишилось.

– Як це відбувалося?

– Це були команди по рації, це слідкування за стрімами і постійно тримати в курсі весь особовий склад про ситуацію і керувати їхніми діями на відстані радіозв’язку.

– Накази віддавав командир батальйону, який був з вами на зв’язку?

– В основному, звісно, командир батальйону віддавав, але потім він, так як на правій частині Старомайорського було більш запекло, то він передав бойове управління саме на КСП, щоб ми самі його контролювали.

– А як так сталося, що ви перейняли це командування? У вас був досвід до цього, такого командування?

Світлана: Досвіду не було, але довіряли. Довіряли, тому що йшли штурмові дії дуже потужні. Хлопці всі виходили на позиції, також і я виходила. І не стоїть питання – хто? Треба – все, ти взяв і пішов.

На ротному командному опорному пункті ми почули по рації – комбат нам передав, що поруч, через один будиночок, зайшла ДРГ десь в кількості чотирьох чоловік. Наші бачили на стрімі, і я по рації почула.

І нам треба було їх знищити – не дати їм закріпитися на цій ділянці. Тому що вони, як тільки сіріє, і вони знову ж таки пролазять, їх дуже багато, вони накопичуються – і от ввечері вже могло бути 10–15 чоловік.

– Тоді вони розосереджуються по точках, і щоб їх вибити – це вже потрібно штурмова група. Завдання, я так для себе зрозуміла, що потрібно їх вибивати.

І я не думала, що це хтось зробить, чи що я героїчний вчинок зробила. Я просто побігла, відкрила гараж – там у нас була зброя, типу, склад такий був.

Ну, і взяла гранатомет, зняла чеку, побігла і все – і вистрілила у вікно. І прибігла ж, кажу головному сержанту: «Я щойно це зробила». Він був в шоці, чесно, він був в шоці. Він навіть не знав, що на це сказати.

Роман: Світлана нічого мені не сказала, побігла нагору. Потім, коли спустилася, розповіла цю історію. Я чув гул якийсь і все. Вона влучним пострілом поцілила туди у віконце. Одразу ж ми не знали, чи вони втекли, чи що трапилось. Я трошки розлючений був, що навіть спитав: «Чому ти зробила це без команди?», а потім я відразу зрозумів, що в принципі правильно зробила.

Світлана: Я не очікувала, що хтось це зробить. Я зрозуміла, що це треба швидко, швидко робити. Я не думала на той час, що я якийсь вчинок героїчний зробила. Це було потрібно – і все. Потрібно. І це наше життя також.

– Російські військові помітили, коли ви підбігли до цього будинку?

– Якби помітили, то я вже б жива не залишилася. Просто це було дуже швидко зроблено, неочікувано. Вони тільки зайшли – і ми не дали їм змоги ще опам’ятатися.

І коли цей постріл я зробила і знищила їх – це дало змогу не взяти нас в оточення. Це дало змогу деякий час ще нам протриматись і їм не дало змогу просуватися далі вперед.

Роман: Ми б втратили одразу дуже велику частину. А так вона це зробила і врятувала саме ліву частину Старомайорського, яку ми ще тримали дуже довго.

Світлана: Це тривало 27 днів. Я на нулі була 25. В останній десь тиждень я вже побачила, що російських військових дуже багато накопичувалося, дуже вони… вже нас десь у кільце стали брати. Тоді я зв’язалася з нашим управлінням, попросила, щоб мене вивели.

А тоді, як вийшла, тут приходять до мене і кажуть, що так і так, зайшла штурмова група, подивилась цей будинок – і всі, хто там був, чотири російські військові, вони всі мертві.

– А як ви вміли і знали, що робити з цим гранатометом?

– Як тільки формувалась наша бригада, в нас були заняття. Там були гранатомети – такі вже використані. Нас вчили, як ними користуватися. Там нічого такого нема: виймаєш чеку, зводиш, постріл – і все.

Роман: Вона завжди рветься, проситься і на бойові позиції. На лінію бойового зіткнення вона постійно проситься, вона не може сидіти на одному місці. Вона зараз вже старший бойовий медик, вона в управлінні. Зараз заступає на позиції з хлопцями разом, несе бойове чергування і не хоче звідти виходити.

Світлана: Наш командир завжди казав, що ми зобов’язані вміти стріляти з усіх видів зброї. Тому що ми не знаємо – ти зайшов десь на якусь позицію, бачиш щось є, якась зброя – ти повинен вміти зі всього.

– Тобто бойовий медик не тільки рятує життя, а ще й може сам взяти в руки зброю за потреби?

– Бажано її не брати. Але якщо ми вже знаходимося на бойових, і тут або ти ворога, або тебе ворог знищить, а ми сюди прийшли захищати нашу землю – ми зобов’язані це вміти. Зобов’язані. Я ніколи не думала, що я це взагалі колись зроблю.

– Фактично цей гранатомет став першою зброєю, з якої ви реально здійснили постріл?

– Це перша зброя, так. Вони були дуже близько біля нас – там уже стрілецький бій вівся. Дуже багато на БТРах, на танках вони почали заїжджати.

На БТРах була велика кількість цих солдат російських, і вони спригували, розосереджувалися. А кругом були руїни. Ми дуже потужно відбивались, але мало тоді було в нас зброї.

Ми всі робили свою справу – хто що може. Ніхто не вважав, що це героїчний вчинок. От і все. А тоді вже після того, як ми вийшли і почалися оці розмови… Я знаю, що хлопці з третьої роти прозвали мене «Свєта Сталеві Яйця». Так, це правда (сміється – ред.).

– Я не думала, що я якийсь подвиг героїчний зробила. А тоді мені кажуть, що почали питати: що у вашій другій роті, ти одна жінка, що ти постійно на нулі, що ти постійно з хлопцями, що ти виконуєш всі завдання.

Я мотивована, розумієте?! І у мене чоловік – інвалід другої групи. От кажуть: «Можеш списатися, вже може досить». Я не можу, коли таке кажуть. Я кажу: «Як це я їх покину?» Ну як я їх покину? Ми всі разом – і будемо вже до кінця стояти, будемо всі разом.

Мене нагородили Золотим хрестом, в мене Золотий хрест ІІ ступеня. Ще є нагорода «За врятоване життя».

– Як ви сприймаєте ці нагороди? Що вони для вас означають?

– Мені дуже приємно, дуже приємно. Я, знаєте, чесно, така людина – я хочу, щоб у всіх хлопців, які були з нами, були нагороди. Є такі ще, кого і не нагородили. Дякую, дуже приємно, але я не можу, щоб там гордитися чи якось так.

– Якщо говорити загалом, то на яких напрямках, в яких містах вам доводилося з вашим підрозділом перебувати і нести службу?

– З бойових – це ще Шевченківський напрямок, Старомайорське, Донецька область. І зараз ми тримаємо оборону – це Запорізька область. Також на нулі, також ми піхота, ми стоїмо, тримаємо оборону.

– Наскільки складна ситуація там зараз?

– Я можу сказати, що важкої зброї в них дуже багато. Нас постійно обстрілюють. І РСЗВ, і «Гради», і кулемети, і артилерія.

Ну, дуже багато FPV-дронів. Але на цей час в нашому батальйоні також дуже багато FPV-дронів є. Хлопці дуже влучно зараз працюють – і за той час, що ми тут стоїмо, було знищено десь роту окупантів.

Роман: Зараз у них пройшла ротація, так як недостатня була кількість особового складу, і почались більш інтенсивні обстріли.

По FPV – це вдвічі інтенсивніше, по артилерійським – у три, у чотири рази, як і мінометні. І РСЗВ також працюють у два рази щільніше зараз по нас.

Дуже складна ситуація у нас склалася з автомобілями. Це пікапи, на яких ми підвозимо безпосередньо провізію – це логістика, це ротації – у нас вони дуже порушені. Найбільша проблема – це зараз техніка.

– Про що ви сьогодні мрієте і які у вас плани на майбутнє?

Світлана: На майбутнє я хочу, як війна закінчиться, зустрітись зі своєю донечкою, бо її довго не бачила, і там у неї двоє діточок. Хочеться обняти, поцілувати.

Хочеться, щоб наша родина знову була разом, щоб донька повернулась додому. Вона теж хоче повернутись. Постійно мені дзвонить і каже: «Мамо, скучаю, скучаю за Україною, хочу повернутися».

Я мрію про перемогу, про закінчення війни. Мрію про те, щоб всі наші люди були живі-здорові, щоб більше ніхто не гинув. Дуже хвилююсь, коли читаю в новинах, що хтось із цивільних людей загинув. Це для мене… ну, я не можу. Дуже тяжко це переношу, дуже тяжко.