Сльози і сум у дідовому садку. Як евакуюють дітей з родинами із Дніпропетровщини

У кількох селах Дніпропетровської області, які межують із Донецькою областю, триває примусова евакуація сімей із дітьми. Але багато батьків самі просять їх вивезти через загрозу наближення фронту. Як відбувається така евакуація – розповідає кореспондент телеканалу «Настоящее время» (створений Радіо Свобода з участю Голосу Америки).

У волонтера гуманітарної місії «Проліска» щільний графік. Олександру потрібно забрати кілька сімей із дітьми із сіл Дніпропетровської області, які невдовзі ризикують стати прифронтовими.

«Люди залишили заявки, сьогодні буду робити дві ходки. Тому що 13 осіб у мене особисто. А в мою машину всі за один раз не влізуть», – каже він.

Своїх пасажирів Олександр розуміє як ніхто. Він – і сам переселенець із Луганської області. Його дім четвертий рік в окупації.

«Я у 2022 році був на їхньому місці. Теж кинув дім і поїхав. Тільки я поїхав у нікуди. Туди, куди очі дивляться, можна так сказати», – ділиться волонтер.

Сьогодні Олександр забирає сім’ю, яка торік поїхала в це село з Покровська, де вони ще до великої війни побудували дітям будинок і розраховували ростити онуків.

«І ми сподівалися, що ми туди повернемося. Дамір досі питає: бабусю, коли ми поїдемо на Лазурний? Там усі друзі, але ми туди вже не поїдемо. Я не знаю, чи ціла моя квартира. Я знаю, біля неї – стоять повністю вигорілі. А що там із квартирою, я не знаю. Там, де діти жили, – там немає нічого, там зрівняло все», – розповідає переселенка з Покровська Валентина.

Від початку літа влада оголосила в громаді примусову евакуацію неповнолітніх. Жінки з дітьми залишають домівки, а чоловіки залишаються з надією, що з часом ситуація стабілізується і їхні рідні зможуть повернутися.

«Не дай Боже, щось буде, то краще там перебувати – від гріха подалі. Може, тут усе ще буде добре, може, повернемося назад ще», – сподівається Віта.

Поки дорослі збиралися, шестирічний Дамір наостанок гуляв у дідовому садку і сильно сумував. Дідусеві довелося його заспокоювати: «Даміре, не треба плакати. Дід приїде скоро. Чого ти плачеш? Мамка їде з тобою, сестричка їде – одна, інша. Братик їде. Що тобі, нудно буде? Будеш їм там розгін давати».

Старші сестри Даміра добре розуміють, чому їм доводиться знову залишати дім.

«Тому що війна все ближче і ближче. Уже чути постріли та вибухи. Хочеться бути подалі від цього», – каже Амелія.

Такі родини волонтери привозять в один із шелтерів Павлограда. Там їх реєструють, допомагають із документами, предметами першої необхідності, надають разову виплату на кожного члена родини. Із цього перевалочного пункту жінки та діти вирушать далі в дорогу.

«У нас не було жодного дня, щоб ми не приймали людей, – розповідає Лілія Земляна, очільниця команди по роботі з евакуйованими людьми. – Більше половини людей – це ті, хто виїхав із Донецької області. З Донецької області люди поступово виїжджають у безпечніші місця недалеко від свого рідного дому і доводиться потім їхати далі».

Тим часом дідусь шестирічного Даміра Микола показує своє господарство – кури, гуси, кролики. Є нутрії. Каже, що все це він кинути не може й обіцяє за можливості відвідувати онука в Дніпрі.

«Дітей шкода: онуків, дітей. А мені що? Я вила в руки – і буду охороняти», – сміється він.