Джерело: www.radiosvoboda.org
«Я не могла зрадити себе, – каже вона. – Я викладала інакше. Я не могла перекручувати факти»
«Люди боялися втратити чергу, тому вели списки – оновлювали двічі на день – хто вижив, а хто ні»
«Небо відкрите, сховатися ніде. І так ми жили шість днів на заправці»
Це спогади української вчительки Тетяни з Мелітополя. Після пів року життя під російською окупацією вона з родиною вирішили спробувати виїхати.
Про життя в окупації, про фільтрацію і шлях на підконтрольну Україну вчителька розповіла проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя». Вона просить не називати її прізвище з міркувань безпеки.
Мелітополь – місто зі 150 тисячами жителів, розташоване між Кримом і Донбасом, яке російські війська захопили в перші дні вторгнення.
Шість місяців Тетяна з родиною жила в окупації. Місто стало одним із перших полігонів для спроб Росії інтегрувати українські території.
Російські триколори одразу зʼявилися в окупованому РФ Мелітополі
Психологічний тиск був миттєвим і нищівним, каже жінка.
Російські прапори дуже швидко з’явилися всюди, що викликало тривогу в Тетяни, а в її сина-підлітка – відчуття спротиву. Українка розуміла, що це може бути небезпечним для її дитини, адже вже були випадки безслідного зникнення місцевих жителів.
«Ми вирішили виїхати заради майбутнього наших дітей», – згадує Тетяна.
«Змусять викладати свою історію»
Я викладала інакше. Я не могла перекручувати факти
Жінка розуміла, що її як вчительку історії України, окупаційна влада зрештою змусить викладати свою версію історії.
«Я не могла зрадити себе, – каже вона. – Я викладала інакше. Я не могла перекручувати факти»
Тож, шість місяців Тетяна взагалі не викладала.
Тим часом освітній процес в окупованому Мелітополі переналаштували вже за російськими стандартами, який триває вже четвертий рік. Усвідомлювати це важко, каже жителька Мелітополя.
Мелітополь під час російської окупації
«Шість днів від Мелітополя до Запоріжжя»Відстань від Мелітополя до підконтрольної Україні території в Запоріжжі – 120 км. За часів мирного життя – півтори години їзди. Але в умовах війни для Тетяни цей шлях зайняв шість днів.
Спочатку Тетяна виїхала сама, щоб перевірити, наскільки безпечний цей шлях. Вирушила на світанку й пройшла перші блокпости легко – вартові ще спали. Потім вона приєдналася до черги машин, що чекали переходу російського контролю.
Розраховувала затриматися на день, але пробула шість. В останній день перед проходженням блокпоста окупантів до неї долучилися її родина – встигли доїхати з окупованого міста.
Cписки оновлювали двічі на день – хто вижив, а хто ні
«Росіяни пропускали лише 20 авто на добу – переважно з маленькими дітьми чи з довідками з онкологічних лікарень. Навіть із дітьми не всім щастило пройти. Люди боялися втратити чергу, тому вели списки – оновлювали двічі на день – хто вижив, а хто ні», – згадує українка.
«Перевірки на блокпосту у Василівці – останньому перед підконтрольною Україні територією – були принизливими», – каже Тетяна.
Черга на КПП Василівка, 2022 рік
«Двічі родини змушували вивантажувати все на землю – валізи з речами. Перевіряли гаджети, соцмережі, повідомлення – будь-що, що могло натякнути на підтримку ЗСУ. Було смішно, коли на мій ноутбук наклеїли стікер із написом «Я художник». Ручкою написано. Ми так і не зрозуміли, що це мало означати. В інших були інші наклейки. Ми думали, це якийсь код», – розповіла вчителька.
З огляду на бойові дії і окупацію Росією частини південних територій України, редакція не може отримати офіційного підтвердження про деякі озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити.
Останні ночі були без зв’язку. Тетяна каже, що бігала на пагорби, намагаючись зловити хоч якийсь сигнал аби сповістити про себе родині. В цей час чула вибухи з боку Енергодару, де армія РФ окупувала Запорізьку АЕС.
Окупований Енергодар, який видно з Нікополя
«Небо відкрите, сховатися ніде. І так ми жили шість днів на заправці. Я так засмагла, наче з відпустки приїхала», – згадує жінка.
Коли Тетяна нарешті побачила український прапор, вона з дітьми співала гімн крізь сльози: «Вперше я змогла дихати вільно».
Робота в евакуаціїОпинившись у Запоріжжі, часу на відпочинок не було, колеги вчительки одразу сказали: «Таня, треба робити. Освітній процес має початися онлайн».
Перший простір, в якому Тетяна працювала з колегами, була бібліотека Запорізького політехнічного університету. У жовтні 2022 року через сильні обстріли довелося призупинити роботу цього хабу, багато родин виїхали, але Тетяна залишилася.
Наслідки обстрілу Запоріжжя. 2 березня 2023 року
До лютого 2023 року він переважно працював в дистанційному форматі.
«Мене багато хто питав: «Чому ти не їдеш?» А я казала: «Подивіться на південь – Мелітополь звідси ще пахне». Ми залишалися із надією», – розповідає вчителька.
Жінка згадує, що інтернет був нестабільний, повітряні тривоги – часті. Батьки боялися приводити дітей, а вчителі – працювати разом в одному місці під час атак. Втім, робота почалась, а команда педагогів допомагала родинам зв’язатися з класними керівниками, створила міську платформу для дистанційного навчання, відновила роботу мелітопольських шкіл в евакуації.
Уже за кілька місяців після евакуації Тетяни, наприкінці вересня 2022 року, російська ракета влучила в цивільну колону у Запоріжжі: десятки загиблих та постраждалих, серед них – жителі з Мелітополя. Тож освітній центр перетворився ще і на центр підтримки для тих, хто втратив усе.
«Підземний острівець безпеки»У січні 2023 року, коли обстріли трохи вщухли, батьки знову почали питати: «Куди можна привести дітей?».
Міська рада у Запоріжжі надала нове приміщення, в якому Тетяна з колегами почали облаштовувати новий підземний хаб.
Перші дні роботи освітнього хабу
У лютому 2023 освітній хаб оновив свою роботу на базі Відкритого простору допомоги «Саме Тут» для переселенців з Мелітополя. Почали проводити різні короткотривалі активності, заняття для дітей.
Це і є щастя – знати, що можеш дати дітям місце, острівець безпеки
«Самі прибирали, знайшли один старий стіл, позичили стільці, і почали. Перші меблі купували самі: 10 маленьких столів і 10 стільців, які возили машиною по всьому місту. Ці 10 стільців служать нам і досі», – каже вона.
За словами Тетяни, в освітньому хабі також проводили підготовку до іспитів з математики, історії та англійської. До цієї роботи долучилися місцеві фахівці й організації. Міжнародні донори почали надавати техніку – спочатку для вчителів, потім планшети для учнів. Тетяна координувала розподіл у Запоріжжі. 1 вересня 2023 року тут стартував повноцінний навчальний рік.
«Було страшно, але дитячі усмішки були того варті. Це і є щастя – знати, що можеш дати дітям місце, острівець безпеки», – каже вчителька.
Свою роботу називає боротьбою за українську ідентичність у регіоні, де її системно нищили.
Робота освітнього хабу в Запоріжжі
«Ми – незалежна країна. Не частина Росії, як нам нав’язують століттями. Якщо люди цього не розуміють – значить, вони не знають історії України», – пояснила вона свою мотивацію залишатися і працювати в Україні.
У квітні 2024 року з міркувань безпеки освітній хаб переїхав у маленьке підвальне приміщення, а пізніше – у велике, де відбувається повноцінний освітній процес для дітей з Мелітополя. Школу фінансує Федеральне міністерство економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ) і Генеральний директорат Європейської комісії з питань цивільного захисту та гуманітарної допомоги (DG ECHO).
Серед школярів є колишні учні Тетяни з Мелітополя, які знову зустрілися з нею в нових умовах. В майбутніх планах української вчительки – повернутися в Мелітополь, щойно його звільнять.
- Мелітополь у Запорізькій області війська РФ окупували на початку повномасштабної війни. З того часу в місті та його околицях регулярно відбуваються вибухи, внаслідок яких гинуть чи зазнають поранень, в тому числі особи, призначені Росією в окупаційну адміністрацію.
