Джерело: www.volynnews.com
Досвіди, пов’язані з національними ідентичностями, перестороги, причини і передумови війни, що нині перекроює світ, обговорили під час V Міжнародного літературного фестивалю «Фронтера», який тривав у Луцьку 2-3 серпня.
Читати ще: «Я маю казку»: в Луцьку стартував літературний фестиваль «Фронтера». Фото, програмаДискусія відбулася за участі журналіста, військовослужбовця Павла Казаріна, психотерапевтки, авторки книги «Гора з плечей. Як виявити та подолати 13 психологічних заборон» Марії Фабрічевої, історика, публіциста, автора і співавтора 15 книг з історії Володимира Вʼятровича і письменника, військовослужбовця Богдана Коломійчука.
Модерувала розмову журналістка, телеведуча, співавторка YouTube-каналу «Палає» Яна Брензей.
ВОЛОДИМИР ВʼЯТРОВИЧ: «МИ – НАРОД ВОЄН»
Українцям варто навчитися розрізняти суперника і конкурента від ворога, наголосив Володимир Вʼятрович.
«І мені здається, що ми важко, але вчимося цього. Які наслідки відчуває на собі українське суспільство від постійних воєн?Безперечно, ці наслідки можна побачити в двох площинах. У негативній вона очевидніша. Вона полягає в тому, що, на жаль, ця столітня війна позбавляє нас найкращих. Часто найкращі гинуть. Найкращі – це ті, хто відчуває відповідальність за суспільство, хто ризикує життям, хто часто платить своїм життям. І нам потім їх бракує для того, щоб відбудовуватися, рухатися вперед. У нас постійно переривається родинна тяглість. Наприклад, у моїй родині немає речей, яким 100 років. А трошки далі на захід це нормально: це моєї прапрабабці, вона нам передала. Ми просто не могли це все передати, тому що настільки все проходило через цю землю, що речі губилися, нищилися, ми не мали що передати. Ми постійно зобов’язані починати з нуля», – звернув увагу він.
Водночас, за словами історика, ми сформували себе як суспільство, яке вміє воювати, хоч довго наші вороги намагалися сформувати образ українців як гречкосіїв, які не вміють воювати, як колаборантів, які не здатні воювати.
«Насправді це абсолютно не відповідає істині. Насправді українська історія – це історія про народ воєн, народ, який здатний мобілізуватися в дуже несприятливих умовах, народ, який здатний організовувати військо, не маючи держави. Одна з форм нашої держави так і називалася – Військо Запорозьке».
Володимир Вʼятрович наголосив, що українці вміють об’єднуватися. Як приклад він навів низку українських Майданів.
«У нас є здатність самоорганізовуватися та об’єднуватися. І саме ця здатність лякає наших ворогів. Вони розуміють, що якщо ми зберігаємо цю здатність об’єднуватися, кооперуватися, тоді ми дуже сильні і тоді ми дуже грізний ворог. Тому величезні, колосальні зусилля кидають на те, щоб нас розколювати», – сказав він.
У фізиці є таке поняття, як ентропія (якщо не докладати енергії, то настає безлад, усе розсіюється), і це можна екстраполювати на пам’ять, вважає Володимир Вʼятрович.
«Тобто якщо не докладати цілеспрямованих зусиль для пам’ятання, для запам’ятовування, якщо не створювати якусь інфраструктуру пам’яті, то пам’ять розсіюється. Тим паче, якщо ми говоримо про якісь важкі моменти, якісь трагічні переживання… Ми мусимо докладати зусиль для того, щоб ці страшні переживання ставали фундаментом для певних висновків. Головне завдання історії – вчити. Історія вчить того, що за будь-яким вчинком йде наслідок. Тому ми не маємо права забувати.
І тут я можу навести дуже болісний грузинський приклад. Нація була згуртована проти зовнішнього ворога, нація пройшла через війну, грузини теж ненавиділи росіян, особливо, коли змушені були палити паркет у багатоповерхівках, щоб обігріти свої будинки. Вони також зазнали втрат. Але росіянам вдалося затерти цю пам’ять настільки, щоб, по суті, провести лагідний переворот у цій державі, привести проросійську владу. Для мене це дуже серйозне застереження. Ми маємо бути дуже пильними, щоб наша пам’ять не розсіялася.
Для цього вже треба закладати основи, створювати музеї, маршрути, пам’ятники, фіксувати ці всі переживання, записувати спогади, робити фільми. Не чекати. Я абсолютно не згоден з тим, що зараз не до того. Мовляв, давайте будемо робити це все після війни. Я впевнений, що від того, як ми вже зараз організуємо пам’ятання цієї війни, буде залежати, як вона закінчиться. Якщо ми зараз почнемо забувати цю війну, то нам буде дуже важко її виграти. Я впевнений, що як тільки закінчаться бойові дії, почнеться наступний етап цієї війни. Це буде війна за цю війну. Ми маємо зафіксувати для себе і показувати світові, що розуміємо, за що ми воюємо, що ми захищаємо», – акцентував він.
Читати ще: «Найбільше люди радіють, коли горить Москва», – луцька блогерка Anna from Ukraine. Інтерв’ю
Віктор Франкл писав про людей, які разом з ним були в концтаборі «Аушвіц», що першими зламалися ті, хто думав, що це закінчиться завтра, потім зламалися ті, хто повірив, що це ніколи не закінчиться, а вижили тільки ті, хто розумів, що треба жити день за днем.
«Оце те, що ми маємо зараз пам’ятати: жити день за днем. І я думаю, що нам періодично потрібно звертатися до своєї історії. Чомусь українська історія сприймається як дуже песимістична, щось таке, чого не можна читати без валеріани, але насправді вона оптимістична. Коли ми оглядаємося в минуле, справді бачимо, який великий шлях пройшли, скільки всього подолали. Це так само, як у походах в гори: треба час до часу оглядатися, щоб бачити, скільки ти насправді пройшов; це надихає. Так само наша історія – це історія абсолютно незнищеного народу. Для мене історія українців – це доказ того, що посттравматичне зростання існує. Тому що ми як нація в силу певних об’єктивних обставин, напевно, вже давно мали би припинити існування, але ми є. І це означає, що ми маємо якийсь заряд незнищенності, який буде штовхати нас уперед. Звідки він? Важко сказати. Не знаю. Може, десь зверху?» – резюмував Володимир Вʼятрович.
Читати ще: Спланована акція УПА чи стихійне явище? Що насправді сталося між поляками та українцями на Волині
БОГДАН КОЛОМІЙЧУК: «ВІЙНА ЗАВЖДИ З НАМИ»
Уся наша література починається з «Енеїди» Івана Котляревського, а це історія війни, моментами карикатурної або гротескної, зауважив Богдан Коломійчук. Тобто, хай як це боляче, війна, напевно, «вшита всередині», «це дике поле, яке з нами назавжди».
Він пригадав, що в Гюнтера Грасса є книга «Очищення цибулі». Вона про те, що ти найбільш щирий тоді, коли поступово очищаєш цибулю і вона змушує тебе плакати.
«На жаль, ми живемо в період, коли щодня фіксуємо втрати. І мені, напевно, складніше, бо я бачу це зсередини. Знаєте, велика катастрофа завжди складається з якихось малих катастроф, велика війна складається з тисяч персональних воєн. У кожного, хто зараз на фронті, – власна війна. І за цим дуже важко побачити загальну картину, і тим більше складно оцінити, яка мала би бути література. Найкращі твори про війну, хай як це парадоксально, антивоєнні. Найкращі твори про війну написані після війни. Чи можемо ми собі зараз дозволити антивоєнну літературу? Ні. Бо це постріл у себе. Тому найкраще, мені здається, зараз пасує есеїстика. До того ж, есеїстика – це дуже живий жанр, який реагує на сучасність», – сказав Богдан Коломійчук.
Він пригадав, що у книзі «Людина в пошуках справжнього сенсу» Віктор Франкл писав, що людина виживає тоді, коли «вміє гомерично реготати зі своїх проблем», що його піднімало те, що він міг посміятися з себе.
«Армійський гумор унікальний, але з нього смішно тільки там. Потім згадуєш: а з чого я, Господи, сміявся? Тут це не смішно. Можливо, оця життєствердна риса, яка нам притаманна, оце вміння сміятися, нас і витягує за ту перуку», – зазначив він.
ПАВЛО КАЗАРІН: «НАЦІЯ – ЦЕ ТЕОРЕМА, ЯКУ ТРЕБА ДОВОДИТИ ЩОДНЯ»
Павло Казарін, своєю чергою, згадав про Картонковий Майдан. На його думку, це своєрідний обряд ініціації української молоді.
«У кожного з нас є спокуса казати про те, що, мовляв, нічого не змінюється. Мовляв, навіщо докладати зусиль, якщо навколо корупція? Хтось каже про неефективну державу. Хтось каже про чиновників, які недостатньо ідеальні з точки зору пересічного громадянина. Але мені здається, що позиція людей з очима басет-гаундів виникає в той момент, коли ти не дивишся на процеси в динаміці. І коли нам хтось каже про те, що ареал української мови не поширюється, що суспільство не змінюється, я завжди пропоную подивитися на соціологічні опитування, скажімо, з 90-х років і до сьогодні й побачити, як весь цей час (впродовж 35 років) Україна послідовно займається експортом самої себе всередині самої себе. І цей експорт є вкрай успішним. І дифузія на ціннісному рівні, на рівні переконань, на рівні ідеалів відбувається.
Ба більше, дифузія між поколіннями теж відбувається. І коли хтось нам каже про те, що, мовляв, в Україні не така молодь, то подивіться на Картонковий Майдан. Це фантастичний приклад того, як наші молоді співвітчизники проходять посвяту в громадяни, обряд ініціації. Я навіть заздрю їм, тому що їхній перший майдан одразу став успішним. І вони одразу рухаються вперед на переможному досвіді», – прокоментував журналіст та військовослужбовець.
Читати ще: Перша за роки незалежності: науковці Лесиного вишу видали «Історію Волині». Фото
За його словами, ми перемагаємо в культурній сфері, у сфері ідентичності та в сфері налаштування ідеалів, тому в нас є всі підстави для того, щоб з оптимізмом дивитися не лише на той шлях, який ми подолали, але й на траєкторію тих рейок, якими рухаємося.
Нація – це теорема, яку треба доводити щодня, адже з ідентичністю не народжуються, додав Павло Казарін.
«Українцями стають – через родинне виховання, через оточення, через школу та університет, через стосунки, які в людини з’являються впродовж життя. І всі ці процеси відтворюють ту ідентичність, з якою людина живе. Окрім цього, є ще й інший шлях – це шлях великих випробувань. Коли стається якась катастрофічна подія або подія великого масштабу, ти мусиш визначатися зі своїм ставленням до цієї події, і це рішення тебе змінює.
Наприклад, з окупацією Криму люди, які там жили, мали визначатися, який прапор вважати своїм, під звуки якого гімну вставати з крісла. І багатьох у Криму саме момент анексії змусив визначатися з власною ідентичністю. Але водночас для всієї країни це не був момент зламу. Чому? Тому що анексія Криму локалізована в межах одного регіону, можна жити десь далеко і не помічати події, які відбуваються на півострові. А потім було вторгнення Росії в Донецьку, Луганську області, і сотні тисяч людей почали доєднуватися до українських Збройних сил, волонтерити. І якщо хтось до того міг вважати, що цінності Майдану йому не до душі, то, можливо, його змінило саме воєнне вторгнення. Але так само можна було жити далеко від українського сходу і не помічати війну, не визначатися з власними відповідями на фундаментальні питання.
24 лютого 2022 року важко було не помітити, бо Росія може дотягнутися своїми ракетами до будь-якого українського міста, в кожному українському місті діти знають, як лунає сигнал повітряної тривоги, де найближче бомбосховище. І ця велика катастрофічна зміна так само змусила людей визначатися», – зауважив військовослужбовець, журналіст.
Читати ще: «Велике щастя, що з Луцьком трапився Котис». Із презентації книги «Тисяча років життя та історії»
На його думку, Україна – це країна, яка вміє дивувати. Він пригадав, що 20 років тому, коли закінчував навчання в університеті у Сімферополі, вважав, що всі незалежності здобуто, всі імперії розпалися, тож завдання сучасників – вчасно витирати пил з пам’ятників та п’єдесталів.
«Як я помилявся. І зараз, коли дивишся на все, що відбувається навколо, то розумієш, що ми найепічніше, що випадало цьому століттю. Це ми тікаємо з Шоушенка, це ми видираємося на Орудруїн, це ми підриваємо «Зірку смерті». Наша армія – це єдина армія, яка в сучасному світі збивала гіперзвукові ракети та сучасні бомбардувальники. Наша країна знищила російський танковий кулак, який будували для кидка до Ла-Манша. Ми єдині вміємо підривати російські стратегічні бомбардувальники на іншому куточку земної кулі. І коли ти дивишся на все це, коли дозволяєш собі трохи піднятися над побутом, дозволяєш собі те, що називають гелікоптер вʼю, у тебе завжди знайдеться низка приводів, щоб подолати власну зневіру. І мені здається, що долати власну зневіру – це той шлях, на який ми маємо повне право, особливо і за останні три з половиною роки, і за весь той час із моменту відновлення незалежності», – підкреслив Павло Казарін.
МАРІЯ ФАБРІЧЕВА: «ЩО БУДУТЬ ВІДЧУВАТИ НАШІ ДІТИ?»
Спираючись на досвід, не варто ймовірні програші оцінювати як трагедії, потрібно дозволити собі проаналізувати певну подію, зробити висновок, тоді ми прийдемо до усвідомлення, зазначила психотерапевтка Марія Фабрічева.
«Є таке прекрасне поняття, як культуральний характер. Можна собі сказати: я такий, я така, я бунтую, іноді роблю це свідомо, іноді роблю це підсвідомо, я чітко бачу, як не хочу, намагаюся зробити, довести, що мені це не підходить. Але, на жаль, будь-яка стратегія може бути і силою, і вразливістю. Іноді виробляється постійна звичка до конфронтації, тобто постійна звичка бунтувати, вимагати, щоб нарешті дали право, відчепилися. І коли адаптуєшся до якоїсь трагедії, коли адаптуєшся до якогось виклику, доволі часто ця звичка до конфронтації починає працювати вже як слабкість.
Коли ми починаємо конфронтувати, можемо мати потребу в тимчасовій сепарації одне від одного після такого потужного супротиву, після колективної боротьби. Але потім нам потрібно відпочити одне від одного. І оскільки ми не маємо досвіду здорової сепарації, починаємо конфронтувати один проти одного. І на мою думку, якщо ми вловимо ці стратегії, якщо ми будемо розуміти, що я не хочу бачити ворога у своєму побратиму, в колезі чи в своїй родині, що мені просто потрібно трошки відпочити, а потім повернутися до загального розвитку, спільної мети, тоді це вже стане усвідомленою стратегією для продовження життя», – розповіла вона.
Марія Фабрічева наголосила, що потрібно розрізняти поняття травматичного досвіду і психологічної травми.
«Травма – це наша реакція, зважаючи на подію і власний досвід, тобто це там, де я залишаюся розгубленим, самотнім, безпорадним, наляканим, і це те, що не інтегрується в мій загальний досвід як певний шлях. Є різні способи передання досвіду від батьківської фігури до дитини. Один з них може бути радіаційним. Це коли я, не усвідомлюючи, що зі мною, нічого не хочу приймати, нічого не хочу знати, просто мені болить і тобі як моєму нащадкові також буде боліти. Отак. Тому що життя буремне, важке і не нам вирішувати, як його проживати. А є творче передання досвіду, тобто коли я називаю речі своїми іменами, звичайно, зважаючи на вік дитини, допомагаю їй впоратися з емоціями, зі страхом, показую, що ти не самотня, що я з тобою, я на твоєму боці».
Психотерапевтка погодилася з твердженням Павла Казаріна про те, що українцями не народжуються: «Людина не народжується з усвідомленням того, що я – українець. Ні. Людина зростає в певному суспільстві. І тут уже питання до нас, дорослих, що будуть відчувати наші діти щодо того, що вони українці. Вони будуть відчувати певний сором, нав’язування, меншовартість чи вони будуть відчувати гордість за те, де народилися, ким вони є, і передаватимуть далі цю гордість за шлях – і свій індивідуальний, і той шлях, який пройшли до нас, та будуть продовжувати після нас».
Насамкінець спікери поділилися своїми книжковими рекомендаціями. Серед них – «Як перемогти в інформаційній війні» Пітера Померанцева, «Білий попіл», «Танець недоумка» та «Я бачу, вас цікавить пітьма» Іларіона Павлюка, «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Дикий Захід Східної Європи» Павла Казаріна, «Арабески» та «Інтернат» Сергія Жадана, «Наша столітня. Короткі нариси про довгу війну» Володимира В’ятровича, «Як я став собою» Ірвін Ялом, «Чому зебри не страждають на виразку» Роберта Сапольські, «Битись не можна відступити» Павла Белянського, «Усе на три літери» Дмитра Крапивенка.
Ольга ШЕРШЕНЬ
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
