Кози-переселенці. Як соцмережі допомогли евакуювати стадо і знайти новий дім для 200 кіз

Як це стало можливим?

«У нас була мета – зберегти стадо. Уже не йшлося про прибуток. Головне було – щоб тварини залишилися живі», – розповідає Лариса Гурова.

Майже двадцять років тому пенсіонерка придбала першу козу й заснувала ферму в селі на Донеччині, де розводила українську коротковуху породу. До 2014 року жінка жила на два доми – у Донецьку та на фермі. Після початку війни вона остаточно переїхала до Новохатського.

Село стало прифронтовим із початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну, але евакуюватися звідти фермерка наважилася лише на четвертому році війни – після чергового обстрілу. На Львівщину жінка вивезла майже 200 кіз. Тут вже народилися ще двоє козенят.

Про фермерство під час великої війни та як одне оголошення у соціальних мережах допомогло знайти прихисток – Лариса розповіла проєкту Радіо Свобода «Ти як?».

«Не сунься, бо опинишся в підвалі»Лариса Гурова – переселенка з Донеччини. Козівництвом почала займатися після виходу на пенсію.

«Я читала про користь козячого молока, знайомилася з породами, як розвивається козівництво в Європі, Америці. І мене це зацікавило. Два роки я вивчала зоотехніку і ветеринарію, перш ніж завести першу козу. Забрала її вже з донькою, але я розуміла, що дві кози – це ні про що. Придбала ще двох кізочок в Донецьку, цапика. Із цих п’яти тварин почалося моє козівництво».

Ферму жінка облаштувала в селі Новахатське, за 100 кілометрів від Донецька, де розводила українську коротковуху козу. Згодом відкрила й сироварню.

«Якщо у людини є ім’я, то і господарство має мати назву. Ми думали, думали і пригадали, як завжди кличемо своїх кіз: «Козі-козі-козі!» Вони знають цей зов і йдуть на нього. Тому назвали домашня ферма «Козі-козі ого-го». А «Ого-го», тому що ми мріяли, що кіз буде дуже багато».

До 2014 року Лариса жила на два доми – у Донецьку та на фермі.

«У 2014-му повертатися вже було нікуди. Спершу ще їздила – роздавала хлопцям на блокпостах молочко, сири. А коли почалися облави, коли людей кидали «на підвал», мені діти чітко сказали: «Не сунься, не їдь, бо опинишся в підвалі через твою позицію». Хоча я і російськомовна, але завжди була проукраїнською».

«Ми б не виїхали самі»Початок великої війни, згадує Лариса, розпочався для неї зі звуку канонади та дзвінка козовода, який повідомив про масштабне російське вторгнення.

«Коли почалося повномасштабне вторгнення, коли підійшли (російські військові – ред.) до Великої Новосілки, перший поклик був – виїжджати. Але наші хлопці їх зупинили, і ми заспокоїлися. Ми трішки відклали перевезення, тому що кози мали народжувати, козенята маленькі. Куди їхати?»

За словами переселенки, ще у лютому 2025-го місцеві готували землю до посіву й не збиралися покидати село. Але вже за два місяці Новохатське почали обстрілювати.

«У приміщенні, де були кози, даху немає, його знесло вибуховою хвилею. Вікна забиті абияк, дах. Це перший «приліт». Це з одного боку –будинок, а з іншого – сироварня була, дах «поїхав». Уламок великий впав, пробив стелю. У квітні (2025 року – ред.) загинула моя сусідка, а за два тижні – ще троє людей. Я зрозуміла: потрібно їхати. Село стирають із землі».

Лариса Гурова розповідає: на оголошення у соцмережах відгукнулося багато людей – хтось пропонував ферму, хтось – будівлю та безкоштовну евакуацію.

Зрештою вона обрала локацію на Львівщині – за понад тисячу кілометрів від рідного села. Вивезти вдалося не лише кіз, а й техніку для обробки полів.

«Ми б не виїхали самі, бо не мали коштів на евакуацію – це приблизно 121 тисяча. Це немалі гроші. За роки повномасштабного вторгнення ми виживали, бо не було ринку збуту. Продавали козенят, возили по всій Україні, на ці гроші купували корми. Бо ті підприємства, де ми раніше купували дешеві й якісні корми, опинилися на окупованій території у перші місяці. Було дуже важко. Це історія, яка дуже складно починалася, але кінець радісний».

Нове життя на ЛьвівщиніЗ травня 2025 року Лариса Гурова разом із 185 козами мешкають на Львівщині. У стаді є не лише українські коротковухі кози, а й нубійський цап чи американський ламанча. Є в господарстві і двоє вже місцевих тварин на ім’я Бідончик і Корінець.

«Чому Бідончик? Бо я готувалася доїти й кажу сину: «Готуй бідончик». А він відповідає: «Бідончик готовий, лежить. Бідончик для молока є». Ми любимо давати такі імена, щоб тварина була самобутня, щоб одразу було зрозуміло, про кого мова. Є, наприклад, Переслідувач – бо завжди ходить за людьми, є Копитце – бо має на боці знак у формі копитця, Кабанчик є – бо скаче, як кабанчик. А ще один хлопчик, який у нас народився тут, буде Корінець, бо він завжди «укорінюється» десь».

Більшість молока, каже Лариса, йде на вигодовування козенят. Частину з них залишають у господарстві, решту продають. Також з молока виготовляють сир і бринзу. Переселенка сподівається, що невдовзі матиме сироварню вже на новому місці, а також завершить процедуру реєстрації породи української коротковухої кози.

«У нас була мета – зберегти стадо. Уже не йшлося про прибуток. Головне було – щоб тварини залишилися живі, щоб ми їх не втратили і мали змогу працювати далі. Я вважаю, що ми своє завдання виконали наразі».

За даними УВКБ ООН, торік вперше статус ВПО в Україні отримали 740 000 осіб. Загалом на кінець 2024 року нараховувалося 3,7 мільйона переселенців – цей показник залишився незмінним, порівняно з 2023 роком.