Пенсіонерка з Волині шиє адаптативну білизну для поранених воїнів

Про це йдеться на сторіках газети “Нова доба”.

“Та що ж про мене писати. Я ж нічого незвичного і вкрай важливого не роблю”, – дивується на початку розмови пані Валентина. Проте згодом жінка таки погоджується розповісти і про себе, й про допомогу нашим воїнам.

“Спочатку я взялась в’язати шкарпетки, – каже Валентина Яківна. – Із сотню точно зв’язала. Вкладала і записочки із побажаннями Божого захисту, найшвидшої Перемоги. Дуже хотілось допомогти нашим воїнам, у мене самої двоє синів служать і внук. А десь рік тому Валентина Павлівна Лисюк, яка очолює волонтерську діяльність у нашому селі, повідомила, що є запити на спідню білизну, треба щоб хтось шив. Мені донька про це сповістила, а я й кажу: «Тож я швачка, з радістю цим займуся».

Тканину для пошиття зносили до неї всім селом. Для цієї справи підійшла й постільна білизна, дехто й нову доставляв, колишню. Принесли і зразок, по якому й кроїть жінка. Згодом сказали, що потрібний адаптивний одяг.

“Ото накрою до десятка штук та й сідаю на другий день за машинку, липучки зазвичай на виробах із двох сторін пришиваю, – розповідає майстриня. – Їх мені внучка замовила поштою. Добре, що Валентина Павлівна привезла великі бабіни ниток, бо ж маленьку котушку поставиш – раз-два й немає”.

Шиє Валентина Яківна на своїй старенькій швейній машинці, якій вже більше 60-років. Хоча й електрична є, та ця, перероблена з ручної на ножну, їй звичніша. Скільки-то вона на ній перешила! А придбали її ще коли вона ученицею пішла у швейну майстерню в рідних Боровичах. Згодом закінчила училище у Кам’янець-Подільському, де й працювала швачкою, потім трудилася в Будинках побуту в Маневичах та Боровичах. Обшивала рідних та знайомих. Не завжди могла купити одяг для своїх п’ятьох дітей. Пригадує ненька, як сину на випускний в школу шила костюм, бо ж не було де його купити. Дві доньки та три сини здобули вищі освіти, подарували десять онуків, п’ятеро правнуків. В селі шанують та поважають цю родину.

“Вже шість років як вдова, живу із сім’єю внучки. Родина в нас велика – без мене тридцять чоловік! – відзначає моя співрозмовниця. – Шити мені в задоволення, господарства не маю, здоров’я підводить – із паличкою ходжу, живу із сім’єю внучки. Минулоріч у листопаді інсульт перенесла. Своєчасно до лікарів звернулась, тож нині продовжую улюблену справу, поки ще маю сили. В неділю чи святковий день не можу дочекатися коли вони закінчаться, аби швидше сісти за швейну машинку. Зараз є замовлення на звичайні чоловічі труси, при потребі, коли тканина світла, то й фарбую їх у пральній машинці. Придбали мені для цього спеціальну чорну фарбу для тканин. Загалом вже до восьми сотень спіднього я пошила, все це передали до волонтерських центрів Колок та Луцька. Так всі гуртом й допомагаємо нашим воїнам, аби біда ця скоріш кончилась, аби пришвидшити Перемогу”, – завершує Валентина Яківна.

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!