“Картина світу руйнується повністю”: як психологи працюють з українськими дітьми, що повернулися з окупації

Підпис до фото, Точна кількість вивезених до Росії дітей, невідома

• • Author, Ніна Назарова
  • Role, ВВС
• 8 жовтня 2025

Спокійні кольори в одязі, відсутність прикрас, заборона на фізичний контакт і на запитання про дім — такі правила знайомства з дітьми, врятованими з окупації та депортації, діють у психологів фонду “Голоси дітей”.

Фахівці центру також супроводжують дітей під час спілкування з правоохоронцями, щоб зробити цей процес менш травматичним.

У грудні 2024 року підліток за допомогою волонтерів вибирався з окупованої частини Луганської області до матері в Польщу. Йому довелося тікати без телефону, щоб його не могли відстежити. Він зайвий раз не виходив з машини, ховався від камер спостереження на заправках, коли була потреба піти в туалет.

У 14 років хлопець уже пережив смерть двох найближчих людей — найкращий друг загинув від осколкового поранення, а бабуся померла в нього на очах від раку.

Інтерв’ю з ним опублікувало видання Kyiv Independent, і воно показує, з якими травмами та ризиками часом стикаються неповнолітні, щоб потрапити на підконтрольну Україні територію та возз’єднатися з батьками. Саме таким дітям і підліткам допомагають психологи фонду “Голоси дітей”.

Вивезення дітей з України до Росії — одна з найболючіших тем війни. За даними українського сайту “Діти війни”, в цілому було незаконно переміщено або депортовано близько 20 тисяч дітей. Родичам, волонтерам, правозахисникам і українським посадовцям наразі вдалося повернути додому близько півтори тисячі з них.

Діти й кордони

Російські чиновники, передусім уповноважена з прав дитини у РФ Марія Львова-Бєлова, називають вивезення дітей, їхню паспортизацію та влаштування в сім’ї “евакуацією” та “порятунком”.

Міжнародне право трактує це інакше. У березні 2023 року Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт президента РФ Володимира Путіна та Львової-Бєлової — їх підозрюють у незаконній депортації українських дітей.

Львова-Бєлова сама розповідала, що всиновила підлітка з Маріуполя, і публікувала його фотографії у своїх соцмережах. Але після ордера МКС інформації про викрадених дітей у російському публічному просторі стало значно менше.

Вивезення дітей почалося ще за кілька днів до повномасштабного вторгнення. Воно відбувалося хвилями, і українські правозахисники виділяють кілька великих груп дітей — з дуже різними обставинами та долями.

Першою масовою групою були діти-сироти. Спочатку їх вивозили з інтернатів у самопроголошених “ДНР” і “ЛНР”, а згодом з Херсонської, Запорізької, Миколаївської та інших областей, коли росіяни окуповували території.

Точна кількість вивезених дітей невідома. Російська влада називала цифру “до 2,5 тисяч осіб”. Дітям масово оформлювали громадянство Росії. Згодом щонайменше 380 з них передали під опіку в російські сім’ї.

Друга група — це діти переважно з Харківської та Херсонської областей, яких під час окупації в серпні–жовтні 2022 року вивезли до оздоровчих таборів у Краснодарський край та анексований Крим.

Після звільнення українськими військами їхніх рідних міст і сіл Росія не організувала повернення дітей. Однак більшість дітей із таборів змогла повернутися додому, хоча деяким на це знадобилося понад пів року.

Ще одна група — діти, яких розлучили з рідними внаслідок бойових дій або чиї батьки загинули, чи зникли безвісти. Про такі випадки відомо найменше, встановити їхню кількість з відкритих джерел неможливо.

ЧИТАЙТЕ

І нарешті, ще одна група — це діти з окупованих територій, як розлучені з батьками чи близькими через війну, так і ті, що живуть із сім’ями, але намагаються вирватися з окупації на територію, підконтрольну Україні.

“Є тенденція, коли хлопці виїжджають за деякий час до 18-річчя, щоб не потрапити до окупаційного військкомату”, — каже провідна фахівчиня з медіакомунікацій фонду “Голоси дітей” Ольга Єрохіна.

За словами правозахисниці Дарії Касьянової, голови Української мережі за права дитини (до якої входять 39 правозахисних організацій), зараз у них у роботі понад 50 кейсів із запитами на повернення дітей.

Все частіше з проханням про допомогу звертаються самі діти та підлітки з окупованих територій.

При цьому за понад три роки великої війни повернення дітей на території, підконтрольні Україні, стало значно складнішим. Особливо важко організувати виїзд з окупації, навіть якщо в Україні чи Європі на дитину чекають її рідні.

Дарія Касьянова наводить приклад ситуації, коли бабуся двох сестер, що проживають на окупованій території, прийшла до школи, щоб повідомити про виїзд дітей до батька і попросити довідку про навчання.

“Увечері до квартири вривається купа чоловіків зі зброєю, у формі, перевертають усе, забирають телефони, всі документи дітей і кажуть: ми будемо за вами стежити, ви не маєте права нікуди виїжджати”, — розповідає правозахисниця.

“Якщо раніше потрібно було два тижні, щоб спланувати і оформити всі документи, то зараз у нас є кейси, над якими ми працюємо по дев’ять місяців, бо повернення дитини блокується окупаційною владою, у дітей відбирають оригінали документів і їх залякують”, — пояснює Касьянова в інтерв’ю BBC.

Частина дітей виїжджає вже після досягнення повноліття — коли для виїзду на підконтрольну Україні територію більше не потрібно згоди батьків чи опікунів.

Історію дівчини, чиї батьки через місяць після початку повномасштабного вторгнення виїхали до Росії, і вона чекала повноліття, щоб самостійно повернутися на територію, контрольовану Києвом, а також історію іншої — яка прожила в окупації десять років і змогла виїхати лише у свої 18 — розповіли в березні цього року кілька українських медіа.

Обом дівчатам допомагали психологи фонду “Голоси дітей”.

“Найгірше, що [одна з дівчат] описує — це досвід допиту ФСБ при перетині кордону. Коли ми зустрічаємося з дітьми в Києві, вони часто кажуть, що це було найтравматичніше”, — розповідала голова фонду Олена Розвадовська.

Один із співробітників ФСБ вимагав від дівчини виконати гімн Росії, слова якого вона не знала. Їй довелося вчити текст прямо на кордоні з телефона.

“Зрештою, після годин примусу вона таки вивчила слова і почала співати. Один із ФСБшників підспівував їй. Але вона зробила помилку — і в словах, і в мелодії. Виявилося, що й той ФСБшник не знав правильного тексту і мелодії. Ситуація була абсурдною”, — розповіла Розвадовська.

“Навіть якщо не було насильства, сама дорога в Україну — з проходженням блокпостів і перетином кордону, з тривалими допитами та перевірками телефонів і особистих речей — є випробуванням. Дитина вже приїжджає в морально важкому стані”, — пояснює психологиня Наталія Сосновенко.

“Був випадок, коли дитина працювала з психологом, потім сім’я виїхала до Європи, і її тригернуло саме проходження кордону — це повернуло її в кризовий стан”.

“Їм нав’язують думку, що Україні вони не потрібні”

Психологи фонду “Голоси дітей” починають працювати вже в перші години після повернення дитини — у складі мультидисциплінарної команди в офісі українського омбудсмена Дмитра Лубінця.

Вони, зокрема, супроводжують дитину під час первинного опитування СБУ і прокуратури. Правоохоронці фіксують злочини, скоєні проти дітей. Фонд бере участь у цій роботі з 2023 року — загалом його психологи супроводжували 130 повернених дітей.

Спочатку цю процедуру називали “допитом”, однак, згодом її перейменували на “інтерв’ювання”, щоб уникнути поганих асоціацій.

За словами психологині фонду Наталії Сосновенко, головне завдання інтерв’ювання — не ретравматизувати дитину. Діти самі не можуть передбачити, як на них вплине розмова.

Сосновенко розповідає, що було чимало випадків, коли діти давали інтерв’ю слідчим або журналістам, а потім психологам доводилося працювати з наслідками цього.

У 2025 році фахівці фонду створили відеокурс для журналістів про те, як етично працювати з дітьми, які пережили війну.

Аналогічні інструкції розробили і для працівників правоохоронних органів, які працюють з дітьми.

Процес інтерв’ювання починається з налагодження емоційного контакту з дитиною. Це не швидко — від години до шести.

“Якщо ми, психологи, бачимо, що дитина сьогодні не готова, ми пропонуємо перенести інтерв’ювання”, — каже Сосновенко.

За словами працівників фонду, всі діти мають досвід насильства — якщо не фізичного чи сексуалізованого, то психологічного або економічного.

Дітей-сиріт вивозили обманом, запевняючи, що ці зміни — тимчасові.

Дітей, які застрягли в таборах відпочинку, перевозили з місця на місце — вони не знали, куди саме їх везуть, що буде далі, як довго ще доведеться залишатися в Росії, і чи повернуться вони взагалі до батьків в Україні.

“Доводилося робити те, чого не хотілося: зніматися для телебачення, мати справу з російською символікою, відвідувати мілітаризовані гуртки, навіть якщо це було нецікаво”, — перелічує Ольга Єрохіна.

В окупації діти живуть під постійним тиском: їм заборонено говорити українською, вони не можуть відкрито навчатися онлайн в українських школах, стикаються з обшуками та допитами.

Російські соцпрацівники, служби та психологи можуть залякувати дітей перед поверненням, що в Україні на них чекають санкції та покарання.

Окрема проблема — примусова мілітаризація дітей.

За даними Єльського університету, Росія створила, ймовірно, безпрецедентну за масштабами систему ідеологічного перевиховання та військової підготовки українських дітей у найрізноманітніших закладах — дитячих будинках, школах, санаторіях, центрах дозвілля і навіть у монастирі.

Загалом дослідники нарахували 210 установ, де відбувається така обробка.

Щонайменше в 39 з них діти, українські діти проходили військову підготовку — брали участь у парадах і стройових вправах, збирали дрони, вивчали російську військову історію.

Тривалість такого “перевиховання” може бути як короткою — кілька тижнів у рамках зміни в таборі, так і постійною — у школах чи гуртках.

“Їм нав’язують думку, що Україна в них не зацікавлена”, — розповідала BBC Дар’я Герасимчук, уповноважена президента України з прав дитини.

“Усе це викликає страх за життя і безпеку: дитина перебуває в дуже жорстких рамках під постійним тиском, у неї немає вибору, вона не може робити те, що хоче”, — пояснює психологиня Наталія Сосновенко.

Особливо страждають підлітки, у яких потреба контролю над власним життям значно зростає.

Сосновенко працювала з хлопцем, якого в Росії передали під опіку. Повернутися в Україну йому вдалося лише з четвертої спроби — до того його тричі не пропускали на кордоні.

“Картина світу руйнується повністю: примусове переміщення, нові правила в родині, куди його помістили. Безвихідь, нерозуміння, хто він і який він, розгубленість. Дітям важко осмислити реальність, і виникає почуття провини — що з ними щось не так, якщо це з ними сталося”, — пояснює психологиня.

Підпис до фото, Голова фонду Олена Розвадовська із книгою “Війна голосами дітей”Відчуття контролю

Перше, що роблять психологи під час знайомства — повертають дитині контроль над ситуацією.

“Спочатку ми завжди проводимо екскурсію приміщенням: показуємо, що де знаходиться, де сховище на випадок тривоги, де можна попити води, поїсти, сходити до туалету, де які іграшки, виходимо через задні двері. Дитина почувається більш захищеною, коли знає простір і може зробити перерву в будь-який момент”, — розповідає Наталія Сосновенко.

На самому початку у дитини питають, як краще до неї звертатися.

“Ще дуже важливо — не торкатися дитини фізично. Це суворо заборонено, якщо вона сама не проявить ініціативу”, — додає психологиня.

Фахівці одягаються нейтрально.

“Ми не знаємо, які запахи чи кольори можуть бути тригером. Тому важливі дрібні деталі, на які ми рідко звертаємо увагу в повсякденному житті”, — каже Сосновенко.

Інтерв’ювання часто проводиться за методикою “Барнахус” — це міжнародна система роботи з дітьми, які постраждали від насильства, що існує з 1990-х років.

Вона передбачає, що приміщення для опитування виглядає як ігрова кімната, щоб створити максимально комфортну атмосферу для дитини.

“Ми можемо гратися, повзати навколішки”, — розповідає Сосновенко.

Слідчі можуть перебувати в іншій кімнаті та спостерігати за процесом через відео. Вони також можуть вказувати психологу, що важливо уточнити, а вже психолог обирає формулювання — як адаптувати запитання так, щоб отримати максимально точну юридичну відповідь відповідно до віку дитини і водночас не ретравматизувати її.

Якщо дитина надає перевагу російській мові, психологи спілкуються з нею російською.

“Навіть елементарні запитання, які до війни були невинними, зараз можуть виявитися надзвичайно травматичними. Наприклад, “де ти живеш” або “як виглядає твій дім”. Якщо дім залишився в окупації, а дитина виїхала — це втрата. Навіть якщо дім залишився цілим, особливо якщо залишився цілим, якщо там залишилися друзі — це травма. Діти переживають втрату. Запитання про батьків теж можуть бути болючими, якщо хтось загинув або був поранений. Спочатку потрібно, щоб дитина сама розповіла, що вона готова розповідати. І вже на основі цього ставити запитання. І дуже важливо стежити за її станом”, — пояснює Сосновенко.

Для підлітків найбільш травматичними можуть бути запитання про друзів. Втрата оточення для них — найболючіша.

“З одного боку, вони виглядають дорослими і мають паспорт, але психологічно можуть регресувати. Їм теж важко адаптуватися. Досвід тривалої окупації, особливо якщо вони кілька років хотіли виїхати і змогли лише зараз — це розчарування у світі”, — каже Сосновенко.

Найдовший досвід роботи з однією пацієнткою тривав рік і чотири місяці — дівчині було 17 років на момент повернення в Україну.

У дітей з травмою війни та окупації можуть бути й фізіологічні проблеми.

“Хтось не може спати, у когось тривожний розлад, у когось панічні атаки. Ми працюємо і з батьками, бо їм потрібно розуміти, що саме відбувається з дитиною: що можуть бути перепади настрою, що якщо дитина була активною — може стати замкнутою, що може з’явитися агресивна поведінка”, — пояснює Сосновенко.

Один психолог фонду може працювати з батьком або матір’ю, а інший — з дитиною. Така робота може тривати від одного місяця до року.

Підпис до фото, Групове заняття для дітей в одному з десяти центрів фонду (фотографія не пов’язана безпосередньо з подіями, що описуються)Спокій та безоцінність

Ще один принцип роботи, про який говорять фахівці фонду — не проявляти власні емоції, навіть коли дитина розповідає про жахливі події.

“Якщо відчуваєш страх — важливо його не показувати. Якщо проявляти емпатію, підтримку — то так, щоб дитина не почувалася жертвою”, — каже Наталія Сосновенко.

“Елементарні правила: не зітхати “що ж із тобою було”, не казати “це жахливо”, не навішувати ярлики. Нейтральні фрази, зовнішній спокій і внутрішній”, — додає вона.

Психологиня розповідає, як один із їхніх підопічних прийшов до навчального закладу, де всі знали, звідки він приїхав. І прибиральниця з жалем запитала: “Ой, ти ж приїхав з окупації”.

“Це не потрібно — це їх відштовхує і дратує”, — пояснює Сосновенко.

Часто люди, які спілкуються з дітьми, що виїхали з депортації, чи окупації, впадають у дві крайнощі, кажуть фахівці центру.

Вони або починають жаліти — і тоді дитина почувається жертвою, у неї може сформуватися набута безпорадність.

Або героїзують — кажуть: “Ти – такий молодець”, — і тоді у дитини може з’явитися установка: “герої не плачуть”.

“Важливо проявляти емпатію і підтримку так, щоб дитина усвідомлювала свої внутрішні сили”, — каже психологиня.

“Основне завдання — допомогти дитині зрозуміти свої емоції”, — пояснює Сосновенко.

“Вони погано їх ідентифікують, бо довго перебували в ситуації, коли навчилися не помічати ні своїх бажань, ні потреб — бо це було небезпечно. Треба було вгадувати, що можна сказати, а що ні, і стежити за реакцією. На усвідомлення і прийняття нової реальності потрібен час”.