Поїзди щастя: як тисячі дітей втекли від голоду і знайшли нове життя

Підпис до фото, Діти під час евакуації з Риму, Італія, 1940 рік

• • Author, BBC Witness History
  • Role,
• 38 хвилин(и) тому

У повоєнній Італії, між 1945 і 1952 роками, курсували так звані “поїзди щастя” (Treni della Felicità). Вони перевозили дітей з бідного півдня країни на північ, де на них чекали сім’ї, готові прийняти їх, нагодувати й дати трохи тепла. За кілька років цими поїздами вивезли близько 70 тисяч дітей — для багатьох з них це був єдиний шанс вижити.

Однією з них була десятирічна Б’янка Д’Аньєлло. Через багато років вона розповіла BBC, як та подорож назавжди змінила її життя.

“Я думала, що потягів не існує, — усміхається вона тепер. — Ніколи їх раніше не бачила”.

Але того дня, у 1947 році, коли Б’янка вперше ступила на перон вокзалу, усмішок не було.

“Це був день відчаю — і для дітей, і для матерів”, — згадує вона.

На вокзалі Салерно зібралися сотні дітей — босоногих, виснажених, із маленькими вузликами речей у руках.

Їхні матері стояли поруч. Вони не знали, куди саме поїдуть їхні діти — і чи повернуться коли-небудь.

Коли потяг подав гудок, перон “вибухнув” прощаннями. Маленькі руки тягнулися з вікон, матері махали вслід, поки вагони не зникли за поворотом.

Для Італії це був час руїн і голоду. Війна закінчилася, фашистський режим Муссоліні впав, але країна ще довго не могла оговтатися від злиднів.

Південь країни потопав у бідності, хворобах і голоді.

“У нас не було навіть води”

Б’янка народилася в Салерно, за 55 км від Неаполя, в регіоні, який особливо постраждав від війни. Тепер, у 88 років, вона згадує ті часи одним словом: “бруд і відчай”.

“Води не було, щоб пити, не кажучи про те, щоб помитися, — каже Б’янка. — У кожній родині бракувало їжі. Я ледь не померла від хвороби легень, а багато дітей тоді вмирали від туберкульозу”.

Підпис до фото, Британські солдати на вулицях Салерно під час Другої світової війни — свідки страху, руїн і надії на мирБатько Б’янки помер у сорок років, залишивши вдову з вісьмома дітьми.

“Роботи не було, — згадує вона. — Ми виживали, як могли. А іноді просто чекали смерті. Матері казали: померла дитина хоча б більше не страждає”.

Діти їли траву, якщо вдавалося її знайти.

За часів Муссоліні хліб роздавали за картками — один шматок на всю родину. “Якщо була вода, ми змочували в ній хліб — так його здавалося більше”, — згадує Б’янка.

Але навіть після падіння режиму Муссоліні у 1943 році життя не стало легшим.

І ось одного разу міський лікар Маріо дель Санто повідомив новину, яка здавалася справжнім дивом: у північних провінціях готові прийняти дітей із півдня — нагодувати, вилікувати, одягти.

Залишалося лише отримати згоду батьків і квиток на спеціальний поїзд, який назвали “Поїзд щастя”.

Як з’явилася ідея

Ініціаторкою стала Тереза Ноче, одна з лідерок Італійської комуністичної партії.

“Люди писали звідусіль, — згадувала вона пізніше журналу il Mulino. — Тисячі дітей голодували. Наставали холоди, не було вугілля. Діти спали в ящиках з тирсою, без ковдр і простирадл”.

Підпис до фото, На півдні Італії бідність не зникла навіть після закінчення війни та падіння фашистського режимуТоді в Мілані виникла смілива думка: посадити дітей у поїзд і відвезти туди, де їх нагодують, одягнуть і обігріють.

Завдяки Союзу італійських жінок та сотням небайдужих родин ідею втілили в життя.

Першим відгукнулось місто Реджо-Емілія – прийняло 2000 дітей. Потім до проєкту долучилися Парма, Пʼяченца, Модена, Болонья і Равенна.

16 грудня 1945 року перший поїзд із 1800 дітьми рушив із Мілана до Реджо-Емілії.

За кілька років рух поширився по всій Італії, особливо на південь, де жила Б’янка.

Прощання

Для матері Б’янки цей поїзд був останнім шансом.

У 1947 році вона без вагань вирішила відправити двох доньок — Б’янку та молодшу Анну-Марію — у невідому путь.

“Мама пошила мені маленьку сукню, — згадує Б’янка. — А взуття в нас не було, мама зробила сандалі з картону”.

Підпис до фото, Післявоєнна бідність на півдні Італії: сім’ї виживали, як моглиВокзал у Салерно був повний плачу дітей і матерів.

“Навіть працівники поїзда плакали, — розповідає вона. — Діти чіплялися за матерів, кричали, не хотіли їхати. А матері відпускали — з надією, що на далекому півночі їх чекає краще життя”.

Б’янка досі пам’ятає перший звук гудка і момент, коли вагон рушив.

“Я ніколи нічого подібного не бачила. Мені здавалося, що світ рухається, а я стою на місці”.

Вона сміється, згадуючи, як їхні з сестрою обличчя почорніли від сажі, що летіла з вікна.

“Але ми не могли відвести очей — усе навколо здавалося справжньою магією”.

А вранці, коли Б’янка прокинулася, сестри поруч уже не було.

“30 дітей зійшли в Беллуно, — розповідає вона. — Серед них була Анна-Марія. Я плакала, бо мама доручила мені піклуватися про неї. Але я ж сама була дитиною”.

Так сестри опинилися розлучені — назавжди.

Б’янка більше ніколи не бачила Анну-Марію.

“Я їла, як ніколи в житті”

Ніч у поїзді була важкою.

“Усі діти їхали без батьків, і багато хто плакав, — згадує Б’янка. — А ще нас лякали: священник з нашого села казав, що комуністи відгризають руки дітям. І багато хто вірив”.

Підпис до фото, Американські солдати годують голодних італійських дітейПоїзд проїхав понад 700 кілометрів і нарешті прибув до Местре, під Венецiєю. Падав дощ, вода розмочила картонні сандалі Б’янки, і вони розвалилися прямо на пероні.

На станції вже чекали сім’ї, готові прийняти малюків. Це були не багатії — переважно робітники, але жили краще, ніж селяни півдня.

До Б’янки підійшла жінка на ім’я Роза.

“Вона усміхнулася і сказала: “Яка ж ти гарна! Як тебе звати? Хочеш піти зі мною? У нас є тварини — качки, кіт, собака…” — і взяла мене за руку”.

Так дівчинка потрапила в дім Рози та її чоловіка Луїджі.

Коли Б’янка переступила поріг нового дому, вона побачила: усе, що казала Роза, було правдою.

“Там були кіт, собака і навіть новонароджені кролята, — усміхається Б’янка. — Ці звірята відволікли мене від смутку, і мені стало трохи легше”.

У їхньому домі вперше було тепло, чисто й ситно.

“Я їла, як ніколи в житті”, — згадує вона.

Нове життя

Б’янка провела чотири місяці у Рози та Луїджі. Час пролітав непомітно, але настав момент повертатися додому.

“Я плакала, кричала, не хотіла їхати до мами, — згадує вона. — Але правила були суворі: після чотирьох місяців потрібно було повертатися до рідних”.

І це було важко не лише для неї. Всі діти плакали, не бажаючи повертатися в Салерно, у холод і голод.

Роза та Луїджі теж не хотіли розлучатися з дівчинкою.

Підпис до фото, Італійські діти сидять біля будинку, замінованого під час Другої світової війниЗа кілька днів Луїджі приїхав у Салерно і попросив маму Б’янки дозволити йому усиновити її.

“Коли я його побачила, одразу схопила за руку і не відпускала”, — сміється вона.

Мама, побачивши, як сильно донька прив’язалася до Луїджі, погодилася.

Б’янка поїхала в Местре — вже назавжди.

“Я тримала його руку до самого дому”, — згадує вона.

Там вона виросла, отримала освіту і залишалася з новою родиною до власного весілля у 21 рік.

Пам’ять про “Поїзди щастя”

Історія “Поїздів щастя” не забута.

Про неї написані численні дослідження та книги.

Роман італійської письменниці Віоли Ардоне “Дитячий поїзд” розповідає схожу історію — про хлопчика, якого прийняли в нову родину.

У 2024 році Netflix зняв за мотивами книги однойменний фільм.

Хиткий вагон, повний дітей, назавжди став символом часу, коли Італія, виснажена війною, все ще могла дарувати надію.

Для маленької Б’янки Д’Аньелло цей поїзд став не просто дорогою — він став її новим життям.

Сьогодні, згадуючи день прощання на вокзалі, Б’янка тихо каже:

“Мама плакала, але все ж відпустила мене — бо вірила, що там, на півночі, у мене буде шанс вижити. І вона мала рацію”.