Справжня історія Франкенштейна: чому ми і досі хибно сприймаємо твір, написаний 200 років тому

• • Author, Ребекка Лоуренс
  • Role, BBC News
• 18 жовтня 2025

Однієї прохолодної та дощової літньої ночі 1816 року група друзів зібралася на віллі Діодаті на березі Женевського озера. “Кожен з нас напише історію про привидів”, – оголосив лорд Байрон присутнім, серед яких були лікар Джон Полідорі, поет Персі Шеллі та 18-річна Мері Волстонкрафт Ґодвін (пізніше Шеллі).

“Я стала вигадувати історію, – писала вона. – Таку, яка б говорила про таємничі страхи нашої природи та пробуджувала жах”.

Її оповідь стала романом, який опублікували через два роки під довгою назвою: “Франкенштейн, або Сучасний Прометей, історія Віктора Франкенштейна, молодого студента-натураліста, який, палаючи шаленими амбіціями, оживляє тіло, але з жахом та огидою відкидає створену ним жахливу істоту”.

“Франкенштейн” – це одночасно перший науково-фантастичний роман, готичний жах, трагічний роман і притча, і все це “зшито” в одне величне тіло.

Його центральні трагедії – небезпека “гри в Бога” з одного боку, батьківське відторгнення і суспільне неприйняття з іншого – актуальні сьогодні, як і завжди.

Чому ж справжній сенс роману Мері Шеллі 1818 року все ще затьмарений його успіхом, навіть через понад два століття після його появи? І чи є інші вигадані персонажі, які настільки ж міцно закріпилися в народній уяві, як два центральні архетипи, втілені Мері Шеллі в життя, – “істота” та надмірно амбітний “божевільний вчений”?

Підпис до фото, Мері Ґодвін (пізніше Шеллі) вперше замислилася над історією, яка стала “Франкенштейном”, коли їй було 18 років“Франкенштейн” породив численні інтерпретації та пародії, починаючи з жахливого короткометражного фільму Томаса Едісона 1910 року і до Шоу жахів Роккі Горрора.

Є італійські та японські “Франкенштейни”. Мел Брукс, Кеннет Брана та Тім Бертон також мають свої власні версії.

Персонажі чи теми “Франценштейна” надихали на комікси, відеоігри, спін-оффи романів, телесеріали та пісні таких різних виконавців, включно із Metallica.

Підпис до фото, Короткометражний фільм Томаса Едісона 1910 року вперше показав на екрані історію про ФранкенштейнаРоман використовували як аргумент як за, так і проти рабства та революції, вівісекції та імперії, а також як діалог між історією та прогресом, релігією та атеїзмом.

Префікс “Франкен-” процвітає в сучасному лексиконі як синонім будь-якої тривоги щодо науки, вчених та людського тіла.

Його також використовували для формування занепокоєння щодо атомної бомби, генномодифікованих культур, дивних продуктів, досліджень стовбурових клітин, а також для характеристики та заспокоєння побоювань щодо штучного інтелекту.

І ось майстер науково-фантастичних фільмів жахів Гільєрмо дель Торо нарешті здійснив свою дитячу мрію – екранізувати “Франкенштейна”. Чим він відрізнятиметься від попередніх версій?

“Таємничі страхи нашої природи”

“Ці вчені всі однакові. Вони кажуть, що працюють на нас, але насправді хочуть правити світом!” (“Молодий Франкенштейн”, реж. Мел Брукс, 1974).

Чому бачення Мері про те, що “наука пішла не туди”, було таким резонансним саме тоді?

Вона безперечно вловила дух часу: початок ХІХ століття балансував на межі сучасної епохи, і хоча термін “наука” вже існував, поняття “вченого” не існувало.

Великі зміни викликають страх, як розповідає BBC Фіона Семпсон, авторка книги “У пошуках Мері Шеллі”:

“З сучасністю приходить почуття тривоги щодо того, що можуть зробити люди, і особливо тривога щодо науки і технологій”.

“Франкенштейн” вперше поєднав ці сучасні побоювання щодо можливостей науки з художньою літературою – із вражаючими результатами.

Роман зовсім не є абсолютною фантазією, він є припущенням про те, що могло б статися, якби люди – і зокрема вчені, які надмірно захоплюються або вийшли з-під контролю – зайшли надто далеко.

У романі є кілька моментів популярного інтелектуального дискурсу ХІХ століття. Праці Мері Шеллі свідчать, що на віллі Діодаті 1816 року Шеллі та Байрон обговорювали “принципи життя”. Цілком сучасні дебати вирували щодо природи людства та можливості воскрешення мертвих.

У передмові до видання 1831 року Мері Шеллі зазначила “гальванізм” як можливий спосіб “оживлення”, посилаючись на експерименти Луїджі Гальвані з використанням електричного струму, щоб змусити жаб’ячі лапки сіпатися. Племінник Гальвані, Джованні Альдіні, пішов далі в 1803 році, використовуючи тіло померлого вбивці як об’єкт своїх досліджень.

Багато лікарів та мислителів, які були в центрі цих дебатів, такі як хімік сер Гемфрі Дейві, були пов’язані з батьком Мері Шеллі, видатним інтелектуалом Вільямом Годвіном, який розробив наукові принципи, що попереджали про небезпеку та моральні наслідки “перевищення меж”.

Підпис до фото, Експерименти Луїджі Гальвані з використанням електрики для реанімації мертвих жаб, можливо, стали одним із натхнень для романуНезважаючи на ці елементи сучасної думки, у “Франкенштейні” мало власне теорії, методу чи наукових деталей.

Кульмінаційний момент творення описано просто: “З тривогою, що майже переросла в агонію, я зібрав навколо себе інструменти життя, щоб вселити іскру буття в безжиттєву річ, що лежала біля моїх ніг”.

“Наука” цього роману має коріння у своєму часі, але водночас позачасова. Тому вона настільки розпливчаста, що слугує гнучкою точкою відліку для наступних двох століть великих змін і страху.

Мішанина з монстрів

Але, безперечно, причина, чому Франкенштейн став синонімом занепокоєння щодо науки, полягає у враженні, яке справили на аудиторію “монстр” та “божевільний вчений”. Як це сталося?

Так само, як наукові описи в книзі є досить розпливчастими, так само розпливчастим є і опис істоти, коли вона оживає. Цей момент стиснутий в єдиний, моторошний образ:

“Була вже перша година ночі, дощ похмуро барабанив по шибках, і моя свічка мало не догоріла, коли, у мерехтливому напівзгаслому світлі я побачив, як відкрилося тьмяне жовте око істоти. Вона важко дихала, і судомний рух ворушив її кінцівки”.

Зі своєю “жовтою шкірою”, “водянистими очима” та “зморщеним кольором обличчя” ця істота далека від прекрасного ідеалу, який уявляв собі Віктор Франкенштейн.

Ця лаконічна, але яскрава проза виявилася непереборно привабливою для театральних режисерів, а пізніше й для кінематографістів та їхньої аудиторії, як зазначає Крістофер Фрейлінг у своїй книзі “Франкенштейн: Перші двісті років”.

Роман став скандальною п’єсою та величезним хітом спочатку у Великій Британії, а потім і за кордоном. Ці ранні п’єси, пише Фрейлінг, “задали тон майбутнім постановкам”.

Вони стисли історію до основних архетипів, додавши багато елементів, які глядачі впізнають сьогодні, включно із комічним “ботаном”, фразою “Воно живе!” та монстром, який щось буркоче.

Підпис до фото, У фільмі Джеймса Вейла 1931 року для Universal Pictures у ролі “істоти” знявся Борис Карлофф Можливо, це є палицею о двох кінцях: успіх голлівудських втілень (зокрема, і фільму Джеймса Вейла 1931 року за участю Бориса Карлоффа в ролі “істоти”) багато в чому забезпечив довговічність самій історії, але дещо затьмарив первинну версію Шеллі.

“Франкенштейн” [фільм] створив остаточний кінематографічний образ божевільного вченого і в процесі запустив тисячу наслідувань”, – пише Фрейлінг.

“Він поєднав одомашнений експресіонізм, перебільшену акторську гру, зухвалу адаптацію визнаного класика, європейських акторів та візуалізаторів із американською карнавальною традицією, щоб створити американський жанр. Почало виглядати так, ніби Франкенштейна насправді винайшов Голлівуд”.

Так народилася легенда кіно.

Проте так само, як Голлівуд насмикав фрагменти з Мері Шеллі, щоб закріпити свою версію її історії, вона і собі запозичила історичні та біблійні історії, щоб створити власне послання та міфологію.

Підзаголовок роману “Сучасний Прометей” нагадує про постать давньогрецького та давньоримського міфів, яка по-різному краде вогонь у богів і дає його людині, а також уособлює небезпеку перетину межі дозволеного.

Інша велика алюзія роману стосується Бога та Адама, а цитата із “Втраченого раю” з’являється в епіграфі книги: “Чи просив я тебе, Творцю, щоб ти виліпив мене людиною із глини?”

Можливо, саме людяність істоти – і її трагедія – часто забувалася у її кінематографічних перетвореннях на німого, але жахливого монстра.

Шеллі дала істоті голос та грамотність, щоб та могла висловити свої думки та бажання (істота – один із трьох оповідачів у її книзі). Як і Калібан з “Бурі”, в уста якого Шекспір ​​вкладає поетичну та зворушливу промову, плач істоти переслідує свого творця:

“Пам’ятай, що я твоє створіння. Я мав би бути твоїм Адамом, але я радше падший ангел, якого ти виганяєш з радості без жодної провини. Скрізь я бачу блаженство, з якого тільки я безповоротно виключений. Я був доброзичливим і добрим, та нещастя зробило мене дияволом. Зроби мене щасливим, і я знову буду доброчесним”.

Якщо ж істоту сприймають як потворну людину, а не як монстра, її трагедія ще більше поглиблюється. Спочатку її відкидає його творець, що Крістофер Фрейлінг назвав “післяпологовим моментом”, який також часто називають “батьківською відмовою”.

Враховуючи, що Мері Шеллі втратила мати, яка померла, народжуючи її, що вона сама щойно поховала власну доньку і доглядала за своєю вагітною зведеною сестрою, поки писала книгу (на написання якої знадобилося рівно дев’ять місяців), теми народження (і смерті) є цілком зрозумілими.

Новонароджена істота відчужується ще більше, оскільки суспільство відштовхує її. Її створено доброю, але саме відторгнення породжує його вбивчу помсту.

Це потужна алегорія відповідальності перед дітьми, чужинцями або тими, хто не відповідає загальноприйнятим ідеалам.

“Так, як ми іноді ототожнюємо себе з Франкенштейном (оскільки ми всі ризикували, у нас усіх були моменти гордині) і, частково, з істотою. Вони обидва є аспектами нас самих – усіма нами, – каже Фіона Семпсон. – Вони обидва говорять нам про те, як бути людиною. І це неймовірно потужно”.

Однак, в останній екранізації, яка виходить у кінотеатрах, відновлюються емпатія та людяність, – центральні цінності з роману Шеллі, що їх часто втрачали у постановках твору.

Перед прем’єрою на Венеційському кінофестивалі в серпні режисер Гільєрмо дель Торо розповів Variety, що його версія, в якій Оскар Айзек грає Віктора Франкенштейна, а Джейкоб Елорді — істоту, була не стільки фільмом жахів, скільки фільмом про “походження сімейного болю”, де батько-кривдник покидає свого сина-істоту.

Підпис до фото, У новому фільмі Гільєрмо дель Торо у ролі Віктора Франкенштейна знявся Оскар Айзек “Він був аутсайдером. Він не вписувався у світ. Він був недоречним, так само як я відчував себе у дитинстві”, – сказав Дель Торо про істоту, описуючи історію Шеллі як центральну у його власному житті та творчості:

“Франкенштейн – це пісня людського досвіду… У ДНК роману так багато моєї власної біографії”.

Коли у 2018 році він отримував премію BAFTA за іншу байку про монстра, “Форма води”, Дель Торо подякував Шеллі за натхнення.

“Вона розділила тягар Калібана і надала ваги тягарю Прометея, дала голос безголосим і присутність невидимим, і показала мені, що іноді, щоб говорити про монстрів, нам потрібно створювати власних, а література робить це за нас”.

Звісно, ​​навряд чи коли Мері Ґодвін вперше вигадала свою моторошну історію про монстра влітку 1816 року, вона могла уявити, як потужно та вплине на культуру та суспільство, науку та страх, продовжуючи надихати дискусії – і мистецтво – аж до ХХІ століття.

“А тепер я знову закликаю моє огидне потомство йти вперед і процвітати”, – написала вона у передмові до видання 1831 року. Творець і істота, батько і дитина, письменниця та її історія – вони йшли вперед, але чи процвітали?

Через понад двісті років після публікації “Франкенштейн” Мері Шеллі вже не є історією “захопливого жаху”. Він є власним міфом, посланим у світ.

“Франкенштейн” Гільєрмо дель Торо вийде в кінотеатрах 17 жовтня та на Netflix 7 листопада.