Навіщо Путіну потрібен український Донбас

Війна в Україні триває та постійно інтенсифікується. Останніми місяцями фіксувалося значне «охолодження» мирного треку: було зрозуміло, що жодного шансу на мир найближчим часом не видно. 

Але минулого тижня процес несподівано розблокувався: президент США Дональд Трамп провів довгу розмову з російським диктатором Володимиром Путіним, після чого  анонсував зустріч між лідерами Америки та РФ у столиці Угорщини — Будапешті. Наступного дня очільник Білого дому зустрівся із президентом Зеленським. 

Все це давало надію на бодай якийсь прорив у врегулюванні. Але умови Москви залишилися такими же жорсткими, на жодні компроміси Путін йти не хоче, а в якості приводу для початку розмови вимагає віддати йому український Донбас. На фоні цього розчарований Трамп оголосив про скасування будапештського саміту та ввів проти РФ нові санкції.

Жорсткість, впертість та принципова безкомпромісність Путіна широко відома. Але постає питання: чому взагалі російська військово-політична машина так вціпилася саме в Донбас? Чому це стало «питанням руба» і навіщо цей український регіон так потрібен Кремлю? 

Відповідь пролягає у площині чотирьох нерозривно пов’язаних вимірів, які виходять далеко за межі ідеологічних гасел про «защиту наших людей»: ресурсному, військовому, (гео)політичному та символічному. 

Будапешт — все: Трамп розчарований Путіним

Рівно тиждень тому, в четвер 16 жовтня, американський лідер провів довгі телефонні переговори зі своїм російським колегою. Ініціатором розмови стала саме Москва. Тоді йшли активні розмови щодо передачі Україні  ракет Tomahawk. Очевидно, що Путіна це непокоїло, тож він вирішив поговорити з Трампом. 

Після розмови президент США написав великий пост про «чудові переговори» та анонсував мирний саміт у Будапешті. Наступного дня під час зустрічі з Зеленським він сильно тиснув на Україну, вимагаючи, судячи з інсайдів, віддати Росії Донбас, як того бажав Путін. Український лідер з тих пір неодноразово повторив, що не хоче віддавати території. 

Але для Путіна це питання стоїть ребром, тож він продовжив наполягати на незмінності своїх вимог. Росія нібито готова припинити вогонь — але тільки в обмін на весь Донбас.

Це розлютило Трампа, який вчергове пошився у дурні, повіривши кремлівським тезам, що РФ нібито хоче миру. Тож 22 жовтня президент США заявив, що зустріч у Будапешті поки скасовується, а Сполучені Штати вводять нові санкції проти РФ.

«Я скасував свою зустріч із Путіним… Ми проведемо її в майбутньому. Можливо, подивимося… Я відчув, що настав час ввести санкції проти Росії… Всі розмови з Путіним проходять чудово, але ні до чого не приводять. Я сподіваюся, що санкції зроблять Путіна більш розумним», — не приховуючи розчарування, заявив Трамп журналістам. 

Донбас: нащо він Путіну? 

Донбас став епіцентром та «спусковим гачком» російсько-української війни ще в 2014 році. Прекрасний регіон, унікальний за своїм індустріальним, культурним та економічним значенням, перетворився на арену військового та політичного протистояння, яке триває вже друге десятиліття. Ситуація навколо цієї території набуває додаткової гостроти, оскільки Кремль досі висуває повну здачу українського Донбасу як ключову та основну умову для гіпотетичного (!) припинення вогню та мирних переговорів. 

Перша причина, навіщо РФ так потрібен Донбас —  ресурсна. Контроль над регіоном забезпечує Росію не лише доступом до зруйнованих, але все одно стратегічно важливих промислових потужностей, а й колосальними сировинними резервами, які є критично важливими для майбутніх технологічних та енергетичних проєктів. Навіть попри значні руйнування, спричинені бойовими діями, донбаська земля залишається однією з  найбагатших на корисні копалини територій у Європі.

За оцінками західних експертів, потенційна загальна  вартість мінеральних ресурсів, розташованих на донбаських територіях, становить приблизно $12 трильйонів. Це колосальна сума для будь-якої, навіть найбагатшої держави. Хоча за 8 років окупації частини Донбасу до повномасштабного вторгнення Росія перетворила ці території на деградовані сірі зони, викачування вугілля та інших сировинних матеріалів є важливим для Москви як для забезпечення власних потреб, так і для геополітичного контролю над енергетичними ринками. 

Ключова цінність Донбасу полягає не лише у вугіллі, а й у критичних мінералах, необхідних для сучасних технологій. Ці ресурси, зокрема літій, титан, тантал, цезій та стронцій, незамінні для секторів енергетики та оборони. Одним із найбільш стратегічно важливих активів є літій: родовище Шевченківське на Донеччині залишається одним із найбільших в Європі. Крім того, під контролем або безпосередньою загрозою окупації перебувають значні запаси титану та рідкісноземельних елементів. 

Контроль над цими критичними мінералами дозволить РФ не лише забезпечувати власні галузі, а й пропонувати ресурси на продаж своїм союзникам. У такий спосіб Москва  зміцнює статус глобального сировинного гравця і використовує Донбас як економічно-ресурсну «милицю» для власних потреб. 

Друга причина важливості Донбасу —  військова компонента. Ця територія є ключем до оперативної свободи дій ворога на всьому східному фронті. Захоплення регіону критично важливе для реалізації довгострокових загарбницьких планів Москви. 

З 2014 року Україна створювала в Донецькій області свою найпотужнішу систему оборони — так званий «фортечний пояс». Це глибоко ешелонована мережа окопів, бункерів та укріплених позицій у містах, що разом утворюють складні індустріальні агломерації. Утримання цього поясу є основою для оборони східного напрямку. Росіяни ж роками та ціною величезних втрат прогризаються крізь ці укріплення.

Схоже, в тому числі через неприйнятно високу ціну лобового штурму Путін вимагає повного відступу України з Донецької області як умову для припинення вогню. Цей крок є  військовим розрахунком : Кремль намагається отримати стратегічно важливі території за столом переговорів, що допоможе уникнути критичних втрат живої сили та техніки, які неминучі при наступних роках штурмів. Отримавши Донбас без бою, Росія досягне ключової військової мети, зберігаючи при цьому ресурси для майбутньої ескалації у випадку, якщо вона забажає рухатися далі вглиб України.

У випадку відступу України з добре укріплених позицій у Донецькій області Росія отримає прямий географічний виступ — своєрідний «клин», який значно скоротить відстань до інших великих обласних центрів. Це потенційно дозволить російським силам атакувати далі, націлюючись на східні частини Дніпропетровської та Запорізької областей, а також на південні райони Харківської області. Згадані регіони є куди менш укріпленими, ніж наявний «фортечний пояс» Донбасу. 

Третя причина важливості Донецького регіону для Російської Федерації —  політико-символічна. Ця територія стала ідеологічною основою для війни та занадто дорогою політичною інвестицією, щоб від неї можна було відмовитись. 

Війна в Україні, по суті, почалася саме в Донбасі у 2014 році. «Русская весна» на штиках Ігоря Гіркіна-Стрєлкова стартувала зі Слов’янська і вже потім прийшла в Донецьк та інші міста області. Врешті, саме гасла про «захист нашого Донбасу» в тому числі стали формальним виправданням для повномасштабної агресії РФ у 2022-му. 

Путін вклав занадто багато власного політичного капіталу, пролив незліченну кількість крові своїх і чужих солдатів, не кажучи вже про мирних жителів, щоб тепер просто відступити. Якщо в результаті «СВО» Росія не отримає Донбас, це може підірвати внутрішню стабільність режиму. 

Саме тому Донбас є принциповим питанням у будь-яких переговорних вимогах Кремля: це вже глибоко символічне та ірраціональне питання іміджу, самоповаги та образу в очах світу. У той же час Україна, якщо змушена буде віддати цю територію, в той же момент отримає глибоку внутрішню політичну кризу, що лише підкреслює політичну важливість регіону. 

Однак четвертим та найбільш далекосяжним наслідком здачі Донбасу буде не просто територіальна втрата для України, а  встановлення міжнародного прецеденту силової зміни кордонів. Так, тут можна згадати Крим та інші подібні кейси, однак майже безкровна анексія в очах світової спільноти все ж сприймається інакше, ніж важка та кровопролитна війна впродовж майже чотирьох років. 

Передача РФ великої та добре укріпленої території разом з сотнями тисяч людей в такому випадку може трактуватися як «винагорода» Кремлю. Це поганий приклад для інших подібних режимів. Наслідки такої силової зміни кордонів для світового устрою обіцяють бути вкрай негативними. 

Резюмуючи, Донбас — це не просто територіальний трофей для Росії. Йдеться про багатофункціональний, багатошаровий, критично необхідний важіль для Путіна, що дозволяє йому досягти цілей, які охоплюють економіку, політику, війну та навіть площину символічного. 

Донбас для Москви сьогодні є «питанням руба», регіоном, на якому зав’язано занадто багато, аби так просто від нього відчепитися. В цьому й полягає трагедія Донбасу — по суті, йому просто не пощастило опинитися у геополітичних «заручниках».

Та не дивлячись на складність ситуації, все одно необхідно продовжувати пошук можливостей для мирного вирішення проблеми та компромісу по територіальним і багатьом іншим питанням. Хоча варто з жалем визнати, що станом на осінь 2025 року навіть привида миру на горизонті не видно, а всі спроби змусити Україну та Росію домовитися зводяться в глухий кут взаємної недовіри, ненависті та впевненості сторін, що на полі бою їм вдасться досягти більшого, аніж на дипломатичному шляху.