«У нас часто їх здавали». Розповідь про життя під російською окупацією

«Вони не ждуни. Вони не ждуть, вони чекають, але чекають наших»

Із міркувань безпеки редакція приховала обличчя Анни та її доньок, змінила їхні голоси, а також не розголошує назву населеного пункту, у якому родина жила в окупації.

– Ви разом із доньками виїхали з окупованої частини Херсонщини. На момент, коли ви виїжджали, ваше місто вже було два роки в окупації. Розкажіть про вашу сім’ю і яким було ваше життя до початку повномасштабної війни.

Анна: У нас усе було під егідою навчання. Я зранку до вечора була на роботі. Оскільки я непоганий спеціаліст, то до мене приходили діти займатися, і в нас у хаті постійно були дітлахи: то займатися до мене приходили діти, то мої сиділи за навчанням.

– Коли почалася повномасштабна війна, що тоді відбувалося у вашому місті?

Анна: З першого дня ми вже були в окупації. 24 числа(лютого 2022 року – ред.) діти мали виходити на навчання, бо закінчився локдаун після коронавірусу.

Софія: Коли мама сказала, що ми до школи не йдемо, то перша реакція – ми зраділи. Але ми тоді ще не знали, чому саме. І коли мама сказала, що почалася війна, був шок. Ми так і не змогли перейти на очний формат.

Марія: Я була ще маленька, не дуже пам’ятаю дрібниці, але пам’ятаю, що це був якийсь страх.

Анна: Це не була жорстка окупація. Місто жило, як жило, але йшла техніка. Ані в Херсоні, ані в нас окупантів не було – вони просто їхали. І поступово, починаючи з Криму, вони почали займати селища й села біля моря – біля Залізного Порту, Генічеська. От там вони й оселялися.

Ми до травня майже відчували себе спокійно. У мене було внутрішнє відчуття, що ні зі мною, ні з моєю родиною нічого не станеться.

Що ми трохи відійдемо від першого шокового стану, а потім усі як наляжемо – і буквально за два-три дні, два-три тижні всього цього не буде. Тобто ні паніки, ні страху не було.

Люди виходили на демонстрації, спочатку зникло, а потім відновилося телебачення.

І ми бачили, що Херсон протестує, ми виходили на протестні мітинги, це все знімалося. Ми ж вірили в те, що нас побачать, почують, коли ми скажемо, що ми Україна і нам Росії не треба, одумаються і відійдуть.

Ну, але так не трапилося. Зайшли вони уже ближче до літа, коли з’явилися їхні адміністрації, їхні служби, їхнє ФСБ.

– До літа, коли почала з’являтися окупаційна адміністрація і їхні представники, російські військові були у місті?

Анна: Вони заїжджали з камерами і з гуманітарною допомогою. Знімали, як вони допомагають «новим територіям», як вони допомагають людям.

Це були військові, вони приїжджали «білі і пухнасті» для того, щоб люди їм повірили.

Ну, звісно, що та частина міста, де були старенькі люди, у кого не було можливості забезпечити себе продуктами, ходили і брали цю гуманітарну допомогу.

Але в той же час там було багато проукраїнських людей, які поруч стояли і буквально казали:

«Люди, що ви робите? Це продукти, які кров’ю нашою политі».

Їх не чіпали. Ніхто до них не підходив. Може, десь-колись, хто уже явно агресивно себе поводив, то підходили і дуже ввічливо просили відійти.

А потім ті люди, кого отак от просили, уже згодом вони потихеньку почали зникати з поля зору. Все ж таки брали десь на замітку і цих людей потім десь закривали.

– Як ви відчули особисто, що прийшли окупанти?

Анна: Бо стали ходити чутки, що уже деяких знайомих забрали на підвал і, як тоді казали, тих хлопців, які з АТО – знайшли документацію з їхніми списками, з їхніми адресами. То ті, хто не встиг виїхати, їх у першу чергу забрали.

Їхня присутність відчувалася в тому, що уже на вулицях ніхто не міг висловлювати свою думку. Уже почали з’являтися люди, які агітували в російські школи. І тому оця присутність все більше і більше заполоняла місто.

В мене теж була одна історія. Знайома до нас зайшла. А вони, служби, шукали її чоловіка.

А оскільки вони були в цивільному одязі, зайшов якийсь чоловік і почав кричати, ну от криком: «Де ****? Нехай вона виходить, нам треба її чоловік».

А я ж до такого не звикла: зі мною ніхто ніколи так не розмовляв. І я стала на порозі і кажу: «А яке ви маєте право в моїй хаті? Це моя хата. Яке ви маєте право тут командувати? Кого я вам повинна сюди вивести?».

У відповідь він мені: «Ты знаешь, с кем ты разговариваешь? Ты даже не догадываешься». Я кажу: «Та мені абсолютно все одно, з ким я розмовляю. Зараз я розмовляю не у вас вдома, а ви у мене вдома».

Це потім я зрозуміла, що товариш був не товариш. Отакі стали приходити люди.

Telegram-канали, наші місцеві чати працювали. По чутках дізнавалися: то там прийшли забрали, то там забрали. Отак от вони стали з’являтися.

– Ті люди, яких забирали, вони мали очевидно проукраїнську позицію?

Анна: Так, були такі, які явно висловлювали своє ставлення до України, до Росії, і там зрозуміло було. А були такі люди…

От у моєї дитини, у однокласниці батько, його забрали і так ніхто не зрозумів, чому.

Приплели історії, що якась неправильна в нього позиція, що він працював на українську розвідку. Нічого цього не було, розумієте?

Частина інформації, якою вони володіли й вона була правдивою, вони просто її викрали і нею скористалися. А частину вони придумували самі.

Цивільні люди, які зникали, то дуже важко було зрозуміти, чому вони зникають. Тому і люди стали мовчати більше або спілкуватися, розмовляти в тих колах, де вони знають один одного. Свободи не було, це точно.

Марія: Коли вони вже просунулися далі Херсону і ми побачили, що вони роблять там, у Херсоні, і так далі, то ти вже починаєш розуміти з якою метою прийшли ці люди.

Це ніяке не було «освобождение». Хоч я маленька була, але я вже розуміла, що треба робити. І ти повинен у першу чергу думати про своє життя.

– Скільки людей залишалося у місті? Чи виїжджали люди, розуміючи, що вони в окупації, що почалась війна?

Анна: На початку війни виїхали ті, хто мав якесь відношення до АТО, і просто здебільшого це були родини, де жінки наполягали на тому, щоб чоловік брав сім’ю і всі вони виїжджали.

І поки можна було якось проїхати, волонтери допомагали, вони їхали в бік Миколаєва або Запоріжжя і там виїжджали.

Тоді пішла друга хвиля – ті люди, які розуміли, що їм неможливо залишатися, бо йде тиск, почалися обстріли, коли вже почали пресувати місцевих у Херсоні. Ми ж це бачили, все моніторили.

І почалися обстріли наших територій, то люди розуміли, що попадають під оцей вогонь і тікали просто вже від війни.

Чому ми не виїжджали?

У нас був або недоліт, або переліт. І це нас дуже рятувало. І ми якось себе… діти вчилися онлайн, я працювала онлайн. Грошей, звісно, уже на той час не дуже у людей було, то там хтось продуктами дасть, хтось ще чимось. Ну от отак у нас життя і було.

Марія: Уроки проходили як зазвичай: п’ять хвилин перерва і, може, п’ять-шість уроків. І якщо ти чуєш, що починаються обстріли, ти просто виходиш, кажеш, типу: «Я не можу бути на уроці», та й все.

Софія: Багато хто злився з нашого класу, чому нам продовжують навчання, війна ж. Але зараз я розумію, що то було дуже необхідно, напевно, навіть не стільки з навчальної точки зору, а як з психологічної, аби переключити увагу нашу на щось інше.

– Чи багато ваших однолітків тоді залишалось у місті? Чи було вам з ким спілкуватися, зустрічатися, обговорювати події, які відбувалися?

Софія: Звичайно, що якась кількість виїхала, але залишалось ще достатньо народу.

Ми влітку 2022-го ще навіть купалися, гуляли десь. Ясно, що це вже не було так, як раніше, тому що телефони ми з собою не носили, в будь-який момент могли подивитися. Їхня поліція їздила.

Вони просто стояли по вулицях – на початку і кінці певної вулиці – просто дивилися, що і як. Тобто не чіпали, але все-таки задля власної безпеки телефони ми з собою не брали.

Ми не спілкувалися близько біля російських військових, ми намагалися подалі від них відійти, тому що розуміли, що будь-яке слово – і вони усе почують.

Ввечері на спортивні майданчики ходили, і там була військова поліція, вони навіть самі на цих майданчиках щось качались – там прес, віджималися.

Вони ще намагалися з нами якось знайти спільну мову, типу казали: «Добрый день, как у вас дела? Мы видим, что вы здесь развлекаетесь. Можно ли нам с вами побыть?» Я завжди йшла звідти, тому що я не знала, чим це може обернутися.

Тому що тоді ще працювали такі як бари. Маленький магазинчик, де російські військові з автоматами вживали спиртні напої кожного вечора.

І в той час небагато, звичайно, моїх знайомих дівчат, не дорослих – у межах 16–18 років – були з тими російськими військовими, вони з ними пили, з ними відпочивали. У подальшому ці дівчата вагітніли від російських військових. І зараз в мене є кілька сторінок в Instagram цих дівчат.

Вже ті, від кого вони завагітніли, померли – вони розповідають про це. Вони вже знайшли інших собі, вже від них вагітні.

От тому я це все чудово розуміла і намагалася як можна більше уникати цих місць.

Анна: Влітку почалася активна робота по відкриттю російських шкіл на базі наших українських. Основну частину вчителів – російських вчителів вони завезли зі своїх територій, надрукували підручники, назбирали, я називаю це словом «наколядували» – наколядували дітей. Когось умовляли, хтось пішов по своїй волі.

Майже всі паралелі були по одному класу, може, десь два – не було дітей, 10 чоловік у класі. Хоча раніше, перед війною, у нас були паралелі по три-чотири класи – багато дітей було.

Близько двох місяців – оцей термін проіснували російські школи. А потім вони розпалися, як мильна бульбашка.

Школи уже почали обстрілювати, бо вони (російські військові – ред.) ж ховалися в наших школах. Дітей, звісно, порозбирали, більшою частиною вивезли. І так, поступово, поступово місто порожніло.

Ті люди, які жили поруч, розповідали, що вони виносили з бібліотеки наші книжки на шкільне подвір’я і там просто таки все спалювали. І підручники, і все, що можна було спалити, від чого позбавитися. Вони там попалили і завезли свою макулатуру.

До речі, у мене сусіди пішли навчатися, ну, дітки, пішли навчатися в російську школу. І моїй молодшій доньці хлопчик показав свої книжечки: «Ой, подивися, які мені книжки видали».

Вони тільки-тільки за літо їх встигли надрукувати, ті підручники для наших територій. І коли виїхали мої оці сусіди, хату залишили, щоб ми доглядали за хатою, і ті книжечки опинилися в мене в руках. Підручники для шостого класу російської школи.

Я літературу подивилася і історію, як вони там викладали – от читаєш, наче комікс.

– Чи багато було таких людей, які після початку окупації погодилися працювати з новою вже окупаційною адміністрацією?

Анна: В місцеву адміністрацію, яку створила «русня», то пішло не багато людей, але ті люди, які і при українській владі, ну от душком від них несло.

Не секрет того, що от оці високі посадові місця займали люди, у яких була дуже лояльна російська позиція. Але, на нашу радість, їх було небагато, вони були всіма засуджені.

Звісно, уже прямо ніхто не висловлював свої погляди, але ми всі один одного знаємо, тому вони розуміли, що вони не є популярними. Але вони пішли на владу і на гроші. Ніяких там політичної чи душевної прив’язаності до Росії не було.

У школах були вчителі, які зголосилися працювати, але їх було дуже мало. Як могли історики перейти? Людина, яка знає історію професійно, як ця людина могла перейти на той бік і потім дітям розповідати історію уже з інших книжок? От для мене це просто нонсенс.

– Чи можна було вільно ділитися своїми думками з однолітками? Чи вільно всі спілкувалися?

Софія: Коли не було поруч військових, ми вільно розмовляли. Були пару людей, які мали таку позицію, казали, що «Чого ви так до них відноситеся?

Вони ж хороші, вони ж гуманітарку нам дають. Вони ж прийшли нас звільняти».

І я прямим текстом казала, що «Якщо ти так вважаєш, то я спілкуватись з тобою не буду».

Марія: В мене пару було знайомих, вони могли розповідати:

«У нас такое щас ввели, что вот ты там находишь технику, отдаешь русским, а они тебе деньги дают, пайки дают».

Ти не можеш одразу сказати: «Все, я з тобою спілкуватися не можу», тому що, якщо ти знаєш, що ця людина вже працює з ними, то невідомо, що воно може бути. Я просто намагалася якось менше спілкуватися, не бачиться.

Софія: Хтось брав з собою телефон, ми могли навіть дивитися відео всі разом, як звільняли міста або як наші билися ми могли спокійно спостерігати отак в компанії друзів, коли поруч не було військових. Ясно, що коли вони були поруч, всі телефони ховалися, вимикалися, десь під кофту засунути, бо, не дай Бог, підійдуть і спитають.

– А якою мовою ви спілкувалися? Якою мовою взагалі відбувалась комунікація в громадських місцях?

Софія: Звичайно, в громадських місцях ми розмовляли російською, тому що в першу чергу ми боялися як і російських військових, які могли почути українську мову, так і місцевих жителів, тому що ми не знали і точно не були впевнені, чи це люди місцеві, чи привезені звідкись.

Комунікація в публічних місцях завжди була російською, навіть з друзями, які там залишалися, їх вже було меншість. Ми спілкувалися виключно російською і намагалися не зачіпати теми війни взагалі, не розмовляли на теми війни в громадських місцях.

– Інші сфери життя, наприклад, банки, магазини – що відбувалося там? Гривня ж не ходила уже?

Анна: Я вам скажу велику таємницю – вона ходить. І зараз ходить. Переводять же на картку, з’явилися люди, які обмінювали.

– Гривні на російські рублі?

Анна: Гривні на рублі. Є можливість їх конвертувати в російські рублі. Як це роблять зараз? Для мене загадка, але це є.

– Ну і магазини – почали завозити російські продукти, російські компанії?

Анна: Спочатку стояли шалені черги. Поки ще була місцева адміністрація, продавчині, розбирали все, купували за гроші, а потім уже, коли просто залишали магазини, все одно ж залишалися якісь продавчині… просто розбирали.

Власники магазинів казали: «Забирайте все, щоб нічого не залишити їм».

То роздавали і знайомим, і родичам, картоплю хлопці у фермерів машинами завозили, люди ходили, розбирали собі. Всі намагалися якось запастися продуктами, бо думали, що от треба якийсь період перечекати, щоб були продукти, а потім уже якось буде.

Влітку вже почали в магазинах заповнювати полиці своїми продуктами.

З’явилися російські продукти, якщо можна їх так назвати, бо голод – погана штука, то змушені були купувати. В нього немає ні смаку, ні кольору нашого, ну от воно – їси, бо треба, щоб в тебе щось було у шлунку, але задоволення від цього ніякого не було.

– Чи пропонували вам взяти російський паспорт? І якщо так, то як ви, як вам вдалося, чи відмовитеся від цього, чи ні?

Анна: Казали, що декого заставляли. В наших місцевих Telegram-каналах було багато роликів таких, коли береш паспорт, треба гімн співати, розказувати, яка Росія – «распрекрасная страна». От такі ролики були.

В основному на тих роликах були бабусі старенькі, яких може за гречку купили, може самі вони такі, а ще ж брали тих, які жили при «советских временах» і їм було там чудово і распрекрасно, то може якийсь малесенький відсоток із задоволенням розказували, «яка велика держава Росія».

Були такі ролики, але ні до мене, ні до моїх знайомих жодного разу ніхто… Люди, яким треба було виживати, то вони оформлювали російський паспорт, російську пенсію, просто аргументуючи це тим, що їм треба якось жити. Є такі люди, які не взяли ці паспорти, але багато людей і брало паспорт.

– Які настрої взагалі були, коли ви жили в окупації?

Анна: Було по-різному. Дуже багато людей панікувало і боялося, сусіди від’їжджали, бо чекали, чекали і зрозуміли, що в найближчий час нічого не зміниться.

Зараз, до сих пір, у місті є люди, які займають таку ж позицію, як і я. І вони тримаються.

Життя в окупації – це не життя. Вони існують, чекаючи. Ну от коли кажуть оце образливе слово «ждуни»… Не люблю я це слово, тому що під оце поняття підпадають ті люди, які мають нашу українську позицію і вони не ждуни. Вони не ждуть, вони чекають, але чекають вони наших.

– Російська пропаганда, як вона відбувалася у вашому місті і в чому це проявлялося?

Софія: Та ж сама гуманітарка, яку вони роздавали, з терміном продуктів, який вже вийшов, посміхалися і роздавали, кажуть, що ми не прийшли вас сюди ображати, ми прийшли вас захищати і ми нічого вам злого, поганого не хочемо зробити, ми вам даємо продукти, будь ласка.

Якщо ще щось треба, звертайтеся, без проблем. В першу чергу це було таке активне спілкування з населенням.

Далі, коли вже з’явився російський зв’язок у нашому місті, то ясно, що це російське телебачення, це такі відомі їхні пропагандисти, як Соловйов, як Скабєєва і в принципі, через новини російські це все відбувалося.

У нас переважна кількість сусідів – це літні люди, і вони в основному ходили за гуманітаркою, за російською пенсією. І вже виходячи на вулицю, там з цими бабусями ми говорили, вони казали, що от «ми пішли за пенсією, вони дійсно нічого поганого не роблять, бачите, і гроші нам дають, ми маємо за що жити».

От тому ця пропаганда поширювалася серед людей. Я розуміла для чого це робиться. Вона на мене не діяла. Якщо це було на вулиці, та сама черга в магазин і хтось між собою говорив, ясно, що я не могла сказати, що ні, ви не праві. Я мовчки махала головою: «Так, я розумію».

Анна: Коли був референдум, вони намагалися провести його красиво, «празднично», поїхали по домівкам.

Ніяких дільниць не було, ніякої хоча б якоїсь видимості законного волевиявлення. Хто виходили?

Бабусі, уже ж більша частина свідомого населення виїхала, а ті ж «мальчики» у формах повністю з ніг до голови, вони ходили по людях, наче вони до терористів до якихось йдуть. Повністю в касці, в бронежилеті і він підходить до мене під двір, щоб я проголосувала.

Коли вони приїхали до нас, я вийшла, дітям скомандувала заховалися в шафи. Я ж не знала, як події будуть розвиватися. Стоїть, я їх матрьошками називаю, стоїть така матрьошка і посміхається, розказує мені:

«Мы вот пришли, чтобы вам было удобно, чтобы вы проголосовали здесь».

А я кажу: «Та мені, в принципі, зручно. Куди треба прийти, щоб проголосувати?» Вона: «Не надо никуда ходить. У нас все для людей, все условия. Ходить никуда не надо. Вот я вам дам бумажечку, вот вы проголосуйте». Я кажу: «Почекайте. Я нормальна, здорова людина. Я прийду на дільницю і проголосую. Для мене голосування – це завжди подія, яка вимагає усамітнення. Я маю прийти на дільницю, у кабінку, взяти свою «бумажечку» і поставити галочку туди, куди я хочу. А отут при вас, при ваших «мальчиках» ставити галочки – це для мене не голосування. Скажіть, куди треба прийти».

А вона стоїть така розгублена, дивиться на «мальчиков». «Мальчики» на неї, а вона: «Где наш участок?» А він стоїть, він же звідки знає, йому сказали сядь в машину и поїдь.

«Ну, проголосуйте, пожалуйста». Кажу: «Я вам сказала, я прийду и проголосую на дільницю». Вона покивала головою і вони поїхали.

Всі ті два роки, які я пробула там, я свято повірила в те, що якщо ти сильна людина, якщо ти маєш свою позицію, вмієш не нариватися, але просто дати противнику відчути свою силу, от вони перед цим відступають.

І останні пів року, коли ми були в окупації, я навіть не виходила на сусідню вулицю, бо в мене була місія мами, яка має захистити своїх дітей.

Тому я нікуди не виходила. Я розуміла, що не завжди мені буде везти з такими співрозмовниками, що десь я можу потрапити на очі тому, хто не буде отак ігнорувати те, що я кажу. Візьме просто кулю випустить і все.

– Про досвід комунікації з російськими військовими або ж представниками окупаційної влади. Можливо, були моменти, коли ви відчували страх чи небезпеку?

Софія: До моменту звільнення Херсону 11 листопада (2022 року – ред.), вони більше спілкувались в позитивному ключі.

Оскільки ми підлітки, то вони не могли нам нічого пред’явити, вони посміхались до нас, віталися. А з моменту звільнення Херсону, коли вони зрозуміли, що перед ними існує небезпека, все по накатаній донизу.

В магазинах ми купляли хліб, до прикладу, додому. Вони підходили: «Девочки, а что вы здесь делаете, где вы живете, можно с вами, провести вас домой?» І нам дуже щастило, що поруч знаходились люди, які нас знають, які казали, що «Не чіпляйтесь до них, їм всього по 15 років. Це діти, ви взагалі в своєму розумі?».

Вони казали: «А, всё-всё, мы поняли, хорошо, мы их трогать не будем» і йшли.

Один раз ми стояли в черзі в магазин. І один російський військовий був одягнений в цивільний одяг, слухав якусь російську пісню на телефоні. І він каже, що «Я, типа, был на острове со своими людьми, и нас из дрона расстреляли, покидали, сволочи, укронацисты. Да я каждого хо*ла расстреляю, и перед женщинами, перед их глазами поставлю их на колени, расстреляю, чтобы все видели, какие мы хорошие», тобто вже вони могли вільно про це говорити, це не приховувалось і він тверезий абсолютно був.

Анна: Ходили військові, бо багато людей виїхали і вони заселялися в будинки, вони знаходили порожнє житло. У нас літніх людей багато, всі сусіди виходили, ми навіть не домовлялися між собою, ми виходили і казали, що у нас всі будинки зайняті, у нас тут підвалів…

– Військовим цим?

Анна: Військовим, так. …люди живуть у кожному будинку. Немає тут таких бетонних підвалів, куди можна заховатися. Ідіть туди, де будинки порожні. А тут все зайнято.

– І вони прислухалися?

Анна: Так, бо вони шукали… Чому вони до нас прислухалися?

Тому що небезпечно для них, коли людей багато. Вони ж розуміли, що люди їх здають. А у нас дуже багато і часто їх здавали. Бо тільки кудись «орки» (українці називають російських окупантів «орками» за аналогією із міфічними жорстокими істотами із твору Джона Рональда Толкіна (1892–1973) «Володар кілець» – ред.) заселяться, прилетіло вночі.

Тільки десь вони собі лігво зроблять чи боєприпаси складуть, прилетіло туди.

Тобто в Херсоні, коли вже звільнено був Херсон, там дуже багато наших людей.

Як тільки десь заселилися, по місту багато ж таких людей, десь там розказали, прилетіло. Тому вони боялися біля людей, вони шукали якісь такі закинуті (будинки – ред.).

От тому вони і слухали. Не тому, що вони такі гарні і молодці, що вони нас турбувати не хотіли. Ні, ні, ні. Вони переживали за свою шкуру, щоб було безлюдно, щоб не було місцевих жителів, щоб вони там відчували себе в безпеці.

– Як діти ваші, як доньки, переживали окупацію, цей період дворічний?

Анна: Ми не нервували, не панікували.

Ну от, коли я виходила до солдатів, я командувала: «Так, швиденько по шафам». Вони раз у шафи і сховалися.

Діти відчували мою силу і вони знали, що якщо мама спокійно каже, що нічого не буде, то нічого не буде. От десь на підсвідомому рівні вони це розуміли.

Наші місцеві собаки, вони всіх нас знали і вони не гавкали. А коли хтось чужий, якесь собача починало гавкати, і за ним одне за одним підключалися інші. Я подивилася, ну воно ж здалеку видно зелену уніформу, наших же солдатів немає, і коли заходили, телефони під шафи кудись кидали, комп’ютери.

– Але до хати вони ж не заходили?

Анна: Ні, не заходили. Я зразу виходила на вулицю, розказувала, що тут нікого немає і щоб вони йшли далі. Ніколи не було так, що щоб мене хтось відкинув.

У нас заходили мобілізовані «ЛНР», «ДНР», кримчани, оті, кого вони попривозили. Ми на них «триденки» казали, три дні і воно вже у нас, п’ять днів і його вже немає. І засилають нових.

Дівчата ще, поки була змога, ходили, спілкувалися, але навіть для того, щоб вийти в магазин, вони вже одягали великі штани, куртки, шапки. Так, щоб одні очі, і то ненафарбовані, було видно, щоб ніхто не зрозумів, що це дівчата.

Я спочатку дивилася, наскільки погано вдягнуті мої діти, щоб дозволити їм піти в магазин.

– А в чому найбільша небезпека, з вашої точки зору, для вас тоді була?

Софія: Коли я виходила на вулицю, я розуміла, що я дівчинка, що в їх очах я предмет, який можна забрати і з яким можна провести ніч, аби задовольнити їхні статеві потреби.

От і це, напевно, найголовніший такий мій страх був, що мене заберуть для насилля, тому що вже в мережах… ми розуміли, що таке є, вже бачили і читали, до яких наслідків це призводило, що дівчат знаходили мертвими або їх взагалі не знаходили.

– У вашому місті?

Софія: В нашому місті це також було. Хто конкретно – не казали, тому що це була безпека тієї сім’ї.

Казали, що на тій-то і тій-то вулиці, о такій-то годині зайшли і пішли разом з дівчинкою в невідомому напрямку.

Це були жінки також, які йшли і добровільно, деяких змушували. І, напевно, це основний мій страх був.

Марія: Почався момент, коли вже не можна було з дому виходити там після четвертої чи п’ятої.

– А чому не можна було виходити?

Марія: Коли тільки починає темніти, вже не можна бути на вулиці, бо можуть ходити.

І дуже багато було випадків, що якщо російський військовий йде по вулиці, він побачить просто якусь людину, він може її зразу просто розстріляти і не дізнаватися, що вона робила, куди вона йшла і так далі.

– Впродовж цього періоду життя в окупації, що підтримувало вас, підтримувало ваш дух в той момент?

Софія: Ну, в першу чергу – це мама. І наші вчителі.

В мене учителька з історії, вона в той момент, коли ми вчилися онлайн, також перебувала в окупації. І вона вела нам уроки історії України онлайн, коли в неї по вулиці ходили російські військові.

Вона казала: «Зараз, діти, дві секунди, вони пройдуть, я телефон вимкну, звук, камеру поки покладу. Не відключайтесь тільки, я урок доведу до кінця». І її така впевненість, її діяльність в окупації, відповідальність за те, що це зараз найважливіше – знати, розповідати нам історію України в цей воєнний період, тому вона дуже мотивувала триматися, не здаватися.

– У червні 2023 року підірвали греблю Каховської ГЕС, і в цьому підриві українська влада звинуватила російські війська, які окупували, зокрема, гідроелектростанцію вже на той період. І тоді було затоплено дуже багато територій, зокрема на Херсонщині. Якою у вас тоді була ситуація?

Анна: Коли побачила оці перші кадри, коли Каховське море почало виходити… Місцевість так показувала, що вода йшла поволі.

Ми лягли спати і о 3:00 ночі, нас розбудили, бо пішла вода.

Ми виїжджали з хати. Мого колеги чоловік дав ключі, і ми перебралися до них у квартиру. Бабцю забрали з собою.

Всі місцеві, у кого були човни, вони всі кинулися рятувати людей.

Бо стільки, скільки людей у нас загинуло… то я не знаю, чи вдасться коли-небудь порахувати!

Через два дні ми повернулися. До мого будинку вода не дійшла.

«Орки», коли пішла вода, вони всі почали в багатоповерхівки заселятися. Вони вибивали і заселялися у всі порожні квартири. Там, де люди були, вони не чіпали.

Вони теж були налякані, і тому, знаєте, коли от жертва і хижак потрапляють у біду, вони в однакових ситуаціях. Тому не було часу з’ясовувати, хто є хто.

Ми заходили в ті будинки, в яких люди нам відчиняли двері, а вони заходили, де були вільні місця, залізні двері вибивали, ломами вибивали, але теж спасали свої шкури.

Марія: Я була на квартирі, а мама з сестрою пішли дивитися воду, чи пішла вона до нашого будинку чи ні. Чую такий дебелий стук у двері. Думаю, мама з сестрою. Думаю, дивно, в них же ключі, з чого б вони стукали.

Дивлюсь в вічко і бачу, там два військових стоять. Я б не сказала, що прямо в обмундируванні, але просто військові, такі якісь здихлики. А я ще в домашньому одязі. Я кажу: «Зараз я одінусь, підождіть».

А у нас ще на холодильнику символічні були магніти, там типу за Львів, «Путін-на-на-на» і так далі. Я їх швидко згорнула, заховала першим ділом.

Швидко одяглася, відчиняю двері, стоять, дивляться на мене, кажуть: «А тут хтось у вас живе?».

Я кажу: «Не знаю, ми тільки сюди заїхали». І один каже: «Ну, ви не бійтеся, ми ж свої». І напроти він виламує прямо квартиру. У нас повідкривали всі квартири, окрім нашої, бо ми там були.

Анна: Адміністрація виїхала, всі спецслужби виїхали в той час, і більше після потопу вони і не повернулися. Ми взагалі, коли відбувся потоп, всі вірили і думали, що з цією великою водою зайдуть наші війська. І вони цього злякалися.

Софія: Після потопу, коли я безпосередньо прожила наслідки їхньої присутності, зрозуміла, що я хочу щось робити. Я написала в кримський Рух спротиву АТЕШ, менеджеру цього каналу, що я хочу брати участь у Русі спротиву, але я не знаю, що мені робити, тому що підривати я боюся, щось фоткати я теж боюся.

Вони сказали, що можуть надіслати мені фото листівок, які агітували до того, аби люди приєднувались до цього Руху спротиву, з QR-кодами, з покликанням на їхній Telegram-канал, з агітаційними фразами. Тобто оці агітаційні листівки.

І так як у мене був вдома принтер і комп’ютер, я сказала, що я їх роздрукую і буду розклеювати по місту. Мама один раз знайшла ці листівки і питає: «А що це таке взагалі?» Кажу: «Мам, та це просто мені картинки сподобались. Це оцей Рух спротиву. Мені дуже сподобалось, як вони виглядають». Вона каже: «Ну, добре».

Анна: Коли вона була там і це робила, то я навіть нічого не знала. Я дізналася про це, коли ми вже приїхали в Київ, і вона мені розказала. І я була, звісно, в шоці.

Я знаю її патріотизм, я знаю, яку дитину я виховала, але що вона настільки цим перейметься і буде брати участь у Русі спротиву, я навіть не здогадувалася.

Софія: Я дуже боялась, що вона побачить, забере в мене і скаже, щоб я більше цього не робила. Але на той момент вона не розуміла до кінця, що це таке. Я йшла по вулиці, до прикладу, і бачила, що людей немає, швиденько приклеїла, пішла. Ходила по вулицям центральним, розклеювала ці листочки.

У той момент я так переживала, мене аж трусило, але це, напевно, був такий адреналін, тому що я розуміла, що роблю це з якоюсь ціллю.

І був один випадок, я поклеїла цей листочок, іду і чую, що за мною йдуть два військових російських. Я дуже переживала, думаю, чи вони йдуть за мною, чи вони просто йдуть по дорозі зі мною. І я розумію, що в мене портфель з цими листочками.

У мене телефон, на який я фотографувала ці листочки, які я приклеїла. Я повернула на вулицю направо, яка була найближча до мене, і вони не пішли за мною.

Це був такий найстрашніший момент, але все-таки після нього доклеїла всі листочки, що в мене були, повернулась додому, все було нормально.

– Чому все ж таки наважилися на виїзд? Що вас підштовхнуло до цього кроку? Які тоді були умови, зокрема, з безпекою?

Анна: Обстріли були частими. Все більш небезпечно ми себе почували. І коли та бабуся, яку ми рятували під час потопу, якій ми допомагали, вони сиділи з іншою нашою сусідкою, пили чай, і в той момент їх накрило вибухом.

Уже не працювали рятувальні служби, уже не працювали швидкі допомоги, ніхто не виїжджав.

Софія: Я дуже розплакалася, дуже розпереживалася. Одразу подумала про те, щоб виїхати, тому що ще не було настільки близько і не було настільки трагічно.

Уже ввечері, коли ми знову всі зібралися, сказали, що ми будемо виїжджати, що треба шукати волонтерів, які зможуть нас вивезти, тому що в нас на той час не було стільки грошей, аби вивести нас трьох.

І це, грубо кажучи, по 200–300 доларів з людини. На той момент у нас стільки грошей не було. І я дуже розплакалася. І від того, що я з однієї сторони не хотіла їхати з дому, а з другої сторони я хотіла виїхати, аби просто не бути в цій обстановці, тому що вже багато моїх друзів виїхали.

Анна: Дівчатка спілкувалися з сім’єю, яка перед нами виїхала. І вони нам надали контакти волонтерів.

Софія: Десь три–чотири дні, до тижня, у нас пішло на те, щоб зібратися з думками, що нам треба їхати, зібрати тих нещасних три сумки і скласти в ці сумки все своє життя. І через тиждень, коли все було зібрано і коли ми в 5 ранку встали і йшли на таксі, яке мало нас відвести, в той момент (плаче) якась частина розбилась.

Анна: Волонтери були з російської сторони. Контакт, він за кордоном, він виїхав з Росії, він був опозиційний, і тому, ну… я не переживала, надійний перевізник, який нас не здасть, який нас не покине, вивезли нас безкоштовно, допомогли, тому…

– Тобто росіяни фактично допомагали українцям виїжджати із окупованої території?

Анна: Так. І я знаю із чатів, зараз є дівчинка москвичка, яка допомагає саме нашим людям із сіл, евакуює. Таких дуже мало, але такі люди є.

– Ви кажете, що вони це роблять безкоштовно?

Анна: Це саме от оці люди, які мають опозиційні погляди. Для того, щоб вивезти людей, то це ж треба кошти мати. У них є свої фонди, у них є свої донатери. Вони збирають кошти і вони безкоштовно займаються тим, що вивозять нас. То ми виїхали завдяки таким.

– Яким маршрутом ви добиралися і чи довелося вам проходити фільтрацію?

Анна: Ми добиралися через Херсонщину, через Маріуполь до Новоазовська. В Новоазовську пункт пропуску на Ростов-на-Дону. З Ростова ми переїжджали до Бєлгорода, а з Бєлгорода на Суми, переходили кордон.

Таке у нас було коло. Всю свою техніку ми залишили дома. Ми купили в селі російський телефон, вставили туди російську SIM-карту, щоб мати можливість з цією групою волонтерською переписуватися. Ми всю переписку видаляли. Вони ніколи не афішували себе. Вони теж бояться і дуже бояться показати свою діяльність.

Нам кажуть: «Зараз ви їдете в те село». Все, ми видалили, поїхали. Там нас зустріли, «зараз їдете в те село». При тому ми ніколи не казали, що ми їдемо в Росію чи в Україну. Ми їхали від села до села. І отак 20 блокпостів. Блокпости ми пройшли більш-менш нормально.

Нас ніхто не чіпав, бесіду з цими «зеленими чоловічками» вели тільки водії. Ми сиділи і мовчали. І вперше, де нас зупинили, це був Новоазовськ, пункт фільтрації. Приїхав мікроавтобус.

Там було 8 чи 10 чоловік в цьому автобусі, хто виїжджав з моєю групою. І тільки з донькою нас двох взяли на допит. Нікого не взяли, нас вдвох. Чотири години нас з нею допитували.

Марія: Я сиділа, чекала, бо я маленька ще була, мене не чіпляли. Я сиділа чотири години і чекала, поки вони вийдуть. Я не знала, що думати, чи зараз щось знайдуть, і нас не додому повезуть, а ще кудись, чи просто відправлять додому.

Анна: В нас нічого не було. Я взяла з собою диплом учителя русского языка. Взяли оцей російський телефон. При тому він у нас один на всіх був. Вони дуже допитувалися, чому у вас немає телефонів?

Ми проговорили це дома, розказували історію, 150 разів одне і те саме питання, щоб якось нас наштовхнути. З

найшли десь в телефоні, мабуть, ім’я, прізвище, у Facebook знайшли якусь мою ученицю ще з минулих років. Кажуть: «Це хто?» Кажу: «Це моя учениця». Вони чекали може реакцію, може нервувати почну. Оскільки в мене не було цієї от реакції страху, то нас пропустили.

– А паспорти показували українські?

Анна: Так. Ми їхали повністю з українськими документами. Питав він, чому до цих пір у вас український паспорт, чому до цих пір ви не взяли (російський паспорт – ред.).

Я в житті стільки не брехала, скільки тоді їм брехала. Казала, що я збиралася подати документи на оформлення паспорта. Але коли йшла в паспортний стіл, то якраз переді мною був вибух. Я розвернулася і більше вже нікуди не пішла.

– Скільки часу зайняла ця дорога для вас?

Марія: Чотири дні.

– Чотири дні добиратися з окупованих територій на підконтрольну Україні територію?

Марія: Так. І то зараз це набагато більше, бо ми їхали через Колотилівку (пункт пропуску – ред.), там треба просто було перейти, а тепер закрили її і ось у нас недавно знайома виїжджала чи п’ять днів, чи неділю, десь так, але вона їхала аж через Білорусь, через це зараз набагато важче. Але якщо є бажання, то можна все зробити.

Анна: Коли ми вийшли з Колотилівки і до нас вийшов український солдат, я вам не можу передати, ми так плакали.

Я в окупації за два роки не плакала так як тоді, коли ми побачили цього хлопчика.

І коли ми зайшли в київське метро, а тут наші люди, всі наші, немає цієї русні.

Знаєте, коли підіймають швидко нагору, в тебе груди, легені не встигають розправитися. От у мене таке враження було. Боже, тут все моє, тут все воно рідне і ось воно є, я його можу відчути.

Марія: Це дуже такі враження були. Те, що ти вже можеш казати все, що думаєш, і ти знаєш, що тобі нічого за це не зроблять, тебе не розстріляють і так далі. І просто ти нарешті побачив людей, от саме людей.

– З 2024 року ви живете у Києві. Як вам тут? Чи облаштувалися вже? Чим займаєтесь наразі?

Анна: Так, я працюю в своїй школі онлайн. Наша школа функціонує. Тому як і вдома тоді, я з дітьми вчилася, так і тут я з дітьми вчуся. Але старша донька вже вступила в Національну академію.

Вивозила ученицю, а вже студентка. Молодша зараз уже в 9 класі. Тому час іде, ми займаємося своїми звичними справами.

– Ви сьогодні продовжуєте навчатися онлайн. Не хотіли переходити, я так розумію, в якийсь інший навчальний заклад?

Марія: Так, мені моя школа доволі рідна і я знаю, якщо навіть в мене і була б можливість перейти в іншу школу, то наша школа зараз на дуже великому ризику закривання, тому що у нас через війну дуже багато дітей пішло з школи і буквально вже класи тримають отак просто, за останнього учня хапаються.

– Як ви зараз облаштувалися?

Софія: Дуже хотіла сюди виїхати, але виїхавши і проживши якусь частину, тут немає нічого нашого особистого. Є ми одна у одної. Я зрозуміла, що тут дуже важко.

Я вчуся на спеціальності практична психологія. Чому я пішла туди? Тому що я розумію, що після війни, як і фізична реабілітація буде, так і психологічна, і вона не менш важлива, ніж фізична.

Паралельно з навчанням я працюю, тому що за навчання треба платити, і оренда помешкання вона не така вже і проста, яку можна сплатити. От тому я всіма силами намагаюся допомогти мамі не переживати хоча б за мене, за те, що я можу, в принципі, сама собі заробити.

– Як життя в Києві, воно відрізняється?

Марія: Дуже велика різниця є дому і Києва. Хоч цей Київ і столиця, і все тут дуже круто, але нічого не зрівняється з домом, дуже сумую за домом. Всередині я дуже хочу вже повернутися додому, коли ти знаєш де, що в тебе, все своє рідне і я дуже хочу.

Анна: Як би тут не було гарно, яка б це не була столиця, але звісно, що думки мої там, душа моя там, і я знаю, що я буду там. Так воно і буде. Я в це вірю.