“Дає надію, що потяги ще їдуть”. Як дружини і дівчата їдуть на фронт до коханих

Підпис до фото, На кінцевій станції потяга, що раніше слідував у Краматорськ, атмосферно і людно

• • Author, Мар’яна Матвейчук
  • Role, Для BBC News Україна, Харківська область
• 24 хвилин(и) тому

“Хвилююся не за себе, а за чоловіка. Саме зараз він виходить із позиції”, – розповідає Саша.

Їй двадцять два, і вона їде на побачення з коханим у Краматорськ.

“Дорога туди хоч і довга, але повна сподівань. А от назад повертатися важче”, – продовжує дівчина.

У плацкартному вагоні, що прямує зі Львова до межі Харківської області у Барвінкове – здебільшого військові та жінки різного віку. Молодші, як Саша – їдуть на довгоочікувану, але короткострокову зустріч з чоловіками. Старші – забрати рідних, провідати оселю чи залатати вікна в помешканні, куди поцілив російський дрон чи КАБ.

З 5 листопада Укрзалізниця призупинила рух поїздів у Донецькій області. Відтоді кінцева краматорського напрямку – невелике містечко на межі Харківщини і Донеччини. Далі – лише автобусом. Ця дорога, за словами місцевих, займає близько двох годин.

Потяг до Краматорська вже давно назвали “потягом кохання”. На міській платформі зустрічалися пари, які через війну змушені бути далеко один від одного.

Він все ще везе кохання у прифронтові міста. Лише віднедавна ця дорога – з пересадкою на автобус – через посилення атак на залізничну інфраструктуру та наближення лінії фронту.

“І в цей момент пересадки може відбутися все, що завгодно. Та навіть поки їдеш, може відбутися все, що завгодно, – ділиться Саша. – Але добре, що потяги все ще курсують, бо це дає надію”.

На побачення у Краматорськ

Саша вийшла заміж у серпні цього року.

“Дмитро мені зразу сказав – дружиною мені будеш. Я не повірила. Я взагалі не планувала виходити заміж до 25”, – розповідає дівчина з посмішкою.

До Краматорська вона їздить регулярно, майже щомісяця. І воліла б частіше. Але з вихідними у війську складно.

Підпис до фото, Подорожі на Донеччину з Києва стали для Саші довгоочікуваною подією місяцяПісля одруження Саша навіть виявила бажання переїхати до Краматорська. Ця думка все ще не покидає її.

“Ми про це говорили на початку вересня. І місяць тому ми про це говорили. І тиждень тому. Ми про це говоримо постійно, але очевидно, що наразі не можна, бо в Краматорську небезпечно”, – пояснює дівчина.

Дмитро обирає для їхніх кількаденних зустрічей відносно тихі і безпечні райони, але все одно в місті “дуже голосно” і “дуже багато прильотів”.

“Коли він поруч спить, мені нічого не страшно”, – впевнено додає Саша.

Чоловік Саші – кадровий військовий. Сім років зі своїх 26 він віддав службі у Збройних силах України.

“У мене всі чоловіки служать. Тато – поліцейський, але після виходу на пенсію теж доєднався до ЗСУ, старший брат теж у війську”, – пояснює Саша.

Вона заздалегідь купила собі місце в вагоні СВ. Але в останній момент чоловіка не відпустили з ротації, і довелося шукати квиток на інші дати. Так вона опинилася в плацкарті.

Підпис до фото, Військові чергують перед прибуттям потяга на одній із станційІнший маршрут – через Дніпро – теж має свої недоліки.

“Одного разу під час пересадки поблизу Дніпра була російська атака на заправку зовсім неподалік. Мало сказати, що всі трохи налякалися”, – розповідає дівчина.

За словами Саші, хоч і коротка, але зустріч із коханим – виправдовує випробування дорогою.

Поїзд, на якому дівчина прямує з Києва, швидкісний. Але в той день він запізнюється щонайменше на дві години.

“До Полтави він дійсно їде швидко, – пояснює начальник поїзда. – А вже на Харківщині через обстріли інфраструктури доводиться об’їздити. Ніколи до кінця не зрозуміло, коли точно прибудемо. Люди орієнтуються на місці”.

Дістатися з кінцевої поїзда до Краматорська виявилося цілим квестом, зізналася Саша по поверненню в Київ. Дівчина не одразу знайшла автобус, який стояв в іншому боці містечка. І зрештою, поїхав, так і не дочекавшись її.

“На диво, я побачила дівчину-таксистку. І просто вмовила її відвезти мене у Краматорськ. – пригадує дівчина. – По туману їхали близько трьох годин. Дорога – яма на ямі. Швидше двадцяти кілометрів не розженешся”.

За час нашої розмови Саша весь час посміхається. Її очі горять в очікуванні зустрічі, а настрій – піднесений. В якийсь момент вона бере свою червону термочашку і йде за окропом для капучіно “три в одному”.

Наступного дня вона уже гулятиме Ювілейним парком, питиме каву в кав’ярнях і проходитиме повз ринок у Краматорську.

А ввечері у той самий ринок поцілить російський РСЗВ “Смерч” і поранить двох людей.

Підпис до фото, Наслідки російської атаки дронами на одній зі станцій по дорозі в Краматорськ“Єдине, що тримає – це здоровий глузд. Що ми ще живі, є зв’язок, сполучення і можна побачитися”, – наголошує Саша з усмішкою.

Після кожної такої зустрічі вона готується до наступної.

Перший візит до коханого

Бородатий чоловік у мультикамі ніжно обіймає дівчину у білій куртці на новій кінцевій зупинці “поїзда кохання” в Барвінковому. Вечірній туман додає атмосферності, а декому – спокою.

Коли туман, літає менше дронів, говорять між собою бабусі, які сходять із потяга.

У темряві людям, які виходять із потяга, не дуже зрозуміло, куди йти. Єдине, що залишається – просто слідувати за натовпом, здебільшого людей у камуфляжі.

“Я напилася валер’янки, щоб не плакати. Минулого разу я постійно плакала, і ми не могли нормально попрощатися”, – розповідає Поліна, та сама дівчина в білій куртці.

Вона познайомилася з Андрієм в автобусі Одеса-Київ чотири місяці тому. Він їхав на службу. Вона – додому з моря.

Підпис до фото, Поліна та Андрій познайомилися кілька місяців тому, і їм вкрай не вистачає проведеного разом часу “Ми дивилися в автобусі фільм “Блакитна лагуна”, це шедевр кінематографа. Андрій про нього не знав. Зі свого боку він порадив мені подивитися фільм “Пляж” з Ді Капріо”, – згадує дівчина.

Поліні 24 роки. І це її перший візит у Краматорськ. До цього Андрій приїздив на вихідні у Київ.

“Ми разом недовго, і нам дуже хочеться цього часу разом… В якийсь момент я сказала Андрію, що мені вже все одно, і я приїду навіть на пів дня, щоб разом кави випити”, – згадує дівчина.

Врешті-решт, військовий отримав вихідні. А Поліна купила квиток на поїзд.

Підпис до фото, Через перебої з електрикою потяги часто запізнюються – часто їх тягне дизельний локомотив“Коли я приїхала на вокзал у Київ, то дізналася, що мій потяг скасували. Тож замість інтерсіті, я їхала в купе. Андрій натомість бігав по Слов’янську і шукав мені суп, – схвильовано розповідає дівчина. – А коли ми вже під’їздили, до мене підійшла бабуся і попросила підвезти. Так ми і зустрілися – він з супом, а я з бабцею”.

Позаду Поліни на лавочці – букет червоних троянд. У поїзді їх забере провідниця і поставить у велике відро.

“Це я замість РЕБу”, – жартує дівчина і показує мені фото з цими квітами на даху військового “корча” (так військові зазвичай називають свої пікапи і джипи).

Підпис до фото, До своєї поїздки в Краматорськ Поліна не бачила Андрій півтора місяця“Стосунки на відстані – це важко, – зізнається Поліна. – Коли Андрій не відповідає, я одразу хвилююся… але він в цей час може просто митися абощо. Крім того, щоразу треба ніби наново звикати до фізичної присутності, бо не так довго знайомі”.

О п’ятій ранку, коли поїзд Поліни прибув у Київ, перше, що дівчина почула на пероні, це вибухи. Тієї ночі у столиці була одна з найдовших повітряних тривог – понад 10 годин. Згодом стало відомо про десятки постраждалих і двох загиблих.

“На Донеччині було спокійніше”, – коментує Поліна свій приїзд додому.

Для Поліни і Андрія, як і для багатьох інших пар, цей спокій – радше душевний, бо означає довгоочікувану зустріч з коханими.

Тим часом поїзди, які привозять у прифронтові міста дружин, вивозять звідти цілі сім’ї. Щодня до евакуаційного хабу на межі Харківщини і Донеччини прибуває близько двохсот людей.

Хтось їде власним транспортом із чітким планом на життя. А інші чекають евакуаційний поїзд, який, хоч і з запізненнями, але точно в якийсь момент прибуде.