«Українці відчувають цю ситуацію»: Павло Остріков про зйомки і феномен свого фільму «Ти – Космос»

Перший український повнометражний науково-фантастичний фільм «Ти – Космос» вийшов на екрани українських кінотеатрів і збирає десятки тисяч глядачів та численні схвальні відгуки.

Це стрічка, над якою режисер та автор сценарію Павло Остріков працював майже 10 років.

Прем’єрний показ фільму відбувся у вересні 2024 року на Міжнародному кінофестивалі в Торонто. З того часу «Ти – Космос» зібрав кілька десятків кінонагород як за кордоном, так і в Україні.

Історія розповідає про космічного далекобійника з Хмельницького Андрія Мельника, який перевозить ядерні відходи із Землі на супутник Юпітера. Після вибуху Землі він, як спершу здавалося, залишається останньою людиною у всесвіті, допоки на зв’язок не виходить француженка Катрін, якій Андрій вирішує допомогти.

У чому феномен стрічки, чому вона так зачепила українців, які важливі суспільні теми підіймає кіно та про цікаві деталі зі зйомок фільму Павло Остріков розповів в інтерв’ю Радіо Свобода.

– 47 000 глядачів подивилися фільм «Ти – космос», режисером і автором сценарію якого є ви, Павле, за перший вікенд, кіно зібрало 8,7 мільйона гривень (станом на 2 грудня понад 130 тисяч глядачів та 23,6 мільйона гривень – ред.). Багато схвальних відгуків у стрічках соціальних мережах. І складається таке враження, що фільм ледве не на тому рівні обговорення, як мирний план і «Міндічгейт». Ви очікували такого відгуку аудиторії і чи сподівались на такий результат та успіх стрічки?

– Ні, те, що відбувається це якийсь повний шок для мене. Я очікував, що, можливо, комусь сподобається це кіно, але те, як люди обговорюють, те, наскільки вони діляться емоціями і відгуками, це просто неймовірно. Дякую кожному глядачу.

– А чому не очікували? Недостатньо вірили чи в чому причина?

– Ні, вірив, вірив. Я очікував, що буде добре, але я не очікував, що саме, наприклад, в Threads це буде одна з топових тем і ти просто гортаєш цю стрічку…. Я, до речі, не був у Threads, але спеціально зареєструвався, щоб побачити цей феномен. Те, як люди мені пишуть, те, наскільки їм подобається це кіно або навпаки не подобається – тобто воно не залишає байдужим. Я, можливо, вже забув, що я хотів і не хотів через ці роки очікування, тому зараз такий повний шок для мене.

– Я нагадаю глядачам, що фільм є першою українською повнометражною науково-фантастичною стрічкою. Це історія про космічного далекобійника з Хмельницького Андрія Мельника, який перевозить ядерні відходи із Землі на супутник Юпітера. І після вибуху планети Земля він, здавалося спочатку, залишився сам у Всесвіті, але потім на зв’язок вийшла Катрін і Андрій вирішив їй допомогти. Не буду спойлерити, розповідати деталі, але про що насправді є фільм «Ти – космос», якщо говорити саме про суть? Бо здається, що космос став лише тлом для більш таких глибоких тем – теми самотності, теми кохання, теми потреби зв’язку між людьми.

– Ви правильно все сказали, це такі основні теми. Загалом, я коли пишу, я ніколи не думаю про теми. Вони з’являються якось паралельно тому, як я пишу сюжет. Дійсно, оглядаючись назад, там є тема самотності. І космос просто ідеальне тло для цієї історії, тому що де ще є ось ця ультимативна самотність, як не в космосі, де немає нічого живого. Кохання, напевно, як відповідь на питання самотності, одна з, що нам потрібна інша людина, нам потрібен партнер або партнерка, яка нас розуміє. Можливо, це не завжди кохання, це якісь взаємовідносини, та сама дружба, але ми так створені, що ми не можемо бути в ізоляції занадто довго.

Ми не планували випускати цей фільм настільки пізно, але я бачу, що вихід цього фільму, він також відкриває інші теми, які, можливо, були, але не настільки яскраві. Це тема жертовності, тема взагалі сенсу життя, тема мрії і майбутнього.

Тобто ми живемо не тільки для сьогодення, ми завжди тримаємо якусь картину в майбутньому, те, до чого ми прагнемо. І коли в фільмі вибухає планета і герой залишається просто сам наприкінці світу, по суті ми також живемо наприкінці світу. Всі українці відчувають цю ситуацію, коли наша планета, вона також руйнується. І для чого жити далі, як боротися, як знаходити в собі сили і мотивацію? Ось ці теми, вони якось постали неочікувано якраз під час цього релізу.

– От можливо це пояснює, чому сьогодні, в такі складні для України часи, історія про кінець вона доволі сильно людям відгукнулася. Бо є думки, є оцінки, що унікальність і феномен фільму в тому, що в такі найтемніші часи для України зайшов фільм-катастрофа, який ви знімали ще до початку повномасштабної війни. Тому що тут немає складних метафор, а є прості, зрозумілі речі, які зрозуміє кожна людина, зокрема та, яка живе в Україні.

– Абсолютно, так. Мені тим подобається мистецтво, що воно в різні часи продукує нові сенси і таким чином продовжує своє життя. Можливо, навіть для інших поколінь, це причина, чому ми дивимося Параджанова чи інших українських класиків. І досі ці фільми свіжі для нас. Це мистецтво і за це ми його всі любимо.

– А чи є це кіно ностальгійним, як пишуть часто у відгуках?

– Так-так, але це ностальгія не конкретно за чимось, це саме відчуття ностальгії, це відчуття, що ми прожили якийсь певний відрізок життя. І деколи хочеться оглянутись назад, деколи хочеться повернутися. Але я б не плутав це з ностальгією, наприклад, за радянщиною чи за 1990–2000-ми. Це просто відчуття, що наше життя продовжується і його не зупинити. І деколи хочеться його зупинити, деколи хочеться повернутися в дитинство або ж до батьків, або ж просто прожити ще якийсь момент трішки довше, ніж дає нам цей всесвіт. Ось це відчуття ностальгії тут присутнє, так.

– До речі, в соцмережах є пости військових, які порівнюють життя Андрюхи на кораблі із військовою службою. Я зацитую одне із порівнянь: «Хочете зрозуміти, як почувається військовослужбовець? Подивіться «Ти – космос». Постійно щось вибухає, трясе, поранення, деяке обладнання застаріле, деяке не спрацьовує, самотність, невідомо, коли повернешся додому і чи буде куди повертатися». Це лише фрагмент цитати. Що ви про це думаєте? Чи бачите такі паралелі?

– Напевно так, тому що Андрій Мельник, якого ми створили, він доволі простий хлопець і я бачу в ньому якийсь такий узагальнений образ наших захисників, тому що він дуже хоробрий. Тобто, що б ми про нього не казали або які б риси не виділяли, він готовий пожертвувати за свою мрію, він готовий йти до кінця.

І в цьому, мені здається, дуже проявляється ДНК українців, які от в перші роки [масштабного] вторгнення показали всьому світу свою мужність. І тому я дійсно бачу паралелі з захисниками.

Єдине, хотілось би, звичайно, щоб були кращі умови, тобто ці слова все одно трішки болючі, але в плані мужності – так.

– Ми ще поговоримо про персонаж і типаж Андрюхи, головного героя фільму, але хочу поговорити з вами про те, що робота над фільмом тривала майже 10 років. Чи були у вас моменти, коли вам здавалося, що ви опустите руки і фільм на екрани не вийде, його не побачать? Чи були періоди вигорання за цей тривалий період часу?

– Точно були. І я б сказав, що були періоди позитиву, а весь час це був період вигорання. Єдине, що не було відчуття, що я опущу руки, такого навіть не було в думках. Було відчуття, що сам проєкт зупиниться, що багато є процесів, які від мене не залежать, і мені доведеться зупинитися. Не тому, що я хочу, а тому, що інших варіантів немає. Ось цього я боявся і вигорання просто зменшувало кількість ресурсів, які б хотілось закласти в цей фільм.

Але не було відчуття, що ти можеш повернути назад або ж якось зістрибнути з цього потяга, а треба було йти вперед, закінчувати. І я радий, що я в цьому шляху був не сам, а з великою командою.

– Тобто команда була найбільшою підтримкою?

– Команда, близькі, кохана, друзі, багато-багато людей підтримувало, багато людей бачило цю невидиму сторону створення фільму і не хочеться сильно драматизувати на цьому моменті, але дійсно це можна порівняти з чимось, що ти робиш і не відчуваєш якогось фідбеку довгий час. Ти не знаєш, чи це добре, чи ні.

Я от зараз можу навести приклад Френсіса Копполи, який створював свій фільм, якщо не помиляюсь, 30 років, і він провалився. І на мій смак він також не дуже добре зроблений, але це був мій страх, що ці 10 років вони могли б вийти мінусом і було б дуже прикро робити щось так довго і потім не отримати бажаного результату. Це була б катастрофа.

– Тим не менш, ви впевнено йшли до своєї мети і, я так розумію, що думок про те, що фільм може не вийти на екран, не було.

– Ні, були, були. Особливо під час вторгнення, якби я зрозумів, що кіна не буде, що навіть не треба про це згадувати. В мене були якісь егоїстичні моменти, що все рівно треба закінчити, але я їх відсовував назад, тому що, дійсно, пріоритети змінилися за секунду і здавалося, що творчість у плані своєї суті, вона не є порятунком.

Ми ніби спустилися по піраміді до якихось базових основ і творчість там була абсолютно зайвою. Але потім, місяць за місяцем, якось було відчуття, що ніби цей лютий, який затягнувся, він ніби трішки посунувся по календарю. І ось тоді було відчуття, що, можливо, ми зможемо дозняти цих чотири-п’ять днів, які залишились. Тобто нам залишилось дійсно небагато. І ми спробували.

– Війна була одним із факторів, чому довелося трохи відкласти зйомки і завершення фільму. Які були ще фактори? Я знаю, що ви вигравали пітчинг ідей, але була там історія з Держкіно… Розкажіть, будь ласка, що тоді трапилось, чому у вас забрали нагороду?

– Я вже не пам’ятаю роки, але загалом скажу, що не можна створити високобюджетний фільм без підтримки держави в Україні. Так, є приватні кошти, але не так багато людей готові виділяти їх на кіно. І якщо вони і готові, то за це потребують або реклами, або чогось іншого. Тому ми певний час чекали, коли з’явиться цей пітчинг.

Ми подалися, виграли, але потім змінився міністр культури і виявилось, що грошей, які роздали на кіно, їх немає. Є тільки на половину фільмів. І тому треба було підрізати результати і когось викидати. І ми були в тому переліку, який викинули. І довелося чекати наступного пітчингу, щоб знову податися на цей конкурс. Ми так і зробили. Не пам’ятаю скільки пройшло, можливо рік чи півтора. І ми знов виграли, але стеля підтримки вже була 20 мільйонів. Це максимум, який можна просити було і цього було занадто мало. Ми всі це розуміли. Просто надіялись, що або обмежимося, або знайдемо додаткові кошти.

– Скільки тоді бюджет фільму? Яку різницю довелося закривати і за який рахунок?

– Якщо не помиляюсь, десь 30 або 32 мільйони. Я пам’ятаю, що це 800 000 доларів. І ось цю різницю довелося перекрити. Це, по-перше, копродакшн із Бельгією. І я знаю, що продюсери Володимир і Анна Яценко закинули свої власні кошти. І також у нас була підтримка європейського фонду ESFUF, яка створена, щоб допомогти реалізовувати фільми, які вже у виробництві.

– За роки роботи над ним, чи змінився сценарій фільму? Переписували його, чи, можливо, залишили ту першочергову ідею, яка була, і вона втілилася у фільмі?

– Переписував сильно. Перший «драфт» сценарію був написаний в 2015 році і він був більш таким дитячим поглядом на фільм про космос. Я не знав, як існують речі в космосі, дистанції до планет і багато-багато чого іншого. Я собі просто створив сюжет на основі тих фільмів, які я бачив. Ну, звичайно, цього було недостатньо і з часом я просто зустрічався з астрофізиками, щоб зрозуміти взагалі природу космосу і як там існують речі, побудову космічних зорельотів в теорії.

Не все ми змогли вкласти в наш сюжет, тому що так сталося, що сюжет був створений до цих розмов і моя задача була максимально впихнути мій сюжет в ті знання, які я отримав. Це такий компроміс ігрового кіно. Але він став набагато більш реалістичним і мені здається, що це можна вважати науковою фантастикою, тому що там деякі теорії дійсно існують не тільки в нашому кіно, а в реальності. Потім цей сценарій перейшов трішки в трагікомедію, тому що раніше він був більш комедійним, а з часом, коли я змінювався, ставав більш таким, напевно, цинічним, грубішим і якісь наївні речі також виходили з цього сценарію і на їхнє місце з’являлися більш драматичні сцени.

Ну ось так, це напевно було дуже важко, бо коли ти пишеш щось одне в одному періоді, особливо молоді роки, то тобі вдається зробити щось цільне, а так як я змінювався, а проєкт ні, треба було щоразу підганяти його під свій новий світогляд. І це було важкувато, бо тобі завжди він не подобався. Ти змінюєшся, дивишся: «О, це вже щось минуле, треба щось міняти».

– Яка, можливо, для вас найбільша розбіжність, яку не вдалося втілити з того, що було в фільмі і що наука не підтверджує?

– Це запуск історії, це вибух землі. Добра новина, земля не може просто так вибухнути, навіть якщо ми постараємось. Поки що немає навіть натяків на те, чому це може трапитись. Але я просто відштовхувався від того, що ми просто люди, ми багато чого не знаємо і, можливо, все-таки можна уявити, що земля вибухне, можливо це нестабільність ядра, або ж якісь інші процеси.

І я залишив це, тому що це ігрове кіно і ми не граємось в те, чому вибухнула земля. Це просто запуск абсолютно іншої історії. Просто причина, чому ми дивимося це кіно. І деякі моменти по швидкостях, по тому, як працює реактор. Є якісь технічні моменти, деякі більш важливі, деякі дуже мінорні, але мені здається, все це, воно створює дискусії. І навіть, якщо ми десь помилилися, то круто, що глядачі можуть взагалі поговорити про це, дізнатися, як правильно було би. І це цікаво.

– Або ж навмисно помилилися, бо так вимагав цього сюжет…

– Так, таке було. (сміється)

– Фільм ось лише другий вікенд в прокаті (29–30 листопада 2025 року – ред.). Водночас його прем’єрний показ відбувся на міжнародному кінофестивалі в Торонто у вересні 2024 року. Це звична така практика? Чи чому українці побачили цей фільм лише через рік після того, як його презентували іноземній аудиторії?

– Тут треба поговорити про авторське і комерційне кіно. Авторське кіно зазвичай представлене на фестивалях. Фестивалі створені для того, щоб показувати новинки кіно, цікавих авторів, якісь нові експерименти в кіно, нову кіномову. Це як тижні моди, але в кіно. Потім масмаркет підтримує якісь тренди або ж бачить якісь нові теми і робить це більш простіше, напевно, більш масовіше. Деякі режисери і режисерки, вони створюють тільки прокатне кіно, тобто відразу йдуть в прокат. Деякі тільки фестивальне кіно, яке, в принципі, існує тільки на фестивалях.

Можливо, потім хтось його придбає в прокат, але це зазвичай як виняток. І є варіанти, коли кіно представлено і на фестивалях, і в прокаті. Наприклад, дуже просто уявити «Сентиментальна цінність» Трієра, якщо не помиляюсь, він отримав Гран-прі Канн – це фестивальне кіно, але воно буде в нас у прокаті. Тому є певне вікно між фестивальним життям і прокатом, і далі все залежить від умов, продюсерів і ось цього пошуку вікна, коли краще вставити кіно в прокат.

– «Ти – космос» спочатку було як фестивальне кіно, я так розумію, а потім стало прокатне? Чи ви планували і на фестивалі, і в прокат?

– Ми відразу планували і те, і те. І тут нічого такого немає нового. Наприклад, фільми Антоніо Лукіча проробили те ж саме. Потім Дмитро Сухолиткий-Собчук з «Памфіром», багато-багато інших. Навіть більш авторське кіно, воно все одно потрапляє в прокат.

– Щодо фестивалів, скільки нагород стрічка вже зібрала за кордоном за цей час і якими з них ви найбільше пишаєтеся?

– Так, якщо не помиляюсь, десь 30+ нагород, фестивалів було 60+. Які мені особливі нагороди? По-перше, це нагорода найкращого актора для Володимира Кравчука на кінофестивалі в Салоніках, Греції, тому що не так часто на фестивалях дають нагороди акторам і взагалі є така номінація, і дуже приємно, що він її отримав.

Також було приємно отримати нагороду на Страсбурзькому кінофестивалі, тому що в журі була Катерина Кубрик, це донька Стенлі Кубрика, який створив «Космічну Одіссею 2001». І вона побачила кіно, вона побачила омаж до роботи її батька. І вона навіть надіслала свою фотографію і декілька слів, що їй сподобалось кіно. Тому ця нагорода, плюс її відгук, напевно, дуже особлива для мене.

– Гаразд, на Оскар раптом не плануєте подавати фільм?

– Подача на Оскар, якщо я не помиляюсь, в кінці літа була. І для цього потрібно було вийти в прокат. Ми теоретично могли зробити технічний прокат, як це часто робиться в Україні, десь в державних кінотеатрах показати тиждень «Ти – космос» і потім забрати з прокату. Але якось це звучало дуже неправильно, не знаю. Ніби ми хочемо просто влізти, аби влізти. І плюс, нам вважалося, що дуже важливо, щоб цього року Україну представляв фільм Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки». І ось ці дві причини якось змусили нас навіть не розглядати цю можливість.

– А наступного року?

– Якщо ми підходимо по всім вимогах, я би точно би подавався, тому що не хочеться робити цей вибір самому, хай комісія обере найкращого.

– Нагороди фільм збирає і вдома. В Україні «Ти – космос» став тріумфатором Одеського міжнародного кінофестивалю, а днями Національна премія кінокритиків «Кіноколо» оголосила цьогорічних переможців і ваш фільм зібрав найбільше нагород, зокрема у номінаціях «найкращий повнометражний ігровий фільм», «найкращий сценарій фільму». Ви, як режисер, стали відкриттям року, а головний актор Володимир Кравчук – найкращим актором.

– Це дуже приємно, що є відзнака не тільки від глядачів, а від кінокритиків, яких я насправді дуже люблю. Що б вони не писали, позитивні чи негативні рецензії – це дуже важливо. Створювати дискусії навколо фільму, створювати якісь нові сенси, розтлумачувати те, як кіно створене. Мені здається, що індустрія без кінокритиків просто неможлива. Відзнака від них – це дуже важливий момент для мене. Це означає, що ось якраз вдалося створити авторське, глядацьке кіно.

– Про фільми, якими ви надихались. Ви згадали Стенлі Кубрика і його «Космічну Одіссею 2001». Я так розумію, що це один з тих фільмів, які вас надихали і крісло, яке є в головного героя стрічки Андрюхи, це відсилка власне до цього фільму.

– Саме так. Ну, це також трішечки спойлер, але в якийсь момент Андрій Мельник знаходить червоне крісло з корабля Хілтон, який є в «Космічній Одіссеї» Кубрика. Мені здалося, що цікаво поєднати два всесвіти. Ніби наш фільм і фільм Стенлі Кубрика, вони відбуваються в одному світі.

Також багато було інших фільмів. Це «Інтерстеллар» Крістофера Нолана: не по сюжету, а по тому, як взагалі він підходить, його метод роботи з фільмами, з фантастикою. Він дуже любить все робити практично, не надіятись на графіку. І це дуже схоже на нас, тому що ми не могли фінансово надіятись повністю на графіку, довелося багато чого будувати.

Наприклад, робот Максим – це аніматронік. Ми будували його разом з інженерами і декораторами, щоб він міг рухатись прямо в кадрі. Потім ми будували космічні модулі, ці кімнати. І зменшували кількість графіки таким чином. Дуже просте правило – якщо ти щось бачиш своїми очима на майданчику і воно тобі подобається, значить це добре. А ось цей вислів, «ми це підправимо на постпродакшині», він майже не працює, тому що якби не стрибнула графіка вперед, все одно наше око ще помічає різницю. І ось мені це подобається.

– Наскільки складно було втілити ось цю ідею космічного корабля в Києві з технічної точки зору? І створити робота Макса?

– Ми шукали метод, як це зробити. От з роботом ми спочатку хотіли купити індустріального робота. Вже існують роботи, які можуть дуже чітко рухатись у просторі, але вони занадто дорогі. І потрібно було програмувати його на кожну сцену. Це певний час і мінус імпровізації. Тобто він міг би рухатись тільки так і не інакше.

А інший метод – це зробити більш простого робота. І нам це підходило до історії. Він міг трішки не довертати, або ж, як виявилось потім, в нього могла відпадати рука в якісь моменти. Але дублями ми шукали ось той правильний рух і все спрацювало. Це було важко знайти інженера, який би міг побудувати цього робота. Він зробив застосунок, яким я керував на майданчику. І мені виглядало не так важко, але напевно це важка робота, тому що потрібно було все передбачити: вагу, яку він може піднімати, шат, який існує при повороті і багато-багато чого іншого.

– Ну фактично Макс – це такий комп’ютер зі штучним інтелектом і виходить, що ще 10 років тому ви, зважаючи на сюжет, передбачили проблематику штучного інтелекту.

– Ну, не тільки я. Взагалі література і кіно, воно вже дуже довго говорить про штучний інтелект, ще до того, як він з’явився. І, як виявилось, ми просто опиралися на мистецтво, а виходить, що коли ми створювали це кіно, ми вже увійшли в реальність, коли ми живемо штучним інтелектом прямо поруч. І дійсно виходить, що мистецтво воно як такий візіонер, бачить майбутнє і попереджає про це. Але я б не боявся штучного інтелекту, тому що ми так часто говоримо про це, що мені здається, ми ніби тримаємо пильність. А станеться те, про що ми взагалі не думаємо.

– Хочу поговорити ще трохи про критику фільму. Серед тих зауважень, які лунають, йдеться про те, що, мовляв, у стрічці немає рефлексії періоду, в якому сьогодні живе Україна. Звісно, я маю на увазі війну. Стрічка, вона свідомо не відображає цей контекст? Чи ви не встигли додати цей контекст у сценарій, адже, наскільки я знаю, більшість сцен було відзнято до початку повномасштабної війни?

– 98% всіх сцен було відзнято до [масштабного] вторгнення, і не хотілось бачити майбутнє, пов’язане з війною. Так, ми вже перебували в стані війни, просто ми так думали, що це якось менш локально, але хотілось бачити майбутнє дійсно без війни і тому нема ніякої рефлексії.

Особливо не розумію відгуків, що немає рефлексії про повномасштабне вторгнення, тому що ми знімали до [масштабного] вторгнення. Ми просто не могли це вставити. Ми відзняли всі інтер’єрні шоти. А хто бачив кіно, інтер’єрні шоти – це весь сюжет. Нам залишилось тільки дозняти виходи в космос, які були без слів. І там рефлексії просто ну не вставиш. А декорацій в нас вже не було.

Це дуже-дуже дорого зберігати декорації і ми просто фізично не могли навіть щось перезняти або дозняти. Кіно таке, яке воно є, і просто треба розуміти, я розумію глядачів, що воно вийшло ось тут прямо зараз, але це кіно все одно 2021 року.

– Попри це, війна неабияк вплинула на постпродакшн фільму і на ті зйомки, які ви доробляли, адже частина команди пішла до війська. Володимир Кравчук, який зіграв головного героя, пішов служити так само, як і продюсер Володимир Яценко. На жаль, є і болючі втрати. На фінальних титрах фільму ви інформуєте про вашим колег, які загинули, присвячуєте це їм. Розкажіть про цю частину кіно.

– На жаль, піротехнік Олександр Суворов загинув на фронті. Також у військо пішов Павло Колебюк, який загинув від хвороби.

Іван Банніков, який у війську, режисер монтажу. І це тільки тих, що я знаю, тому що з кожним днем ця ситуація може змінюватись. Чи реалістично закінчувати кіно під час вторгнення і взагалі було питання, чи треба, чи ні. Але залишалось так мало, що в якийсь момент ми просто спробували, ризикнули. І мені здається, що кіно, воно має ці шрами, як і всі ми.

Можливо, це кіно не про війну, але війна там відчувається. Між словами, в поглядах. Я, наприклад, бачив різницю в Володимиру Кравчуку. Є сцена, де він виходить з корабля. І ми це знімали до вторгнення. І інше продовження вже під час. І цього ніхто не помічає, але все одно в погляді ти ніби бачиш цю різницю. Так, це кіно зі шрамами і але при цьому я надіюсь, що воно дає якусь віру в майбутнє і дає надію.

– Як ви дознімали за умови, що Володимир Яценко і Володимир Кравчук перебували у війську? Тобто це треба було якось їх висмикнути зі служби, щоб вони приїхали, доробити це все. Як це було?

– Це було важко. Навіть на декілька днів не дуже просто було всіх зібрати і дуже добре, що я цим не займався, бо це, напевно, логістична величезна проблема. Але вдалося зібрати.

Я знаю, що Володимир Кравчук, виконавець головної ролі, він деколи був в дуже гарячих точках і його основна ціль була хоча би дожити до ось цих знімальних днів, щоб відзнятися і вже не думати, що кіно не може існувати. От, навіть такі були думки. Тому…

– Його персонаж Андрюха – космічний далекобійник з Хмельницького. З кого списаний цей персонаж? Що це за типаж головного героя? Чи справді це такий узагальнений образ чоловіка з Поділля?

– Це все одно вигаданий персонаж, але я гадаю, що кожен побачить якогось знайомого в Андрію Мельнику. Він дуже простий. Можливо, не зовсім приємний і не хотілось би з ним бути в космосі наодинці. Це правда. Але потім ми розуміємо, що це тільки маска, щоб якось відгородити себе від світу. Насправді, він доволі милий, приємний. Просто сталася якась низка подій, які змусили його закритися від світу. І мені подобається, що він дуже чесний. Мені подобається, що він мужній.

Так, він не начитаний, він не любить читати книжки. Він це говорить відкрито. Але він сирота і мені здається, це накладає якийсь відбиток на нього. Дуже не хочеться, щоб по ньому міряли всіх українців. Звичайно, ми різноманітна нація. Це просто історія, яка мала показати трансформацію ось такого героя, який, можливо, не дуже приємний, але простий і зрозумілий, до того, якого ми б всі полюбили. І це не узагальнений образ українця, а це конкретний українець, якого ми можемо бачити на вулицях або навіть дружити з ним.

– Водночас суржик і лайливі слова стали частиною образу Андрюхи. Чи можете ви пояснити, звідки вони взялися і навіщо вони в фільмі? І чи доводилось вже чути вам критичні зауваження щодо нецензурної лексики в кіно?

– Я розділив би нецензурну лексику і суржик. По лексиці – в мене доволі чітке розуміння. Я все-таки обираю стиль віддзеркалення реальності. Я не можу проходити повз того факту, що люди матюкаються і можна створювати культуру таким чином, щоб показувати, як би ми хотіли жити, тобто створювати світ без чогось, закривати на щось очі. Я поки що обираю стиль, щоб віддзеркалювати нашу реальність і не можу уявити далекобійника, який, не може сказати декілька разів якусь лайку.

По суржику тут декілька моментів. По-перше, мені потрібно було показати його соціальний статус, що він простий далекобійник, який не підбирає слова, який довгий час жив сиротою, як сирота і який не начитаний. Як він може говорити там чистою літературною мовою? Мені здається, ми б у це не повірили. Другий момент, що це фантастика, це вигаданий світ. І я колись почув таку пораду, щоб люди в щось повірили, воно має бути не ідеальним. І якраз суржик допомагає цьому, щоб ми швидше повірили в цей вигаданий світ.

І третє, дійсно, я з маленького містечка і в нас дуже багато хто говорить із суржиком. І мені здається, що потрібно показувати це на екранах, навіть якщо хтось вважає це проблемою, щоб ми бачили цю проблему. І, наприклад, хотіли би говорити більш чистою мовою, а не навпаки ідеалізувати, як би ми хотіли жити і таким чином ніби приспати ті проблемні місця, які є. Ось ці всі причини, вони допомогли мені впевнитись, що це має бути в кіно.

– Водночас це фільм фактично із моногероєм. Це величезний виклик і для режисера, і для актора півтори години або навіть більше втримати увагу глядачів фактично в закритому просторі. Наскільки складно це було реалізувати?

– Так, це точно ми передбачили. По-перше, в сценарії потрібно було створити сюжет таким чином, щоб він не просідав по динаміці. В нас дійсно один герой і дуже легко знудитись, коли ти дивишся на одну людину в кадрі. І доводилось шукати якісь сюжетні ходи, щоб тримати увагу глядача. Це гумор і драма, які поєднуються ось такою парою зигзагом.

Ну і звичайно ми розуміли, що без актора, який передасть сюжет, це кіно не відбудеться. І тому завчасно, мені здається, за три роки до зйомки ми почали кастинг. Він був такий фрагментарний, тобто це не був кожен день, але ми почали шукати того нашого героя, щоб просто трішки заспокоїтись, що в нас він є, що все вдасться. Але певний час ми знаходили багато класних акторів, але чомусь саме не було прямого потрапляння в цю роль. До того моменту, коли Алла Самойленко, наша кастинг-менеджерка, не запросила Володимира Кравчука.

– Тоді стався «метч»?

– Так, відразу.

– От ви кажете про те, що для того, щоб зберегти цікавість і динаміку фільму, ви вигадували різні сюжетні повороти. Там також є хобі Андрюхи, який ліпив з пластиліну. Я знаю, що це ваша особиста історія, зокрема, яка пов’язує вас з батьком.

– Так, це два моменти. По-перше, я гік, я люблю настілки. Я вже близько 10 років так проводжу свій вільний час і мені дуже подобається це хобі. Бо це також частина сторітеллінгу, там також можна відчути якісь історії. І вони відбуваються за столом, в уяві, з друзями.

Інший момент – це моє дитинство, коли мій батько ліпив з пластиліну іграшки, машинки. І мені було важко це порівняти з іншими сім’ями. Але в якийсь момент я зрозумів, що це було дуже унікально. Що те, що він робив, це мистецтво. І в нас була розмова, що він хотів бути мультиплікатором, але дійсно в нього не вийшло. Мені здається, що навіть це залишилось просто бажанням. Тобто він навіть не пробував це реалізовувати. І якось це закарбувалося в пам’яті, ось такі мрії, які залишаються тільки мріями. І в моменті, коли я шукав хобі для головного героя, я, по-перше, ставив настілки, а по-друге, те, що він ліпить з пластиліну. І тут я такий зробив зв’язок з історією свого батька.

– Що ще вашого особистого є в цьому фільмі?

– Ставлення героя до образи, воно дуже схоже на моє. Я не можу просто жити, коли хтось на мене ображається. І в фільмі це дуже передається, коли герой намагається зрозуміти, чи він точно не образив нікого, що ніхто не ображається на нього. От, це дійсно… це якась моя риса, яку я передав цьому герою. Потім гра в шахи. Герой там грає в шахи. Дуже погано насправді, але любов до шахів – це від мене. Я граю доволі добре.

Що ще? А любов до музики. До української естрадної музики, до «вусатого фанку». Наш герой меломан в обставинах, але все одно він любить цю музику. І я також, коли відкрив цей пласт музики вже не можу її розлюбити. Це кохання на все життя.

І, можливо, я також закриваюсь від цього світу, не так сильно, як Андрій Мельник, і не так наїжачуюсь, як він. Тобто я не створюю якихось кордонів, я люблю людей, але я також в якійсь мірі інтроверт, борюсь з цим, хоча це нормально, але мені хочеться бути ближчим до людей. І в цих моментах, напевно, я нагадую Андрія. Але загалом це все одно інший персонаж. Я не можу на повну асоціювати себе з ним.

– Ви згадали про музику, яка лунала в фільмі. І це, напевно, було таке найнесподіваніше почути пісні української естради 1970-х років у космосі. Я нагадаю, що там була пісня Миколи Гнатюка «Поділля, Поділля». Пісні Назарія Яремчука, Діани Петриненко. Тобто те, що ця музика з’явилася у стрічці, це виключно ваша любов до цих пісень? Чи чому вона мала прозвучати в космосі?

– Це було продовженням моїх коротких метрів, бо в тих фільмах я також вставляв цю музику. Не знаю чому. Просто здавалося, я писав дуже прості, подекуди провінційні історії. І мені «мечилась» ця музика і ці сюжети. В космосі зовсім інша ситуація. Але я подумав: «А чому б і ні?» Чому б і тут не продовжити ось цю оду українській музиці, саме ретро музиці, тому що вона вже несе в собі заряд цієї меланхолії, цієї ностальгії. І якимось дивним чином навіть на сторінках сценарію я вже відчув, що це може бути цікаво. Ще такого не було і вона розкривається якось по-іншому.

І так як я не хотів спочатку робити композиторську музику, тобто створювати музику спеціально для фільму, мені потрібна була причина, як вставити цю музику в кіно і не робити це просто на фоні. І таким чином з’явилися платівки у головного героя, його любов до цих платівок і потім, потім я подумав про конкретні треки і було важко ось відібрати саме ці, тому що їх набагато більше.

– Є у фільмі й іноземні композиції, я маю на увазі пісню Voyage, Voyage. Тут цікаво, чи доводиться вам сьогодні платити роялті за цю пісню, чи, можливо, вдалося домовитись на якихось вигідних умовах про використання її у стрічці?

– Я загалом мрійник і я не думав, що пісні можуть коштувати дуже дорого. Тому я прописав Voyage, Voyage як… ну, а що ще? Це ж так легко взяти пісню. Виявилось, що не так легко. І коли ми дізналися ціну, вона була якоюсь захмарною. І я в 2022-му році написав листа до авторів цієї пісні, просто щоб вони пішли нам на зустріч, бо я дійсно не уявляв іншої пісні. Я сказав, що ми пройшли через великий шлях, щоб закінчити цей фільм. І я розповів, в принципі, правду, де ми перебуваємо, що ми хочемо. І вони просто нас почули і зробили велику знижку. І це дозволило придбати цю пісню і вставити її в кіно.

– Захмарна – це в чому сума рахується? В доларах очевидно, або в євро?

– Я думаю в євро, але..

– В сотнях? У тисячах?

– Я не знаю. До речі, я не знаю ні фінальної ціни, ні першочергової, але якщо побачите мого продюсера на вулиці, запитайте, він скаже.

– Добре. Voyage, Voyage – це також не випадкова історія, адже це французька пісня, а в фільмі є ще одна героїня – це Катрін, вона француженка, яка з’являється в стрічці буквально на кілька хвилин, але від неї фактично залежить розвиток сюжету цілого фільму. Чому вона саме француженка? Тому що я знаю, що головні герої могли бути американцем і китаянкою, це також був один з варіантів, але вийшли українець і француженка.

– Завжди був українець. Ми пітчили цю історію в Канаді і американська студія хотіла зробити цей проєкт англомовним, щоб герой був американцем, а героїню зробити китаянкою. Чомусь для них ось такі парадигми, вони більш ближчі. Тоді я зрозумів, що ця історія не та, яку я хочу створити і взагалі я з Хмельницької області не дуже близький до цих американсько-китайських відносин.

А чому француженка? Це мала бути випадковість. Це мав бути хтось з іншої країни, але мала бути достатньо відома культура цієї країни, щоб ми розуміли контекст, розуміли якісь жарти. І чомусь це прийшло до Франції. По-перше, мова. Ми більшість часу тільки чуємо Катрін і хотілось, щоб ця мова звучала мелодійно. І мені подобається французька, як вона звучить. Мені подобається французька культура. Це і з шкільної бібліотеки, багато французьких романів.

Потім є певний стереотип про французьке кохання. Це абсолютна брехня. І коли ми пітчили цю історію у Франції, вони просто з нас сміялись, бо зрозуміло, що такого немає. Але якось воно, ось всі ці маленькі елементи, вони нам допомогли обрати Францію.

– Водночас, акторкою, яка зіграла роль Катрін, стала українка Дарія Плахтій, хоча ви розповідали, що запрошували акторку з Франції, але не вдалося все ж таки їй приїхати до України.

– Так. Ну, по-перше, ми хотіли її відзняти в березні 2022-го року. Це був період, коли ми хотіли дозняти повністю кіно. А цього не вийшло через [масштабне] вторгнення. І коли ми повернулися до дозйомки проєкту, то знову її запросили і вона погодилась навіть приїхати. Але за пару днів до того Росія зробила масований обстріл енергетики. Такий перший був блекаут. І вона просто відмовилась їхати, бо переживала за своє життя. Ми це абсолютно зрозуміли. Але виходу іншого не було. Ми не могли вже зупинитися, перенести зйомки, тому що вклали останні гроші, які в нас були, в те, щоб найняти команду знову, павільйон орендувати, створити декорації.

І довелося шукати українську акторку. Просто було два варіанти: або це буде маловідома, або ж навпаки – це мала бути якась така особистість, яку ти вже знаєш ніби. І це дозволяє зрозуміти, чому ця Катрін особлива для героя. І ми обрали якраз інший варіант. Подзвонили Дарії Плахтій, але, як виявилося, вона була не в Україні в той час. Вона була десь на околицях Лондону. І навіть з цими умовами вона погодилась на наступний день виїхати в Україну. І вже за декілька днів була у нас на майданчику.

– Якщо говорити про сучасне українське кіно, яким ви, як режисер нового покоління, бачите його, і в якому напрямку воно рухається сьогодні? Чи в правильному?

– Ну, взагалі воно трошки штучно призупинене через війну. І коли ми знімали «Ти – космос», я бачив, що ми ніби на піку нашого розвитку, нашого кіно. Багато людей і колег з мого покоління створили свої дебютні роботи. Це були дуже класні фільми. І можна було тільки уявити, що вони б ще встигли зробити. Багато фільмів, які вийшли вже під час вторгнення, це фільми, які, як і наш, були створені до вторгнення, але тільки закінчені пізніше.

Ось хочеться просто повернутися на той рівень, дати шанс усім кінематографістам, які хочуть розповісти про своє бачення життя в Україні. І можливо, так, відпустити цей процес, воно тільки формується. Я сам не знаю, яке буде кіно в майбутньому, але воно точно буде говорити про нас і для нас. Ось ці два моменти, вони важливі. Щоб ми відчували себе на екрані і щоб це кіно нам щось дарувало. Не забирало від нас, а навпаки воно додавало ресурсів. Тобто хочеться, щоб кіно зараз допомагало боротися і продовжувати наше життя, продовжити нашу боротьбу.

– Щоб так було, чого бракує сьогодні сьогоднішньому кіно? Ідей, талантів, коштів? Наскільки держава створила умови для того, щоб українське кіно могло розвиватися?

– Дуже важко зараз сказати, тому що є одна позиція, що всі гроші мають йти на фронт ,і це правильно. Інша, що культура – це також зброя і…

– Багато фільмів про фронт знімають.

– Так, так. Тому тут треба знайти ось цей компроміс. Я гадаю, що кіно має створюватись. Зараз ми бачимо дуже багато документальних фільмів. І зрозуміло, тому що в нас є для цього, на жаль, матеріал. Вони набагато дешевші в створенні. Як представник ігрового кіно, хочеться також бачити більше ігрового, бачити більше історій. І навіть якщо це кіно буде не про війну, воно має говорити на ці теми, але акуратно і шукати якийсь інший підхід. Тому що ми часто говоримо, наприклад, цей фільм створений для західних країн або світу, тому що він говорить дуже гучно про війну і для нас це важко дивитися. Фільми про війну для українців, вони мають бути інакшими. Вони мають бути тоншими, вони мають проговорювати війну акуратніше і не травматизувати, знову ж таки, глядачів.

– Водночас, щоб втілити будь-яку ідею, потрібні кошти. Де їх сьогодні брати?

– Ну, ми чули заяву Володимира Зеленського про, скільки там годин контенту?

– Тисячу, але трошки в іншому варіанті ми їх отримали.

– Ми отримали контент, але не так, як хотілось. Я надіюсь, що в наступному році ми побачимо якісь новини з цього приводу. Я знаю, що мої колеги вже написали багато сценаріїв поки в стіл, але як тільки буде новий пітчинг, я думаю, що багато з них подадуться з надією, що через два-три роки ми зможемо побачити ці фільми вже на екрані.

– Якщо говорити ще про «Ти – космос», то доки можна буде побачити цей фільм у кінотеатрах, доки він буде в прокаті українському?

– Це постійна така боротьба, якщо можна так сказати, тому що багато фільмів виходять, є і українські, більшість голлівудських, і чим більше цікавість глядачів до конкретного фільму, тим довше він буде в прокаті. Тому кожен тиждень ми чекаємо, чи продовжать нас чи ні. Зараз вже відомо, що нас продовжили на третій тиждень. Але все, знову ж таки, залежить від того, скільки буде продано квитків і чи буде, знову ж таки, цікавість. Подивимось, але я вже дуже вдячний всім, хто пішов на кіно, хто нас підтримав, тому що, як тільки ми зберемо кошти більші за наш бюджет, половину суми підтримки ми повертаємо в державу. І надіюсь, ці гроші допоможуть профінансувати якийсь наступний фільм.

– Поки фільм збирає захоплення глядачів і кінонагороди, чи маєте ви ідеї для зйомки майбутніх історій? Для короткого метру, для повного метру?

– Мені довелось написати сценарій під час гарячої фази створення «Ти – космосу», тому що була така можливість і було би неправильно її відкинути. Тому в мене є вже готовий сценарій, він називається «Трагедія». Хоча це трагікомедія. І знову ж таки, я хочу його переписати, тому що цей такий момент, він вічний, немає ідеалу. І я надіюсь, що через декілька років, можливо, вдасться його показати.

– Це про Україну? Про українців?

– Так-так. Ну а як інакше? Так.

– Не буду розпитувати детальніше. Хай це залишиться сюрпризом вже, коли буде більш детальна розмова про цю майбутню стрічку. Водночас тут напрошується питання, які режисери вас сьогодні надихають?

– Мене надихають різні режисери. З американських – Пол Томас Андерсон, який також існує в цьому арт-мейнстрімі. Він робить кіно зі своїм якимось стилем, з поглядом, але він знаходить відгук і у масового глядача. Також подобається режисер Дені Вільньов, але він же такий дуже відомий після того, як він зняв «Дюну». Але я пам’ятаю його всі попередні роботи і кожна робота якась дуже цікава.

Йоргос Лантімос, але не всі фільми. Мені подобається, що він завжди ламає шаблон, не боїться бути абсурдним і шукає щось, постійно шукає щось нове. І при цьому мені дуже подобаються режисери масового кіно Стівен Спілберг, Роберт Земекіс, тому що я на цьому виріс. Я не мав доступу до фестивальних фільмів, було тільки телебачення. І ці фільми, які я бачив, вони от, напевно, і зародили бажання бути режисером.

– Про фільми тоді на завершення. Користуючись нагодою, поділіться, які ваші улюблені фільми і що можете порадити подивитися українцям.

– Так, фільм «Нафта» Пола Томаса Андерсона, анімація «Мері і Макс». Якщо ви особливо подивилися «Ти – космос», ця анімація, повірте, вона дуже схожа по атмосфері, по тематиці. Дуже класна. І якщо вам хочеться фільмів жахів, то я би звернув увагу на фільм «Зброя», який вийшов ось нещодавно. Також фільм «Бруталіст», в якому є антракт. І це прикольно, що кіно може існувати навіть у такому форматі. Ну, і останній хай буде… передивіться «Форрест Ґамп». Мені здається, що ми давно його не дивилися.