Джерело: www.bbc.com
Підпис до фото, “Списки” Миросла Лаюка – збірник репортажів і есеїв про війну
-
- Author, Олег Карпʼяк
- Role, BBC News Україна
- 3 хвилин(и) тому
“Коли я читаю Гемінґвея і Ремарка, я бачу цю відстань, коли вже хочеться романтизувати кальвадос і подорожі італійськими містами під час війни”, – письменник Мирослав Лаюк розмірковує про те, як дистанція від травматичних подій впливає на воєнну літературу.
І цей вплив не завжди йде на користь правді, каже автор.
BBC: Твоя книжка “Списки” – про втрати під час війни, спільні й особисті. Ти ведеш списки своїх особистих втрат?
Мирослав Лаюк: Я не веду особистих списків. Хіба інколи записую щось у щоденник. Ці списки я стараюся осмислювати не щодо себе, а щодо своїх героїв — таку оптику я наразі вибрав.
Для мене ця книжка – книжка голосів, яким я даю можливість прозвучати. Оскільки я ще можу це робити, то свою ситуацію звик вважати значно менш вразливою, ніж ситуація в багатьох інших, втрати яких часом не піддаються осмисленню.
Мета цієї роботи – зробити певну структуру, принаймні почати. Я кажу у вступі, що ця книжка не скаже всю правду про війну: правду про війну кажуть книжки, а не книжка.
Тому я намагаюся зібрати оцих досвідів якомога більше. Для мене “Списки” – це таке містечко, де є багато будинків чи залів, у яких можуть зібратися різні люди і довідатися, що схожі почуття через схожі досвіди переживають інші люди. У частині випадків це може стати початком до розмови і, можливо, зцілення.
BBC: Тобто ще і терапевтична функція…
Мирослав Лаюк: Це один зі способів роботи з травмою — робота в групі. Коли люди дізнаються, що вони не самі, що їх можуть почути і навіть, можливо, зрозуміти.
У мене немає ілюзій, що ми можемо вирішити всі проблеми чи навіть половину проблем, але частину таки можна спробувати. Прикладом до цієї думки є один з текстів книжки про реабілітаційний центр Superhumans. Одна лікарка розказала мені, що побачила таку тенденцію, коли військові з ампутаціями ходять курити окремо від військових з травмами обличчя.
Люди гуртуються навколо травм, вони не тільки повертаються до травми, а ще й говорять про цілком прикладні речі. Ці розмови дозволяють рухатися далі. Наприклад, бійці курили і розказували один одному, як правильно робити так, щоб кукса у куксоприймачі не запотівала.
Підпис до фото, “Списки” – це швидше мозаїка, розрізнені враження, котрі поки не можуть претендувати на цілісність, якусь завершеність форми, бо знаходимося ще всередині дійства”, – каже про книжку професорка Віра Агеєва.BBC: Твоя книжка не тільки про втрати, але й про пам’ять. Ти, наче фотограф, який знімає щоденне життя воєнної України для майбутніх поколінь. Але фотографу, який сам живе в середовищі, яке він фіксує, буває непросто зняти саме те, що буде цікаво через багато років. Як ти вважаєш, наскільки важлива дистанція, щоб писати про війну?
Мирослав Лаюк: Це дуже складне питання, на яке у мене іноді виникають зовсім протилежні відповіді. Тобто я сам відповідь до кінця ще не додумав.
З одного боку, справді, всі погоджуються, що для того, аби повноцінно відрефлексувати війну, потрібно, щоб пройшов певний час. Тоді в нас з’являться цифри, справжні імена, деталі, навіть нова релевантна методологія. Можна буде всіх вцілілих опитати, перевірити.
З іншого боку, люди або багато чого забувають, або свідчать неправдиво, вірячи в свою праву, бо це властивість мозку — стирати найгірші речі, щоб могти існувати далі. Тобто з’являється дистанція, але втрачається свіжість погляду.
Коли читаю Гемінґвея і Ремарка, я бачу цю відстань, коли вже хочеться романтизувати кальвадос і подорожі італійськими містами під час війни.
Приклад схожої механіки – похід у гори. Ти йдеш на цю гору, дерешся, задихаєшся і кажеш собі: “Я більше ніколи в житті сюди не полізу”. Повертаєшся вниз і наступного дня такий: “О, хочу знову на гору”.
З погляду правди моменту – ми страждаємо, лізучи на гору, з погляду відстані – ми переживаємо сильний естетичний та інші досвіди, тому той момент здається неважливим.
BBC: Тобто є свої переваги в тому, що немає дистанції?
Мирослав Лаюк: Я дивлюся, наприклад, на лонгліст премії Шевельова за найкращу есеїстичну книжку, де цьогоріч був у журі, – там багато книжок про війну. І вони дуже точно описують нашу дійсність, показують її такою, як вона є. Це дуже цінно для майбутнього. Хоча дехто з авторів, можливо, потім багато що передумає, захоче коригувати.
Багато воєнних мемуарів попередніх часів були сильно цензуровані. Я маю на увазі не тільки радянські. Дуже багато думок ми фіксуємо, а потім перечитуємо і питаємо себе: чи це справді ми так думали. Бо є правда моменту, а є правда відстані.
Як поет, я часто думаю про силу і велич мови. Але мова – це ще й велика пастка. Часто мова підхоплює тебе на свої хвилі і несе за течією. Іноді вона працює як чат GPT, намагаючись усе неприємне в минулому досвіді згладити. З іншого боку, мета цього трюку – якимось чином продовжити наше бажання існувати.
Підпис до фото, Мирослав Лаюк не вперше потрапляє до фіналу “Книги року ВВС”. Фото 2016 року.BBC: Якщо говорити про світове мистецтво, які твори про війну для тебе найважливіші?
Мирослав Лаюк: Складно відповісти, бо щоразу це може бути різний список. Назву, скажімо, один з найголовніших романів про Другу світову – “Бляшаний барабан” Гюнтера Грасса, який я прочитав ще в школі.
Це книжка про хлопчика, який відмовляється рости. Він ходить по зруйнованому Данцигу (нині це польський Гданськ), просто бʼючи в барабан. Головна ідея в тому, що всі ідеї себе скомпрометувати, все, у що ангажувалися, виявилося помилковим. Все, що залишилося – це зруйнований світ, какофонічний галас барабана і небажання рухатися далі.
Я час від часу сперечаюся з цією думкою. І мені важливо думати, що саме постане потім на цих руїнах.
Можливо, одна з найточніших книжок про війну, – збірка поезій “Мак і пам’ять” Пауля Целана. Там він пише і про найрідніших, які загинули в концтаборі, і про те, куди прикотився світ, де не всім уцілілим є місце.
Точність цієї книжки ще й перевіряється життям Целана, яке обірвалося, коли він стрибнув з мосту Мірабо. Але найголовніше – метафора маку і памʼяті, тобто забуття і памʼяті: “Ми кохаємося палко, як мак і памʼять”, – пише Целан.
BBC: А з фільмів?
Мирослав Лаюк: “Апокаліпсис сьогодні” Френсіса Форда Кополли – один з моїх найулюбленіших фільмів. Він знятий за мотивом “Серця пітьми” Джозефа Конрада. Думка приблизно така ж, як у Гюнтера Грасса: в кінці цього шляху жорстокості залишається хіба темрява. Ми довго подорожуємо якоюсь річкою до верхів’я і в кінці опиняємося в такій темряві, після якої в житті, у стосунках з майбутнім – можна діяти хіба навпомацки. І зараз ті, хто думає про майбутнє, думає про абстракції, намагається вгадати, спроєктувати, запропонувати хоч щось.
BBC: Знаю, що твоя наступна поїздка – на Донеччину. Над чим працюєш?
Мирослав Лаюк: Ми з Ukrainer’ом робимо проєкт “Прифронтові міста”. Уже були в Херсоні, Краматорську і Слов’янську. Це такі панорамні репортажі з фотографіями Вʼячеслава Ратинського про те, що відбувається в місті, як працюють різні служби, як живуть цивільні і військові.
І тепер хочемо зняти, що відбувається в Костянтинівці і в тих останніх донецьких містах, які ще залишаються не окупованими.
У мене немає цих ілюзій, що “коли ми щось пам’ятаємо, то річ жива”, що “герої не вмирають” і так далі. Я хочу зберегти в тексті реальні факти, якими вони були в момент нашої зустрічі з ними.
Міста змінювалися на моїх очах. Коли я був навесні 2023 у Покровську, це було місто, де ми мили автомобіль і пили каву в парку. Коли я був тут в цей самий час у 2025, ми перебігали від підвалу до підвалу, нас обстрілювали дронами і КАБами, кафе і парки були знищені.
Ми ж розуміємо, що характер війни полягає у знищенні всього, що нам дороге, в тому числі у знищенні пам’яті. Тому хочемо зберегти хоч щось.
