“Ми запросили чоловіка до себе на Різдво, і він прожив з нами 45 років”

• • Author, Чарлі Бакленд
  • Role, BBC Wales
• 9 хвилин(и) тому

Різдво часто вважають часом доброти, але добрий вчинок однієї молодої британської пари 50 років тому був особливим – і назавжди змінив їхнє життя.

23 грудня 1975 року Роб Парсонс і його дружина Діана готувалися до Різдва у своєму домі в Кардіффі, коли почули стукіт у двері.

На порозі стояв чоловік. У правій руці він тримав сміттєвий пакет зі своїми речами, а в лівій – заморожену курку.

Роб уважно подивився на його обличчя і невиразно згадав його як Ронні Локвуда – хлопця, якого він іноді бачив у недільній школі в дитинстві і про якого йому казали, що до нього треба бути добрим, бо він “трохи інший”.

“Я сказав: “Ронні, а що це за курка?” Він відповів: “Хтось дав мені її на Різдво”. А потім я сказав слово, яке змінило все наше життя. І я не зовсім упевнений, чому я його сказав, – згадує Роб. – Я сказав: “Заходь”.

На той момент Робу було лише 27, а Діані – 26 років, і подружжя відчуло, що мусить взяти Ронні, який мав аутизм, під свою опіку.

Вони приготували його курку, дали йому помитися і погодилися дозволити йому залишитися на Різдво.

Те, що почалося як акт співчуття, перетворилося на унікальне співжиття, сповнене любові та компромісів, яке тривало 45 років – аж до дня смерті Ронні.

Роб Парсонс, якому зараз 77 років, і Діана, якій нині 76, були одружені лише чотири роки, коли прийняли Ронні у своєму домі.

Тоді Ронні було майже 30, і з 15-річного віку він не мав дому – жив у Кардіффі та його околицях, перебиваючись випадковими роботами. Роб іноді бачив його в молодіжному клубі, який він вів.

Щоб Ронні почувався якомога бажанішим гостем, вони попросили родичів принести йому різдвяний подарунок – будь-що, від пари шкарпеток до якихось косметичних дрібниць.

“Я й досі пам’ятаю його. Він сидів за різдвяним столом з цими подарунками і плакав, бо ніколи не знав такого відчуття любові, розумієте”, – каже Діана.

“Це було неймовірно – просто спостерігати за цим”, – додає вона.

Підпис до фото, Ронні, зображений на фото з сином Роба та Діани, Ллойдом, активно допомагав з дітьми та часто казав: “Я добре ладнаю з дітьми”Пара планувала дозволити йому залишитися лише до дня після Різдва, але коли цей день настав, вони не змогли змусити себе вигнати Ронні і звернулися по пораду до відповідних служб.

У центрі допомоги бездомним їм сказали, що Ронні потрібна адреса, щоб влаштуватися на роботу, згадує Роб, але “щоб мати адресу, потрібна робота”.

“Це замкнене коло, в якому перебуває дуже багато бездомних людей”, – каже він.

Підпис до фото, Ронні Локвуд мав аутизм і залишився без даху над головою після того, як у 15 років його вигнали з інтернатуРонні потрапив до закладу опіки у віці лише восьми років, а в 11 років, за словами Роба, зник з Кардіффа. Лише під час роботи над своєю книгою “Стук у двері” він дізнався, що з ним сталося.

Його відправили за 200 миль до школи, яку в одному зі звітів називали “школою для розумово відсталих хлопчиків”, і він прожив там п’ять років.

“У нього там не було друзів. У нього не було соціального працівника, який би його знав. У нього не було вчителів, які б його знали”, – каже Роб.

За його словами, Ронні часто запитував: “Я зробив щось погане?” – і вони вважають, що це він виніс саме з тієї школи.

“Він завжди хвилювався, що образив тебе або зробив щось не так”, – додає Роб.

У 15 років Ронні відправили назад до Кардіффа “в нікуди”.

Підпис до фото, Діана каже, що Ронні “розкрився”, допомагаючи з дітьми, коли вона страждала від синдрому хронічної втомиПодружжя згадує, що спочатку Ронні був трохи незграбним – йому було важко дивитися в очі, а розмови зводилися до мінімуму.

“Але з часом ми його пізнали і, по правді кажучи, полюбили”, – кажуть вони.

Вони допомогли Ронні влаштуватися на роботу сміттярем і повели його купувати новий одяг, дізнавшись, що він досі носив речі, які отримав ще підлітком у школі.

“У нас ще не було власних дітей – це було як збирати дітей до школи, ми були гордими батьками”, – сказав Роб.

“Коли ми вийшли з магазину, вона сказала мені: “Він працює сміттярем, а ми вдягли його так, ніби він головний менеджер готелю Dorchester”, – сміється Роб.

Роб, який був юристом, вставав на годину раніше, щоб відвозити Ронні на роботу перед тим, як самому їхати на службу.

Коли він повертався додому, Ронні часто сидів там і просто усміхався. Одного вечора Роб запитав: “Ронні, що тебе так тішить?”

Ронні відповів: “Робе, коли ти возиш мене на роботу вранці, інші чоловіки кажуть: “А хто це привозить тебе на роботу в такій машині?” А я кажу: “О, це мій адвокат”.

“Ми не думаємо, що він пишався тим, що його на роботу возить юрист, але, можливо, у нього ніколи не було людини, яка привела б його в перший день до школи”, – каже Роб.

“А тепер йому майже 30… і нарешті хтось чекає біля воріт”.

Підпис до фото, Роб і Діана на фото з Ронні та їхніми двома дітьми, Ллойдом і Кеті, у 1988 роціУ Ронні було багато ритуалів, до яких вони звикли, зокрема щоранку він розвантажував посудомийну машину, а Роб удавав здивування, щоб не розчарувати Ронні.

“Важко виглядати здивованим, коли у вівторок тобі ставлять те саме запитання, що й у понеділок, але це був Ронні. Ми робили це 45 років”, – сміється він.

“Очевидно, йому було важко читати і писати, але він щодня купував газету South Wales Echo”, – додає Діана.

Щороку на Різдво Ронні дарував їм однакові подарункові картки Marks and Spencer, але кожного разу з таким самим захопленням чекав на їхню реакцію.

Підпис до фото, Роб і Діана згодом мали двох дітей та п’ятьох онуківРонні проводив багато вільного часу в їхній місцевій церкві, збираючи пожертви для бездомних і готуючи залу до богослужінь, “дуже ретельно” розставляючи стільці.

Діана згадує, як одного дня він прийшов додому в іншому взутті, і вона запитала: “Ронні, де твої черевики?”

Він сказав їй, що вони знадобилися бездомному чоловікові.

“Отаким він був. Він був неймовірний”, – кажуть вони.

Одним з найважчих періодів став час, коли Діана захворіла на синдром хронічної втоми – були дні, коли вона не могла встати з ліжка.

“У мене була маленька трирічна донька, Роб був у відрядженні”, – каже Діана.

Але, за її словами, Ронні був “дивовижним” і повністю розкрився: готував пляшечки з молоком для їхнього сина Ллойда, допомагав по дому і грався з донькою Кеті.

Підпис до фото, “Ронні був з нами до того, як вони народилися, і був з нами, коли вони поїхали й завели власних дітей”, – каже РобХоча вони визнають, що їхнє життя разом мало свої труднощі, зокрема 20-річну боротьбу з ігровою залежністю Ронні, вони не уявляють свого життя без нього.

“Це не та стратегія, яку б я радив, – каже Роб, – але Ронні збагатив наше життя в багатьох сенсах”.

“У Ронні було велике серце. Він був добрим, але й міг дратувати”, – каже Діана.

“Іноді я була йому матір’ю, іноді – соціальним працівником, а іноді – доглядальницею”, – додає вона.

“Одного разу хтось сказав нашим дітям: “Як ви даєте раду Ронні, коли до вас приходять друзі?” А вони відповіли: “Ми про це навіть не думаємо, це просто Ронні”, – згадує Діана.

“Наші діти ніколи не знали життя без Ронні. Він був з нами ще до їхнього народження і залишався, коли вони виросли і пішли, вже маючи власних дітей”, – додає Роб.

Підпис до фото, Ронні регулярно працював волонтером у продовольчому банку місцевої церкви та допомагав організовувати футбольний матч на День подарунків щороку протягом 25 роківЛише один раз подружжя серйозно замислювалося над тим, щоб допомогти Ронні жити самостійно – через кілька років після того, як він переїхав до них.

Коли їхні двоє дітей підросли і в будинку з однією ванною стало тісно, вони зайшли до кімнати Ронні, щоб запропонувати йому зняти квартиру неподалік.

Але щойно вони зайшли, він знову поставив те знайоме запитання: “Я зробив щось погане?”

Роб каже, що Діана вивела його з кімнати, розплакалася і сказала: “Я не можу цього зробити”.

Кілька ночей потому Ронні зайшов до їхньої спальні і запитав: “Ми ж утрьох добрі друзі, правда?”

“Я сказав: “Так, Ронні, ми утрьох добрі друзі”, – згадує Роб.

“А ми будемо разом назавжди, правда?” – запитав він.

“Була пауза – мабуть, надто довга. Я подивився на Ді, і сказав: “Так, Ронні, ми будемо разом назавжди”. І так воно й було”.

Ронні помер у 2020 році у віці 75 років після інсульту, і подружжя каже, що страшенно за ним сумує.

Підпис до фото, У своєму заповіті Ронні залишив на благодійність 40 000 фунтів стерлінгів – саме така сума була потрібна для ремонту даху центру Lockwood HouseЧерез Covid на його похороні дозволили бути лише 50 людям, але, як жартує Роб, “квитки були більш затребувані, ніж на концерт Coldplay”.

Вони отримали щонайменше 100 листів зі співчуттями – “від професорів Оксфордського університету до політиків і безробітних”.

Після його смерті новий центр добробуту вартістю 1,6 млн фунтів при церкві Glenwood у Кардіффі, назвали Lockwood House – на честь Ронні.

Але стара і нова будівлі не зовсім поєднувалися, і для завершення реконструкції знадобилися додаткові кошти.

“Але хвилюватися не було про що, – каже Роб. – Це була майже до пенні саме та сума, яку Ронні залишив у заповіті. Зрештою бездомний чоловік дав дах усім нам”.

“Хіба це не диво? Я просто думаю, що так мало статися”, – каже Діана.

“Люди питають нас, як це сталося – 45 років, – але якщо бути чесними, в якомусь сенсі це відбувалося день за днем. Ронні приніс у наше життя справжнє багатство”, – додає вона.

Матеріал підготовлений за участю Грега Девіса