Українці роблять татуювання на згадку про загиблих близьких та втрачений через окупацію дім

В Україні зростає попит на татуювання з символами та артефактами, пов’язаними з війною та Україною: імена загиблих, шеврони підрозділів, позивні, дати загибелі, координати окупованих міст – дедалі частіше українці фіксують свій біль і втрату прямо на шкірі, дослідила телевізійна та онлайн-мережа «Настоящее время», створена Радіо Свобода для російськомовної аудиторії.

Наталії Ліпей 66 років. Її син Віктор загинув у 2022 році. У Києві на майдані Незалежності, біля меморіалу загиблим, вона показує своє перше і єдине татуювання:

«Це бригада мого сина – 79-та десантно-штурмова, це їхній шеврон. А це – [його] позивний «Аміго».

«Мені здавалося, що коли я це зроблю, то моя дитина буде завжди поруч. Не буде там, де він зараз, а буде біля мене. Я зможу його до себе пригорнути», – Наталія притискає до себе руку з тату і плаче. На іншій руці вона щодня пише нову цифру – скільки днів минуло з моменту загибелі сина.

Валерія Сташенко працює тату-майстринею і каже, що попит на татуювання, які означають щось дуже особисте і водночас спільне для всіх українців, зріс від початку війни:

«Це щось пов’язане з українською символікою, з демонстрацією того, що я – українець, це моє», – каже Валерія. У неї самої на передпліччі вибито «Українка».

«Це наш центральний Будинок культури! Це місце мого дитинства, юності», – Елона Лелеко показує роздруковані та оформлені в рамки фотографії рідних місць. На її тілі – координати рідного селища Чаплинка в Херсонській області, яке окупувала російська армія. І підпис: «Я завжди поруч».

«Я не знаю, коли я туди потраплю і чи потраплю взагалі. Чи залишиться там ще щось. Але я знаю, що часточка мого дому – тут. Часточка мами, часточка дому – тут», – показує татуювання Елона. «Напевно, це мій найбільший страх – що я не впізнаю… Що не буде куди їхати», – додає вона.

Татуювання Таїси Кривов’яз – у пам’ять про загиблого на війні партнера: під серцем – «Під крилами янгола», на зап’ясті – «Я сильна». «Я кажу: «Я не зможу без тебе». А він каже: «Спочатку тобі буде важко, але ти зможеш, я знаю, ти у мене дуже сильна», – ледь стримуючи сльози, вона розповідає про їхнє прощання перед тим, як коханий чоловік поїхав на війну.

Після його загибелі Таїса зверталася по допомогу до професіоналів: «Працювала з психологом. І, чесно кажучи, не отримувала такого полегшення бодай на один відсоток, порівняно з тим, яке полегшення відчувала, коли набивала тату. Це справді було як терапія», – каже вона.

Роблячи татуювання в пам’ять про людину чи місце, українці допомагають собі прожити травму втрати, каже психотерапевтка Вікторія Любаревич-Торхова:

«На мій погляд, це такий сучасний ритуал жалоби. Якщо говорити психологічною мовою, після втрати наша психіка намагається виконати два завдання: перше – це зберегти зв’язок із тим місцем чи людиною, яких більше немає, і водночас навчитися жити з цим далі. Друге, що важливо – це ритуал. Дуже часто люди не можуть попрощатися з утраченим».

Таким чином біль набуває символічності, каже Вікторія, а загибла близька людина чи окуповане місто залишається з тобою назавжди.