Джерело: www.volynnews.com
Десятиліттями вчені фіксували процеси, що відбуваються у верхніх шарах атмосфери на висоті сотень і тисяч кілометрів. OBOZ.UA розповідає, що це за «тарілка», з якої слухали космос.
Станція дослідження іоносфери сьогодні частково занедбана, а масштабні антени дедалі частіше стають об’єктом інтересу не науковців, а дослідників індустріальної спадщини.
Історія станції почалася у 1960-х роках, у період наукового оптимізму та космічних перегонів. Харківські фізики працювали над методом, який тоді вважали революційним, – радіолокаційним дослідженням іоносфери.
Для реалізації такого проєкту потрібна була велика територія, віддалена від міст, промислових зон і джерел електромагнітних завад. Місце знайшли серед соснових лісів біля міста Зміїв. Тут почали зводити комплекс, який за масштабом не мав аналогів в Україні й був одним із найбільших у Радянському Союзі.
Читати ще: У США вперше запустили в космос людину у кріслі колісному
Центральним елементом стала кругла антена діаметром близько 100 метрів. Поруч розмістили поворотну параболічну «тарілку» заввишки з триповерховий будинок та антенне поле, розмірами майже з футбольний стадіон. Уся система працювала як єдиний науковий інструмент, налаштований на вивчення атмосфери й космічних процесів.
Стометрова антена з металевої сітки виконувала роль гігантського «вуха», здатного вловлювати найменші зміни в іоносфері. Параболічна тарілка оберталася, скануючи різні ділянки простору, й передавала дані майже в реальному часі.
Особливою гордістю був антенний стенд площею приблизно 300 на 300 метрів. За його допомогою вчені надсилали у верхні шари атмосфери потужні радіохвилі та спостерігали, як середовище реагує на таке втручання. Ці експерименти мали прикладне значення: вони допомагали пояснити збої радіозв’язку, поведінку сигналів під час магнітних бур і вплив сонячної активності на технології.
Поруч працювала радіоастрономічна обсерваторія з декаметровими телескопами. Це дозволяло поєднувати дослідження космічного радіовипромінювання з атмосферними процесами. Фактично станція була автономним науковим містечком із власною інфраструктурою та унікальним колективом.
За оцінками фахівців, комплекс під Змієвом був однією з одинадцяти подібних установок у світі й єдиною такого рівня на території України. Для Європи стометрова антена вважалася унікальною – подібних інструментів тут просто не існувало.
Після розпаду СРСР станція не припинила роботу миттєво. Вона увійшла до структури Інститут іоносфери НАН і МОН України. Українські науковці продовжували спостереження, аналізували космічну погоду, фіксували магнітні бурі та створювали моделі іоносфери над територією країни.
Окремі експерименти тривали навіть у 2000-х і на початку 2010-х років, а результати використовували в міжнародних програмах. Проте утримання такого гігантського комплексу вимагало значних коштів: електроенергія, ремонт металевих конструкцій, оновлення обладнання, підготовка персоналу. З роками ці витрати ставали непосильними.
Станція поступово перейшла в режим епізодичної роботи. Частину установок запускали лише під конкретні наукові завдання, інші законсервували. Деякі приміщення збереглися майже в первісному вигляді: на столах досі лежать креслення й схеми, на стінах – графіки початку 2000-х років.
Сьогодні металеві конструкції вкрилися іржею, антенні поля заросли травою й чагарниками.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
