Росія завжди боялася ідеї Соборності, і боїться тепер ‒ історик

ЛЬВІВ ‒ 22 січня 1919 року у Києві на Софійській площі відбулось об’єднання Української Народної Республіки (УНР) та Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в єдину державу. Ця подія ввійшла в українську історію як День Соборності. Проголошений Акт Злуки був сприйнятий із піднесенням. Цій події передувала велика підготовча робота правників ЗУНР і УНР.

Проголошення Акта Злуки УНР і ЗУНР відбувалось на тлі складних політичних обставин, воєнних дій, антибільшовицьких селянських повстань, українці змушені були протистояти російській агресії, тогочасні політичні еліти не змогли досягти компромісу, а все це не дозволило перейти до практичних рішень.

Втім, як наголошують історики, 22 січня 1919 року заклало фундамент української державності.

Як розгортались події 1918-1919 років? У чому важливість проголошення Акта Злуки 107 років тому? Чому Росія донині боїться ідеї соборності України?

З кінохроніки 22 січня 1919 року можна побачити радісний і піднесений настрій людей, який панував на Софійській площі у Києві. Це була визначна урочистість ‒ проголошення Акта Злуки.

Свої спогади, враження, зокрема і про цей день, і всі процеси, які йому передували, про обставини і людей, які будували чи руйнували українську державність, залишив правник з Галичини, учасник подій 1918-1919 років, один із будівничих ЗУНР Лонгин Цегельський у книжці «Від легенд до правди».

Ось як юрист, громадсько-політичний діяч Лонгин Цегельський описує цей день (лексика і правопис оригіналу):

«На дворі стояла зимова погода та кріпкий, аж сивий, мороз. Снігом вкриту величезну Софійську Площу залили маси народу.

В годині 12-ій вполудне ми, західньо-українська делеґація в силі 65 голов, а так само Директорія та цілий придніпрянський уряд і штаб, заїхали військовими самоходами. Директорія, придніпрянський уряд та штаб станули лицем у сторону Великої Володимирської вулиці, а наша галицько-буковинська делеґація напроти неї. Проти себе стояли, уосіблені тими двома групами, представники двох українських земель, що від соток літ розділені були лихою долею.

З високих трибун на всіх чотирьох рогах площі окличники з громовими голосами відчитали цей акт для подальше стоячого народу.

Володимир Винниченко і д-р Лев Бачинський подали собі руки. З грудей тисячей, що стояли довкола, вирвалося оглушуюче «Слава! Слава Україні! Слава Галичанам!» (Під словом «Галичани» розумілося вже і Буковинців, і Руснаків із Закарпаття.) Оце «слава» покотилося дальше і дальше аж до краю площі. Був це як шум моря у бурю; щось могутнє і незабутнє.

Україна ликувала …».

«Без сумніву всі були на емоції, була велика радість і здавалося, що це вже фініш, Україна утверджувалася. Але все таки це не була тотальна ейфорія. Окремі політики оцінювали акцію, як тільки початок, що треба багато зробити, щоб утвердити Соборність. Наприклад, Лонгвин Цегельський у спогадах ставить під сумнів єдність. Загалом, без сумніву, це була найяскравіша сторінка визвольних змагань. Це свято у Києві заворожило всіх», ‒ зауважує український історик, професор Львівського національного університету імені Івана Франка Віктор Голубко.

З сучасної точки зору, історичні події 107-річної давнини асоціюються в українців, як свято, урочиста церемонія. Але проголошенню Акта Злуки передувала серйозна робота юридичного характеру. Документ пройшов кілька етапів до моменту проголошення.

Його ініціаторами були галицькі політичні і громадські діячі. І це випливало з тодішньої політичної ситуації. Адже тривала польсько-українська війна, українці і поляки боролись за Львів.

Українці перебрали владу у місті, створили ЗУНР, але уряд, де більшість належала ліберальним демократам, добре розумів, що своїми силами не вдасться протистояти польській армії. Українці Галичини звернулись по допомогу до Києва, до гетьмана Павла Скоропадського.

«Але яка підстава звертатись до Києва? Це українська, але формально інша держава. Але в уряді ЗУНР були переважно юристи.

Вони звернули увагу на те, що Скоропадський мав титул гетьмана всієї України і вважали, що Галичина, як казали наш край, це є частина України, як Буковина, Закарпаття. А титул дає юридичну підставу, щоб до нього звернутись по допомогу. Бо є глава держави, який би мав дбати про всю Україну, не лише Наддніпрянську», ‒говорить Віктор Голубко.

Хроніка подійУже всередині листопада 1918 року перша делегація з Галичини у складі юристів Осипа Назарука і Степана Шухевича вирушила у Київ, радше, з ознайомчою місією. Гетьман їх прийняв і дізнався про ситуацію у Львові.

Після Першої Світової війни, розпаду Австро-Угорщини у Галичині панувала фінансова катастрофа. Бракувало продуктів, військової амуніції, зброї для армії. І гетьман пообіцяв фінансову та військову допомоги. А ще скерувати загін січових стрільців Євгена Коновальця.

«Це була свого часу гвардія Центральної ради, найбоєздатніша частина сформована з галичан, які попали в російський полон. А коли утворилась УНР, то стала її боєздатною частиною. Делегати зайшли до Українського клубу, де збиралась вся українська інтелігенція у Києві. Там вони хотіли поговорити з наддніпрянцями і зустріли Володимира Винниченка та Євгена Коновальця. Коли Винниченко дізнався про прохання і те, що гетьман погодився вислати січових стрільців у Львів, то дуже запротестував. Нічого дивного, бо у Києві готували антигетьманський переворот і Винниченко був його лідером. Винниченко наполіг, щоб галичани відмовились від ідеї щодо січових стрільців. Осип Назарук це підтримав», ‒ пояснює історик.

21 листопада 1918 року бої за Львів завершились для українського війська невдачею. Уряд ЗУНР перебував уже у Золочеві (60 км від Львова), а невдовзі переїхав у Тернопіль. Ситуація на фронті теж була складною і тому влада ЗУНР вирішила прискорити переговори з УНР і відправити делегацію до Києва з більш конкретними завданнями. Наприкінці листопада юристи Лонгин Цегельський і Дмитро Левицький виїхали у Київ. Зупинились у Волочиську, а це була територія Наддніпрянської України. До них надійшла звістка про те, що в Україні йде повстання проти гетьмана, Київ оточений, гетьманський уряд заблокований.

14 листопада 1918 року, коли гетьман Скоропадський підписав закон про федерацію з Росією, нова армія УНР під проводом нового революційного уряду ‒ Директорії (очолювали її письменник, політик Володимир Винниченко і журналіст, головний отаман армії УНР Симон Петлюра) почала наступ на Київ і зайняла його 14 грудня 1918 року.

До слова, період від кінця 1918-до початку 1919 років українські історики умовно називають «добою Директорії», бо вона не мала повної і сильної влади на всій території, впливу на події.

Галицькі делегати знайшли контакт з Директорією, яка перебрала владу і перебувала у Фастові.

«Директорія також була дуже зацікавлена в галичанах. Підтвердженням було те, що негайно вислали потяг по галицьких делегатів. Так поспішали, що потяг складався лише з паровоза і одного вагона. Делегати могли побачити у Києві натовпи селян, які піднялись проти гетьмана.

Тут дуже влучні спостереження Цегельського з точки зору, а що ж буде далі: гетьмана повалять, зруйнують адміністрацію? Він найбільше вболівав, щоб після переворотів зберегти тяглість у владі, адміністративного апарату. Цегельський з прикрістю казав, що навряд чи це вдасться зробити, тому що Директорія ‒ новий уряд, сидітиме як на бочці з порохом і чи втримає владу.

З іншого боку, він каже, що в галичан виходу не було і мали йти на злуку. Він керувався двома тезами: що був ідеал Соборності і цього всі хотіли, вся українська еліта на Заході і Сході України, а з іншого боку, Цегельський, як прагматик, ставив під сумнів, що збунтовані селянські маси здатні збудувати державу», ‒ каже історик Віктор Голубко.

30 листопада галицькі делегати прибули до Фастова і почали розмови з Директорією, яка складалась із 5 чоловік і головою був Володимир Винниченко. Він погодився на те, щоб Галичина зберегла автономію у складі УНР. Та й делегація з Галичини спочатку теж не хотіла, так би мовити, зливати два державні організми в одне ціле, які дуже різнилися між собою.

Офіційний текст документу склав Лонгин Цегельський, а правки внесли Дмитро Левицький і юрист Опанас Андрієвський, член Директорії УНР.

«Ці люди були юридично грамотні і знали суть державного будівництва, зокрема створення таких документів. У Фастові договір про об’єднання підписали», ‒ каже історик Віктор Голубко.

3 січня 1919 року договір ратифікувала Українська народна рада в Станіславові (нині Івано-Франківськ), як вищий законодавчий орган ЗУНР, парламент ЗУНР. Аби продовжити переговори з Директорією відправили делегацію у складі 65 осіб, яку очолював Лев Бачинський.

У цей час Директорія погодилась надати фінансову і продовольчу допомогу ЗУНР. На прохання галицьких делегатів, нова влада скерувала генерала Михайла Омеляновича-Павленка і полковника Євгена Мишковського в ЗУНР. У цей час формувалась Українська Галицька Армія (УГА), яка дуже потребувала штабних офіцерів.

«Штабні офіцери це особлива каста. Мишковський був першокласним штабістом і реорганізував Галицьку Армію. За три місяці зробив з неї модерну, регулярну армію», ‒ наголосив професор Голубко.

22 січня 1919 року називають найбільш світлим і пам’ятним днем в історії визвольних змагань 1918-1920 років. На Софійський площі проголосили Акт Злуки УНР і ЗУНР.

23 січня 1919 року у приміщенні Оперного театру у Києві Трудовий Конгрес ратифікував ухвалені документи, надавши юридичного законного характеру Універсалу Директорії УНР.

До реалізації не дійшлоА далі потрібно було переходити до вирішення практичних питань. ЗУНР отримала назву ЗОУНР (Західна область Української Народної Республіки) і автономію.

Але як мали функціонувати УНР і ЗОУНР? ЗОУНР залишив за собою право на окрему армію, адміністрацію, а також певні правові акти уряд видавав окремо. Але зреалізувати численні питання, пов’язані зі створенням єдиної української держави, не вдалося через воєнні дії.

«ЗУНР не мала своїх фінансів не могла проводити емісію своїх грошей. Натомість УНР могла це робити і, фактично, якби не УНР, то фінансова система ЗУНР абсолютно була б паралізована. Допомога почалась одразу, найперша продовольча. Сотні вагонів цукру, збіжжя інших продуктів були вислані в Галичину, яка була спустошена Першою світовою війною.

Фронт переходив тричі з одного кінця в інший. Військова допомога була суттєва: 20 тисяч гвинтівко, 80 млн патронів, 300 кулеметів. 80 гармат, 200 літаків. Завдяки Києву, Наддніпрянській Україні Галицька Армія була повністю озброєна упродовж лютого січня 1919 року. Без цієї допомоги немислимо було воювати, тим більше так довго з поляками. Ця допомога випливала з Акту Злуки і вона є суттєвим елементом всього державного будівництва», ‒ зауважує історик.

УНР і ЗУНР по-різному сприймали у Європі. УНР визнали після Берестейського мирного договору 9 лютого 1918 року Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина. Переможна Антанта дивилася з недовірою на УНР і це, фактично, перекривало шлях УНР до світового визнання, наголошує Віктор Голубко.

А ЗУНР вважалася територією, яка вийшла з розваленої Австро-Угорщини і питання її подальшої долі було відкритим.

Галицькі українці сподівались, що Антанта (військово-політичне угрупування, основними членами якого були Велика Британія, Франція, Російська імперія, створене у 1904-1907 рр.) розгляне питання державності ЗУНР. Натомість Наддніпрянську Україну Антанта не розглядала як державний організм.

«Тут виникала спокуса, що Галичина повинна добитися визнання світу і як частина УНР паралельно вона потягне всю Україну і її визнають у світі. Така ілюзія була в керівництва УНР в Симона Петлюри. Але пізніше виявилося що це не під силу галичанам. Наступає певна криза у відносинах ЗОУНР і УНР, але це сталося осінню 1919 року, коли ситуація на фронті стала катастрофічною. Всередині липня 1919 УГА втрачає всю територію і продовжує свою боротьбу на Наддніпрянській Україні. Але від Акта Злуки ніхто не відступив, тому що УГА переходила на Наддніпрянську Україну під Симоном Петлюрою під гаслом «Через Київ на Львів». Ця ідея соборності надалі існувала, незважаючи на складну ситуацію.

Після того, як 1 грудня 1919 року у Варшаві підписали проєкт Варшавського договору (згідно з ним польський уряд Юзефа Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 року та визнав УНР. До Польщі мала відійти Східна Галичина та 5 повітів Волині-ред.), це було вирішальним кроком, який призвів до розходження двох делегацій.

У 1920 році Акт Злуки припинив своє існування. Галицький уряд відновив стару назву ЗУНР і почав будувати інші плани для концепції висувати так званої Галицької Швейцарії, окремого державного організму, тому що справа Галичини, на відміну від УНР, не була до кінця ще вирішена.

Ідея соборності ніколи не зникала, навіть у найкритичніші часи, просто знали що її не можна на той момент реалізувати. Трагедія, а з другого боку бачимо, оцей оптимізм, який засвітився у 1919 році», ‒ говорить Віктор Голубко.

Після Першої світової війни українські землі були розділені між СРСР, Польщею, Румунією і Чехо-Словаччиною.

Росія працює на розкол українцівРосія весь час підживлює міф, що ніякого об’єднання України у 1919 році не було, мовляв, це зробив Сталін у 1939 році. Підтримували цей міф і проросійські політики в Україні вже за незалежності держави. Таким чином намагаючись розколоти країну.

«Цим маніпулювали і маніпулюють. Але історія, факти показують, що об’єднання держави готувалося на дуже серйозному рівні і воно було з юридичної точки зори довершено. Інша справа, що міжнародні обставини були настільки важкі, що Акт Злуки не можна було тоді повністю реалізувати. Цей документ визначав подальший весь національний рух.

Чому її так ненавидів Сталін і карикатури малювали? Тому що Росія боялася ідеї соборності, яка продовжувала жити в будь-якому кутку України і могла бути при першій кращій нагоді реалізована.

Ідея, закладена Актом Злуки, жила постійно до розвалу Радянського Союзу і зараз вона живе, тому що українці борються за збереження соборної України. Та сама імперська політика Росії триває, тим самим свідомо чи підсвідомо Росія побачила силу соборності України. Україна не розсипалась як штучне утворення, як стверджують теперішні російські політики. Армія веде криваву боротьбу під гаслом соборності», ‒ говорить історик Віктор Голубко.

Лише той факт, що від кінця 1918 року до кінця 1919 на українських землях колишньої Російської імперії побували німецька, австрійська, французька армії, УНР та ЗУНР, Червона, Біла, Махна є свідченням того, наскільки складною була ситуація, коли змінювались режими.

До того ж, політичні еліти не змогли досягти компромісу, амбіції часто брали гору. А слабкістю, розбратом, як відомо з історії, користає третя сторона.

І цей історичний урок має винести Україна, наголошує політолог Євген Магда. Урок у тому, що сила в єдності нації, політичних і бізнесових еліт, які слід врахувати сьогодні. Бо Росія має одну мету ‒ знищити Україну. Адже демократична, незалежна Україна для Росії це найбільший виклик, який на сьогоднішній момент існує. Без адекватної відповіді на нього Україні буде дуже важко, каже експерт.

«Виклик ‒ це єдність, формування української політичної нації, яка буде багатонаціональною, у якої буде абсолютна чітка позиція, що це українська політична нація. Тобто, титульна нація була, є і буде українською. Українська мова була, є і буде єдиною державною. При тому, що згодом після завершення російсько-української війни, ми будемо шукати можливості розвивати мови нацменшин, як це відповідає нормам ЄС. У Росії для тиску на Україну можливостей багато. В України можливостей протидіяти набагато менше. Але українці мають єдність плекати з низів», ‒ каже Євген Магда.

Росія у сучасній війні проти України використовує старі і нові методи на розкол українського суспільства. Це інформаційно-психологічні операції (ІПСО), в яких застосовуються наративи, спрямовані на розкол нації, деморалізацію, дискредитування певних осіб. Мова і віра залишаються, традиційно, у центрі ІПСО.

Присутня постійно тема мобілізації, якою намагаються розпалювати ворожнечу серед українців, вкидаючи інформацію про нібито нездатність України вистояти у війні. На роз’єднання українського суспільства працюють кремлівські ботоферми, які поширюють неправдиву інформацію, фейки.

Останнім часом Центр протидії дезінформації фіксує велику активність ворожих ботоферм та зміну тактики інформаційних атак щодо ситуації з електропостачанням в Україні. За повідомленням Центру, йдеться про створення мереж псевдомісцевих каналів і спільнот, які імітують регіональні новини та обговорення. Через них експлуатуються соціально чутливі теми й побутові страхи. Поширюються фейки про «втрату контролю», «дефіцит товарів», а також маніпуляції щодо нібито несправедливого розподілу електроенергії та її «нераціонального використання». Окремим напрямом є залякування населення.

«Демократія передбачає різні думки, погляди, але в будь- якому випадку це має бути усвідомлення цих викликів, які існують на сьогодні. Демократія тоді чогось варта, коли вона вміє захищатися. Незалежна Україна буде чогось варта, коли вміє захищатися. Те, що українці вистояли перед найстрашнішим російським ударом у лютому 2022 це ще не перемога. Українцям треба шукати ще нові можливості, нові перспективи для спільних дій, зміцнюватись зсередини. Наразі більше декларацій, аніж зміцнення структури суспільства», ‒вважає Євген Магда.

107 років тому українці змушені були протистояти агресії, як і сьогодні, щоб зберегти державу, незалежність і соборність.

У січні 1919 року звучали такі слова на Софійській площі:

«Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».

Події 1917–1921 років завершились проголошенням Незалежності України у 1991 році.

Як мовиться в повідомленні Українського інституту Нацпам’яті, «через сторіччя після проголошення Акта Злуки на Софійському майдані соборність залишається на порядку денному національних завдань».