«Дрони чую – і дихання нема». Як медики-волонтери зберігають життя у прифронті

В Україні медики-волонтери з різних куточків країни їздять прифронтовими селами. Як розповіли вони журналістам телевізійної та онлайн-мережі «Настоящее время», створеної Радіо Свобода для російськомовної аудиторії, для багатьох місцевих жителів це єдина можливість регулярно спостерігатися у лікарів. Так можна отримати психологічну допомогу або, наприклад, потрапити на прийом до офтальмолога.

В амбулаторії села Матвіївка Запорізької області від самого ранку гамірно: на прийом до лікарів-волонтерів, які прибули сюди, прийшло чимало місцевих жителів.

Людмила хоче потрапити до психолога: «Дрони чую – все, у мене вже дихання нема, я вже маю вдихнути, а глибоко вже не можу вдихнути. Бо нервова система нікудишня через цю війну. Я вже знервована. Чоловік підходить поцілувати – а я підстрибую, уявляєте?».

А ось чоловік Людмили Олександр запевняє, що, попри життя у прифронтовому регіоні, психологічної допомоги не потребує: «Та ні, не піду. Я спокійний. Знаю, що війна йде, що тут зробиш, чого тут смикатися. Що буде, те й буде – отак реагуємо. Нікуди не дінешся. Головне, щоб лінію фронту тримали».

Олександр прийшов на огляд до терапевта. Лікар слухає чоловіка та вимірює тиск. Показники в межах норми, особливих скарг немає. «Скільки Бог дасть – стільки й проживемо», – коментує Олександр.

Як правило, у таких невеликих селах вузькоспеціалізованих медиків немає, а поїхати на прийом до Запоріжжя можуть далеко не всі, розповідає організаторка волонтерської місії Frida Марина Лесник:

«Чим раніше ми приїдемо і чим раніше надамо допомогу – це збережене життя і збережені роки життя. Часто це єдиний для людини шанс отримати медикаменти та якісну медичну допомогу. Лікарі первинної ланки, сімейні лікарі досить перевантажені й не встигають усім займатися».

Медична волонтерська місія регулярно їздить прифронтовими та прикордонними селами, повертаючись до них знову і знову, бо допомога людям потрібна постійно. Особливо психологічна. Через війну багато хто втратив близьких, чимало людей стали біженцями або бояться невдовзі ними стати, пояснює психологиня Ілона Швець.

«Вони щодня прокидаються і думають: «Вже все, вже їдемо? Чи ще залишимося? А тепер уже все? Чи ще залишимося?». А ще літає, а ще гроші, точніше – їх нестача… Одне на інше накладається, і вони дуже потребують допомоги», – говорить вона.

Своїми страхами та переживаннями поділитися із психологом нарешті змогла і Людмила: «Ось я дівчині й кажу, що мені легше. Але це лише на один день, а завтра – все по-новому. Щось прилетить, бабахне, і по-новому. Але вона в мене взяла телефон, каже: вам зателефонує психолог і проведе з вами десятиденну розмову. Ну давайте, раптом допоможе».

Ще один лікар, до якого йдуть Людмила та Олександр – окуліст. «Вранці прокидаєшся, і ніби піску насипали в очі. Потім розходишся – і трохи наче краще», – описує симптоми Олександр. Сухість в очах у подружжя з’явилася через постійну потребу опалювати будинок дровами. Температура у них вдома – близько 10 градусів за Цельсієм, і постійно вимикають світло.

«Одягаю шубу обов’язково, ось у мене подушечка, бо ноги мерзнуть. Сідаю і на комп’ютері передаю все. Але світла немає, у нас безперебійник навіть згас», – Людмила показує, як утеплюється, щоб не замерзнути вдома.

Олександр під час тривалих відключень світла лагодить стару швейну машинку. «Я кажу: її викинути треба. У нас 49 років спільного життя було 9 жовтня, у 2026-му буде 50 років спільного життя. Цій машинці рівно 50 років! Але він її відремонтує, він упертий», – коментує Людмила. І запрошує гостей на кухню.

«Психолог каже: а ви втратили інтерес до життя? Я кажу: ні, ви що, мені так подобається жити!» – каже Людмила. На газовій плиті вона розігріває млинці та варить каву. Тут, у прифронтовому регіоні, мешканці більше бояться не морозів, які з часом відступлять, а просування армії Росії, яка продовжує наступ.