Вони останні, хто вивозять з-під обстрілів, і самі часто гинуть. Чому держава їх не помічає

• • Author, Вікторія Калімбет
  • Role, BBC News Україна
• 15 лютого 2026
• Час прочитання: 16 хв

Двигун старого позашляховика заглушає нав’язливе дзижчання ворожого дрона. Автівка волонтерів, що її латали вже не один раз, знову зламалася. Але раптом впевнено набирає оберти, покидаючи “червону зону” з кількома її мешканцями. Попереду полумʼя – це позиції росіян, які вони встигли зайняти напередодні. Екіпаж евакуації не сповільнюється – проскакує повз на високій швидкості, спостерігаючи з вікон, як російські солдати намагаються загасити вогонь.

Олександр Гуманюк, лідер волонтерської організації “Троянда на руці”, прокручує в голові ці кадри на шляху до чергових цивільних, які потребують допомоги. Хоча ризики для волонтерів дедалі більші, заявки продовжують надходити, отже, він мусить їхати.

“Ми вже були у важкому психічному стані, бо розуміли, що кожна хвилина – це чиєсь життя. Ми не могли думати ні про що інше”, – пригадує Олександр, описуючи той виїзд, і додає: був ще один спогад, що стає перед очима, коли надходить чергова заявка на евакуацію.

Вересень 2024 року. Покровськ. Росіяни повільно, але без упину підбираються до міста, яке понад два роки слугувало логістичним хабом для українських військових і жителів окупованих територій. Покровськ квітнув трояндами, дзвенів дитячим сміхом з нових майданчиків і пахнув кафе, в яких зустрічалися військові – на каву, обіди та побачення з коханими.

19 серпня місцева влада закликала жителів залишити місто.

5 вересня з Покровська вирушив останній евакуаційний поїзд.

Російські війська просувалися швидше, ніж встигали оновлюватися мапи. Там, де офіційно ще значився “сіряк”, уже могли точитися бої. Кожні кілька днів “червона зона” поглинала черговий населений пункт на шляху до Покровська.

Підпис до фото, Пошкоджений внаслідок обстрілу корпус університету в ПокровськуОдним із них стало місто Українськ, розташоване приблизно за 20 кілометрів від центру агломерації. У перші дні вересня 2024 року російські диверсійні групи зайшли з південного сходу й почали закріплюватися. За тиждень війська РФ відрізали місто з півночі, ще за тиждень – повністю окупували.

Коли в місті, де колись мешкало близько 20 тисяч людей, залишалися лише поодинокі родини й усього дві вулиці під контролем українських сил, волонтери організації “Троянда на руці” продовжували вивозити звідти цивільних. Стрілецькі бої охоплювали квартал за кварталом.

Заявок на евакуацію не меншало, пригадує лідер “Троянди” Олександр, але люди часто наважувалися виїжджати лише в останній момент – коли стріляли вже на сусідній вулиці.

На одну таку вулицю волонтерам трапилося приїжджати щонайменше двічі. Вперше, коли вони вивозили одну родину, решта сусідів навідріз відмовилася. Коли волонтери приїхали туди вдруге за два дні, то місцеві вже стали самі заскакувати в автівки, дехто в паніці – навіть на водійське сидіння.

“У цьому дворі ми частенько бували, і часто просили їх виїхати. А тоді ми побачили, що цей двір був трохи інший: згорів підвал, де всі ховалися, люди були дуже налякані”, – розповідає Олександр.

Підпис до фото, Лінія “зубів дракона” в одному з дворів Покровська, 11 листопада 2024 рокуМісцеві розповіли волонтерам, що напередодні в цей підвал проникли кілька російських військових. 22 людини, які там переховувалися від обстрілів, опинилися в заручниках. Коли українські військові почали штурм, росіяни заборонили цивільним у підвалі подавати голос і не випускали їх. Росіян убили, але від димової шашки зайнялися матраци. Половина людей, які намагалися врятувати своє життя під землею, задихнулися.

Коли волонтери спустилися у підвал, поруч із вбитими російськими солдатами лежали тіла 11 мирних жителів. За пару метрів над ними, біля під’їзду, сиділи діти – хлопчик і дівчинка 2-3 років, які дивом вижили у пожежі.

Спогад про це спливав у пам’яті Олександра Гуманюка щоразу, коли надходила чергова заявка на евакуацію від родин з дітьми. Тому, як би не було небезпечно, він щоразу вирішував їхати, щоб врятувати малечу.

І ось вони з напарником знову у дорозі. Позаду – останній український блокпост під Покровськом, уздовж траси – позиції російських ДРГ. Раптом у дзеркалі заднього виду з’являється чорна точка. За лічені секунди вона стрімко зростає – безпілотник наздоганяє ціль. Вибух.

Автівка, на подив волонтерів, продовжує рух. Пілоту FPV-дрона забракло менше метра – снаряд ударив у асфальт.

Тим часом в Українську на порятунок чекають четверо дорослих і двоє дітей. Олександр і Данило виїжджають на головну вулицю міста, де палають будинки та військові пікапи, минають дощенту вигорілий турецький броньовик, переданий ЗСУ партнерами.

Підпис до фото, Українські рятувальники та поліція евакуйовують цивільних з Українська, що поблизу лінії фронту, 24 серпня 2024 рокуВолонтери паркуються біля будинку за зазначеною адресою, стукають у двері. У відповідь – тиша. Лише за кілька хвилин на порозі з’являється жінка старшого віку.

“Ми з’ясовуємо, що діточок там нема, але є четверо дорослих. Двоє залишаються, двоє їдуть з нами”, – пригадує Олександр.

Волонтери швидко вантажать речі: сумки й пакети заповнюють багажник під зав’язку. І раптом – кроки. З будинку навпроти виходить російський військовий. Без бронежилета, без шолома, але озброєний.

“Як ніби він був вдома – на такому спокійному. Видно, що він там вже не один день” – описує сцену Олександр. Він став поволі відсуватися за броньоване авто, щоб у разі стрілянини мати шанс вижити.

“Що за пересування?” – запитав росіянин і, почувши про евакуацію, став гукати своїх.

Ніхто не відповідав.

“Ми йому пояснюємо, що ми волонтери, вивозимо цивільних, – продовжує Олександр. – І тоді з будинку виходить бабуся. Ми всю його увагу переводимо на неї, мовляв, дивись, це цивільні, ми їх вивозимо”.

Зрештою росіянин погоджується: забирайте їх і “звалюйте звідси”.

“Якби їх було двоє-троє, то навряд чи вони б нас відпустили. Закрався б сумнів – чи варто нас відпускати. І все”, – каже волонтер.

Ризики не лише фізичні

З 2024 року, коли безпілотники остаточно стали основною ударною силою обох армій у російсько-українській війні, лінія бойового зіткнення перетворилася на “зону смерті”. Старі правила виживання на фронті перестали діяти: в нових умовах, під густими сітками дронів, що фактично сканують кожен квадратний сантиметр під собою, будь-яке переміщення стає смертельним ризиком.

Крім того, росіяни також випробовують нові тактики та винаходять дедалі більш ефективні пастки: наприклад, дрони-“ждуни” – FPV, що навіть добу можуть чекати на свою жертву, і лише побачивши її, здіймаються у повітря для стрімкої атаки. Серед іншого, особливо небезпечними є безпілотники, що керуються за допомогою оптоволоконного кабелю: на відміну від “стандартних” FPV-дронів, вони не використовують радіохвилі, а отже невразливі для засобів РЕБ.

Саме такий безпілотник, імовірно, забрав життя В’ячеслава Ільченка, який з 2022 року евакуйовував цивільних. У Різдво, 25 січня 2025 року, разом з екіпажем він мав вивезти з Костянтинівки літнього чоловіка, якому напередодні відірвало руку через удар російського дрона. В’ячеслава Ільченка смертельно поранив російський FPV-дрон, ще двох волонтерів – сильно травмував. В Ільченка залишилися дві доньки та дружина.

Крім сміливості, волонтерство випробовує й межі людяності та здатність відстоювати власні кордони. Нерідко люди, які спершу просили їх вивезти, в останній момент відмовляються їхати. Дехто сприймає волонтерів як безплатне таксі й може звертатися по “евакуацію” по кілька разів. Буває й так, розповідає Олександр Гуманюк, що люди свідомо чекають на росіян, а згодом уже з окупації розповідають прокремлівським журналістам історії про “людожерів-волонтерів”.

Один із найяскравіших конфліктів у нього трапився влітку, за кілька кілометрів від Куп’янська, де саме активізувалися росіяни. Коли волонтери вивозили жінку з її пожитками, над їхньою автівкою вчергове завис російський дрон – ймовірно, розвідник. Намагаючись маневрувати, Олександр враз скинув швидкість і звернув на узбіччя. Автівка перевернулася.

Підпис до фото, Олександр під час чергової евакуації, серпень 2023 рокуНа допомогу швидко прийшов інший екіпаж: волонтери витягнули позашляховик, сховали його у посадці біля дороги – там вирішили перечекати і самі.

“Ми сидимо в кущах, довкола нас починають кружляти дрони. А ця жінка каже: “А там же мої речі в машині”. А там – мило, туалетний папір, вологі серветки, ножиці – ну якась фігня гуманітарна. Ми кажемо їй, що нічого страшного, там лише одна коробочка випала, а вона: так ідіть збирайте, – розповідає Олександр і нагадує: – А ми у посадці сидимо, від дрона ховаємось”.

Безпілотник продовжував кружляти, а жінка – наполягати, щоб волонтери принесли її речі, хай би навіть від прицілом російських військових.

“Вона не чула жодних аргументів, в неї в голові було тільки: “Моє, моє, моє”, – каже Олександр.

Зрештою російські безпілотники відлетіли, і волонтери змогли повернутися у Харків.

“Приїжджаємо до цієї бабці додому. Виходить її родина – донька і зять. І мало того, що ніхто з них і пальцем не поворухнув, щоб нам допомогти, хоча б одну торбу взяти, то весь час ця жінка стояла в нас над душею і тряслася за кожну шкарпетку, за кожну ганчірочку – так, ніби ми намагалися їх вкрасти”, – продовжує він.

Таких історій, каже Олександр, він має чимало, та все ж їх – меншість. За його підрахунком, у середньому відмовляються виїжджати приблизно 20% евакуантів – це або ті, хто передумав, або ж ті, хто і не збирався їхати, а заявку на евакуацію лишали родичі. Більшість людей усе ж вдячні за порятунок, і з багатьма із них волонтери “Троянди на руці” підтримують звʼязок.

“Якби не було волонтерів, ми би тут всі лягли”

Точну кількість волонтерів в Україні оцінити наразі неможливо: станом на початок грудня 2025 року офіційно зареєстровані 11 792 волонтери – найбільша кількість з початку повномасштабного вторгнення. Проте реальні цифри можуть бути значно більшими, адже статистика не враховує тих, хто не привʼязаний до жодної організації.

При цьому щонайменше сотні волонтерів продовжують їздити з допомогою по всіх напрямках фронту. Серед них є і незалежні – як-от Денис Христов на псевдо “Голландець” чи херсонець Андрій “Боксер” Петухов, і члени міжнародних місій та місцевих організацій – подібних до “Троянди на руці”.

Підпис до фото, Антидронові сітки на дорозі до Костянтинівки, жовтень 2025 рокуЧому усі вони, попри дедалі більші ризики, втому та розчарування, продовжують робити свою справу?

Упродовж двох місяців російського наступу на Покровськ волонтери “Троянди на руці” евакуювали близько 1500 жителів передфронтя – зокрема Селидового, Гірника, Цукуриного та десятків інших сіл і містечок. За всю повномасштабну війну ця цифра перевищила 18 тисяч. Для порівняння, поліцейські групи “Білі Янголи”, створені у грудні 2022 року, станом на січень 2026 року, за даними МВС, врятували близько 30,2 тисяч людей, а евакуаційні групи ДСНС “Фенікс”, що розпочали роботу наприкінці літа 2024-го – 5 тисяч людей.

“Порятунок людей – це крута місія. Ти відчуваєш всередині, що ти чогось вартий і що дійсно робиш щось важливе, – каже Олександр Гуманюк. – Але мене особисто це вже давно ніяк не підігріває. Хоча колись це було паливо, що давало багато сил”.

Тож тепер волонтер пояснює собі це інакше: якщо він припинить свою роботу, то наразить на небезпеку інших – тих у кого немає такого досвіду, як в “Троянди на руці”.

“Я маю величезний досвід, наша команда має величезний досвід, ми знаємо, як це працює, як залишитися живим, – каже він. – Якщо ми зупинимося, прийдуть молоді, і поки вони навчаться, скільки з них загине?”

Підпис до фото, Олександр Гуманюк – лідер благодійної організації “Троянда на руці”Таке волонтерство – не лише самовідданість, час і ресурси, а й експертиза, здобута з унікальним досвідом. Про це згадує і Євген Коляда, голова Координаційного гуманітарного центру, який пояснює: волонтери та громадські організації, зараз підставляють плечі та закривають ті аспекти, де держава або не має коштів, або відповідного досвіду, або де через складні бюрократичні механізми їй бракує гнучкості.

“Звичайно, коли країна знаходиться у повномасштабній війні, держава просто не може закривати всі аспекти. І це насправді логічно, це об’єктивно”, – каже Коляда і додає, що не згоден із думкою, що держава повинна переймати на себе усі функції та забезпечувати все.

Координаційний гуманітарний центр (КГЦ) працює з початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну та нині об’єднує близько 350 працівників та волонтерів у 20 областях України. Передусім КГЦ зосереджується на прифронтових регіонах, зокрема на Харківщині, Запоріжжі та Дніпропетровщині. Там волонтери передусім вивозять цивільних: збирають заявки, вивозять людей із небезпечних зон і допомагають із поселенням у центрально-західній частині України. Якщо стаються “прильоти”, Центр допомагає з ремонтом знищених будівель. Окремим напрямком роботи КГЦ є аналітика та координація: волонтери збирають дані про потреби окремих громад і взаємодіють з понад 800 гуманітарними організаціями, щоб ефективно розподіляти ресурси.

“Це нормально, це громадянське суспільство, яке в принципі рухає країну вперед”, – говорить Коляда.

“Мамочко, зі мною нічого не станеться”

Внесок волонтерів у порятунок цивільних має свою ціну.

6 жовтня 2024 року під час евакуаційної місії на Донеччині команда “Троянди на руці” втратила Тиграна Галустяна. Разом з напарником Данилом Захарченком він прямував у місто Гірник, де на порятунок чекала родина з 2-місячною дитиною.

Російський FPV-дрон влучив в авто зі сторони водія – за кермом був саме Тигран. Його з пораненнями доправили до лікарні, але врятувати не вдалося. Інший волонтер, який їхав із ним в автівці, Данило, отримав важку контузію.

Тиграна поховали 8 жовтня 2024 року. У нього залишилися донька Карина. Цього року їй виповниться 8 років, уже понад рік, після смерті тата, дівчинка живе з бабусею Євою.

Підпис до фото, У роковини загибелі Тиграна Галустяна його друзі організували автопробіг на його честь“Якби не було Карини, я не знаю, як би це пережила, – каже мати Тиграна. – Вона – мій сенс життя”.

Перші місяці після загибелі сина жінка приходила до тями. Щойно з’явилася можливість, віддала онуку на танці – каже, дитині потрібно було відволіктися.

“Вона дуже любила тата. А зараз, коли я іноді гикаю, вона каже: “Тато нагорі про тебе думає”, – говорить Єва, і її голос починає тремтіти.

Тигран виховував доньку сам: коли Карині було два роки, він розлучився з дружиною та отримав повне опікунство. Єва згадує, що син завжди брав дитину з собою – і на відпочинок за місто, і покататися на човнах. Друзі навіть жартували, що він виховує “пацанку”.

“Друзі казали, що таких татів не буває. І синів таких не буває, як він був”, – додає жінка.

Підпис до фото, Волонтери організації “Троянда в руці” (першим йде Тигран) виносять тіла загиблих унаслідок російського удару по друкарні “Фактор Друк” у Харкові, 23 травня 2024 рокуЗ іншими волонтерами “Троянди” Тигран врятував сотні людей. За словами колег, він був відчайдухом і часто їхав туди, куди інші відмовлялися.

“Мамочко, зі мною нічого не станеться, я везучий”, – згадує Єва ці слова сина і плаче.

Чому держава відмовляє волонтерам у допомозі?

До повномасштабного вторгнення РФ в Україну Тигран мав бізнес: здавав автівки в оренду службам таксі у Харкові. Коли почалася велика війна, він долучився до команди “Троянди на руці”, і, як решта, почав вкладати власні гроші в допомогу іншим: передав свої автівки для евакуації та військових, ремонтував за власний кошт машини волонтерів і бійців.

Тигран загинув, а його дитина залишилася сиротою. Утримує Карину тепер бабуся – на зарплату перукарки.

Єва каже, що прагне дати Карині все, що може, – і тому стукає в усі можливі двері, намагаючись вибороти для онуки бодай мінімальну фінансову підтримку від держави. Насамперед вона думає про майбутнє дівчинки, якій після загибелі батька не залишилося нічого: хоче купити їй житло та оформити пільги, щоб у майбутньому Карина могла, наприклад, безперешкодно вступити до університету.

“Вона і так ображена долею: немає ні мами, ні тата. Тому і мамою, і татом повинна бути я. Сподіваюся, я зможу їй дати все, що вона захоче”, – каже Єва.

Нині жінка з онукою мешкають на околиці Харкова – у половині будинку з частковим ремонтом. Завершити його жінка не змогла через низку трагедій: напередодні 2022 року померла її мати, яка п’ять років була прикута до ліжка; з початком повномасштабної війни родина змушена була тікати з Харкова. У лютому 2023-го брат Єви, який воював у Силах оборони України, зник безвісти – його тіло знайшли у вересні, а поховали лише в листопаді. За рік жінка втратила сина.

“Мені трошки тяжко, – каже вона. – Але я хочу поборотися, бо є заради кого. Дитині це треба – отримати гроші та, що не менш важливо, посвідчення для родин загиблих. Щоб коли вона в майбутньому буде вчитися чи щось іще, щоб вона мала якісь пільги. Вона має на це право, я вважаю”.

Втім, оскільки батько Карини не був військовослужбовцем, отримати державну підтримку дуже складно. Через майже півтора року після загибелі Тиграна його родина досі не отримала жодних виплат. Єва пояснює: у пенсії по втраті годувальника їй відмовили через недостатній робочий стаж сина, а у допомозі для дітей-сиріт – через відсутність офіційного опікунства, яке жінка змогла оформити лише у січні 2026 року.

Єдиною надією залишалася виплата від міністерства ветеранів: згідно з урядовою постановою №604, якщо волонтер загинув або отримав інвалідність, надаючи волонтерську допомогу (на фронті чи в тилу), він або його родина мають право на одноразову грошову допомогу від держави.

У випадку загибелі розмір такої виплати становить 500 прожиткових мінімумів для працездатних: станом на січень 2026 року це близько 1,66 млн гривень. Для Єви цієї суми було би цілком достатньо, щоб купити квартиру для онуки.

У випадку інвалідності сума залежить від групи та може становити від 150 до 250 прожиткових мінімумів – від приблизно 500 тисяч гривень до понад 830 тисяч гривень.

Закон про волонтерську діяльність не вимагає, щоб волонтер був у штаті, отримував зарплату чи мав офіційний контракт. Але для компенсації він або його родина мусять довести, що смерть або поранення пов’язані саме з волонтерською діяльністю і сталися в зоні бойових дій або в умовах війни.

Серед доказів, як визначає цей закон, можуть бути висновки судмедекспертизи, медичні довідки, свідчення військових, рятувальників, поліцейських або посадовців, які перебували поруч, а також будь-які інші документи, що підтверджують факт волонтерської роботи. Тобто такі документи можуть слугувати доказами, але немає вичерпного чи обов’язкового переліку.

Натомість постанова Кабінету Міністрів №604, яка дозволяє призначення виплат, фактично звужує ці норми і як обов’язкову умову встановлює свідчення командира військового підрозділу або правоохоронців, які перебували безпосередньо в районі бойових дій.

Це фактично позбавило більшість волонтерів можливості отримати цю виплату, пояснює Євген Коляда.

“Ніхто з військових командирів не підтверджує це, тому що вони, за своїми процедурами, реєструють тільки загиблих військових. Випадки загибелі цивільних реєструє Національна поліція та інші органи. Тому не було ще жодної виплати за цією постановою – просто тому, що сім’ї не збирали відповідний пакет документів, і міністерство ветеранів це все (їхні заяви на призначення допомоги, – Ред.) не підтверджувало”, – говорить волонтер.

За даними платформи Bridge (проєкту КГЦ, що збирає аналітику щодо потреб українських громад для гуманітарних організацій і донорів), через російську війну в Україні загинули щонайменше 133 волонтери, і всі 133 родини, як пояснював Коляда в етері Суспільного, досі очікують на компенсації – жодна з них ще не отримала виплату від міністерства.

А для десятків волонтерів, які зазнали поранень внаслідок російських обстрілів і атак, державна допомога не передбачена взагалі.

У відповідь на запит BBC News Україна Міністерство у справах ветеранів повідомило, що від початку повномасштабної війни, станом на 9 лютого 2026 року до міжвідомчої комісії надійшло 33 заяви щодо призначення одноразової грошової допомоги волонтерам або їхнім родинам. Із них 26 подали родичі загиблих волонтерів, ще сім – самі волонтери у зв’язку з інвалідністю.

За даними міністерства, комісія погодила виплати лише дев’яти родинам загиблих, тоді як 16 отримали відмову. У випадках інвалідності позитивне рішення ухвалили лише щодо двох із семи заявників.

Причиною відмов, як зазначили у Мінветеранів, стала відсутність документів, які б містили “достатні докази” того, що смерть або інвалідність волонтера “настали внаслідок обставин, зазначених у пункті 3 Порядку та умов № 604” – тобто під час надання волонтерської допомоги.

“Крім того повідомляємо, що на сьогодні на розгляді міжвідомчої комісії перебуває 1 заява про призначення одноразової грошової допомоги волонтеру, якому встановлена група інвалідності”, – йдеться у листі міністерства.

Утім матері загиблого Тиграна Галустяна, Єві, таки вдалося отримати свідчення поліції – правоохоронці бачили, як російський дрон атакував автівку волонтерів. Про це поліцейський з Донеччини Костянтин Туницький навіть написав на офіційній сторінці Національної поліції.

“Його загибель – це велика втрата для всіх нас. Це людина, яка завжди приходила на допомогу та врятувала не одне життя”, – йдеться там.

Проте і цього виявилося недостатньо, щоб отримати грошову допомогу. Як і понад сто інших родин, Єва також отримала відмову.

“Сказали, це замало доказів”, – пояснює жінка.

У листопаді вона подала позов до суду і зараз чекає на розгляд справи.

Буде нова постанова?

Після загибелі В’ячеслава Ільченка голова Координаційного гуманітарного центру (КГЦ) Євген Коляда записав відеозвернення до уряду, в якому закликав Кабмін розглянути пропозиції змін до суперечливої постанови №604.

“Після загибелі Слави мені всі сім’ї знову почали дзвонити, питати, як так, обіцяли ж (виплати, – Ред.). Я їх прекрасно розумію, тому просто вже звернувся офіційно, відкрито. Мене підтримало багато людей, і дуже швидко ми почали спілкуватися з командою Мінсоцу. Насправді з ними дуже приємно працювати, вони дуже швидко включилися”, – говорить Коляда.

При міністерстві соціальної політики сформували робочу групу, яка моє розробити нову постанову, покликану спростити перелік документів, необхідних для компенсації, та впровадити медичне страхування волонтерів.

Коляда каже, що проєкт постанови, над яким спільно працюють юристи Центру демократії та верховенства права, волонтери організації “Крила надії” та КГЦ, а також представники мінсоцу, готовий на 70% – залишилося тільки правильно його “зібрати”, зокрема погодити з усіма міністерствами та профільними комітетами.

“Нам просто потрібно доробити всі деталі, що від нас залежать. Далі ми будемо чекати кроків від міністерства, щоб воно все зробило”, – каже волонтер.

Зокрема активісти працюють над тим, щоб постанова була ретроактивна – тобто її дія поширювалася хоча би на тих, хто зазнав поранень або загинув після початку повномасштабної війни. Крім того, вони хочуть збільшити компенсацію до 2 млн гривень – і зараз, за словами Коляди, робоча група шукає фінансування.

“Коли ти втрачаєш рідну людину, то жодна сума, зрозуміло, не покриє цього горя. Але чим більше буде ця сума, тим краще, – каже Коляда. – Останній раз до мене зверталася мати волонтера, який загинув ще у 2022 році. Вона залишилася одна, отримує тільки мінімальну пенсію, ще й хворіє постійно. Звичайно, їй важко – їй потрібна підтримка, а жодної компенсації вона не має. Звичайно, вона хоче підтримки, і я вважаю, що це справедливо”.

Отже, для сотень волонтерів нова постанова має визначити, чи отримають вони та їхні родини право на базовий соціальний захист – виплати, пільги та правове визнання. Інакше – волонтерство залишатиметься у “сірій зоні”, де держава приймає результати цієї потрібної роботи, але не завжди бере на себе відповідальність за її наслідки.