У Бердянську, Запорізької області, залишаються близько 50–55 тисяч мешканців, що є значно менше, ніж до початку окупації, коли населення міста перевищувало 100 тисяч. За словами Володимира Сенченка, заступника голови Бердянської державної адміністрації, місцеві жителі стикаються з серйозними проблемами, такими як відсутність води та електропостачання, а також невизначеність щодо опалювального сезону.
Ситуація в місті ускладнюється постійними перевірками з боку російських спецслужб, які переслідують людей за будь-які прояви української ідентичності. Місцеві жителі повідомляють про незаконні затримання та насильство, що стало звичайним явищем. Віктор Дудукалов, військовослужбовець ЗСУ та заступник голови Бердянської районної ради, розповідає про страхітливі випадки, коли людей просто зникали безслідно.
Бердянськ, який колись був популярним курортом, тепер нагадує місто-привид. За словами Сенченка, люди уникають виходити на вулицю через страх бути затриманими. Вони бояться, що в разі виявлення українських додатків на мобільних телефонах, можуть отримати серйозні терміни ув’язнення.
Відомо, що багато затриманих потрапляють до колонії № 77, яка отримала погану репутацію ще до війни. У цій виправній установі, відомій як «Топори», жорстокість до ув’язнених стала нормою. Сенченко зазначає, що умови в колонії жахливі, а катування — звичайна практика. За його словами, колонія стала «концтабіром», де людей катують за національною ознакою.
Григорій, мешканець Бердянська, розповідає про страхи людей, які не наважуються відкрито обговорювати політичні теми. В умовах обмеження доступу до інтернету та контролю за комунікаціями, люди намагаються уникати будь-яких згадок про війну або українську ідентичність.
Дудукалов також розповідає про жахливі методи тортур, які застосовуються в колонії, включаючи електричні удари та фізичне насильство. Ув’язнені страждають від жахливих умов утримання, а інформація про їхнє становище рідко доходить до зовнішнього світу.
Наразі бердянці намагаються підтримувати зв’язок з українською культурою, незважаючи на репресії. Сенченко підкреслює важливість співпраці з громадськими організаціями, які допомагають жертвам насильства. Однак, ситуація в місті залишається критичною, і люди продовжують жити в страху.
