9 листопада 2026 року відзначається 50-та річниця створення Української Гельсінської групи (УГГ), першої легальної правозахисної організації в Україні. Заснована у 1976 році в Києві, вона стала відповіддю на порушення прав людини в радянській Україні.
Ідея створення УГГ виникла в середовищі українських інтелектуалів, які прагнули зафіксувати порушення прав людини та національних прав в Українській РСР. Основними засновниками були Микола Руденко, Левко Лук’яненко, Петро Григоренко та Олекса Тихий. Вони сподівалися легітимізувати свою діяльність через Прикінцевий акт Гельсінських угод, підписаний у 1975 році.
Протягом свого існування УГГ стикалася з жорстокими репресіями з боку радянського режиму. З 41 члена організації 39 зазнали покарань, які в сумі склали понад 550 років ув’язнення та заслання. Четверо з них, включаючи Василя Стуса та Олексу Тихого, загинули в радянських концтаборах.
УГГ не зникла після 1988 року, коли трансформувалася в Українську Гельсінську спілку, яка стала важливим чинником у відновленні незалежності України. Члени організації відкрито виступали проти русифікації, документували Голодомор та критикували соціалістичний реалізм.
Однією з ключових фігур УГГ був Валерій Марченко, журналіст і перекладач, який зазнав переслідувань за свою діяльність. Його арештували в 1973 році за «антирадянську пропаганду» та засудили на 6 років ув’язнення. Марченко активно виступав проти радянської літератури, вважаючи її «рабським трудом» та критикуючи «продажних митців».
У своїх працях він порушував питання русифікації, стану української мови та культури, а також якість українського кінематографа. Навіть у колонії він відмовлявся переходити на російську мову, незважаючи на тиск з боку співкамерників.
Валерій Марченко, народившись у Києві 16 вересня 1947 року, був вихований у родині, яка зазнала репресій. Його дідусь, Михайло Марченко, був відомим українським істориком, який зазнав арешту за «буржуазний націоналізм». Цей досвід вплинув на формування світогляду Валерія.
Після свого звільнення з колонії Марченко продовжував свою діяльність, перекладаючи літературу та пишучи про права людини. Його спадщина залишається важливою частиною української історії правозахисного руху.
