Головна Новини Нововолинська Тетяна Монтян: “Реальні співвласники будинків – люди, а ЖЕКи – платна обслуга....

Тетяна Монтян: “Реальні співвласники будинків – люди, а ЖЕКи – платна обслуга. Нема якості –...

162
0

Ось мій прогноз: вже найближчим часом суттєва кількість наших багатоповерхівок опинться саме в такому стані — з причин, про які я вже написала десятки просвітницьких статей, але так і залишилася непочутою. Але я — людина вперта, тому продовжуватиму цю безнадійну справу — достукатись до свідомості українців.

На моє глибоке переконання, одною з головних причин колапсу нашого ЖКГ є те, що люди банально не усвідомлюють себе співвласниками будинків як цілісних майнових комплексів. Їм просто ніхто про це ніколи не казав — а самі вони не читають, звісно ж, ані Цивільний Кодекс, ані Рішення Конституційного суду України. Більше того — навіть якщо якась людина і прочитала випадково відповідні нормативні акти, і намагається на їх підставі відстоювати свої права власника в суді, в ЖЕКу абощо — на таку людину дивляться, як на неадеквата, який “забагато умнічає”.

Довідка для тих, хто досі не знайомий з матчастиною:

Відповідно до ч 2 ст. 382 ЦКУ, співвласниками будинку на праві спільної сумісної власності належать приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири. А також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир та власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

Тобто, кожен багатоквартирний будинок є насправді такою собі величезною “комунальною квартирою”, в якій окремі “кімнати” є “квартирами”, а все інше, перераховане в зазначеній статті — є спільними ”кухнею”, “туалетом” та “коридорами”.

Згідно ст. 360 Цивільного Кодексу України, співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов’язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов’язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними зі спільним майном. Те саме встановлюється і ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»: утримання приватизованих квартир (будинків) здійснюється за рахунок коштів їх власників; власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов’язані брати участь у загальних витратах, пов’язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку.

Абсолютна ж більшість українців щиро вважає, що їм належать лише їхні квартири, а все решта, що знаходиться за дверима цих квартир, належить невідомо кому. Може, ЖЕКу, а може — державі чи місцевій мерії. 

Відповідно, люди мають смішні “дівочі” ілюзії щодо того, що хтось інший, якась “невідома сутність”, яка є власником всіх тих частин будинку, які знаходяться поза межами їхніх квартир — зобов’язана дбати про весь будинок як цілісність, ремонтувати дахи та під’їзди, ганяти пацюків в підвалах, міняти труби, проводку та інші комунікації, тощо. А коли будинок розвалиться — ця “невідома сутність” всєнєпрємєннєйше роздасть людям натомість новесенькі квартири. 

При цьому, переконати пересічного українця в тому, що ніхто нічого не ремонтуватиме (з 1998 року гроші з бюджету на капремонти не виділялися, і звісно ж, і надалі не виділятимуться), бо уявити, аби хтось навіщось ремонтував чуже  приватне майно — практично неможливо. “ЖЕК/держава/місцева влада ЗОБОВ’ЯЗАНІ відремонтувати наш будинок” – як зазомбований, повторює свою улюблену мантру наш “пересічний”. На питання — а з якого переляку хтось має ремонтувати ЧУЖЕ майно?! – слідує відповідь на кшталт “ми двадцять років платили ЖЕКу — куди поділися наші гроші?!” 

Уявіть собі, що ви двадцять років поспіль ходите в магазин, де вам за ваші повновісні гроші дають якусь гниль, обважують вас та обраховують. Але ви замість того, аби після першого ж епізоду обману послати продавця під три чорти, змусити повернути гроші  та ще й по пиці йому настукати — ви всі ці двадцять років терпите це неподобство. Та ще й сподіваєтеся, що “колись” директор цього магазину подарує вам ресторан чи навіть казіно – адже ви всі двадцять років платили йому гроші практично ні за що, і десь же ж ці гроші мали “накопичитись!”. Абсурд, еге ж? В ситуації з магазином — безумовно.

Але коли мова йде про ЖЕКи, які є фактично “магазинами” комунальних послуг, поточних та капітальних ремонтів — наші люди абсурдності такої ситуації вперто не помічають. По-перше, повторююсь, тому, що їм ніхто ніколи не казав, що  Діда Мороза не існує, а будинки — це їхні приватна власність, до якої ані  ЖЕКи, ані держава, ані місцева влада давно вже не мають ніякого стосунку. Наші люди бадьоро і без будь-якого примусуприватизовували квартири, купували, успадковували чи отримували в дар. При цьому лише одиниці з них замислювалися над тим, що стають власниками не просто квартири, а — частки цілісного майнового комплексу, насиченого різноманітними комунікаціями. І що підтримування всього цього в придатному до використання стані потребує певного ресурсу, причому навіть  не стільки фінансового, скільки організаційного та інженерного. І що без інвестування цього ресурсу квартири перетворяться саме в те, у що вони перетворилися в макіївських багатоповерхівках з телесюжету. В бетонні пастки, в яких немає нічого, крім стін та (поки що) світла — ані води, ані тепла, ані каналізації, ринкова ціна яких дорівнює чи прямує до нуля.

Закономірне питання — то ЧОМУ ж так масово  “власті скривают” від населення, що давно вже саме це населення є колективними приватними власниками багатоповерхівок?

Причин — декілька. 

По-перше, доки люди не отямилися і не зрозуміли, що всілякі підвали-горища є їхнім спільним неподільним майном, чиновникам вдалося роздерибанити неймовірну кількість  підвалів-горищ на астрономічні суми. Так, лише в Києві було роздерибанено невеликою купкою чинуш  близько 15 з половиною тисяч таких об’єктів! Якщо взяти навіть за мінімальну вартість одного об’єкта — 100 000 баксів, то неважко порахувати, що киян було “взуто” щонайменше на  ПІВТОРА МІЛЬЯРДИ!!! баксів!!! 

Дерибанщики в провінції зірвали, звісно, менший куш, але, повірте, теж “голодними” не залишилися. До речі, дерибан наразі продовжується; за такою ж самою схемою забудовники у змові з тими ж чинушами розпродують підвали та горища нових будинків, позбавляючи людей, які придбали житло за дикі гроші, влізши в безумні кредити — доступу до комунікацій в їхніх будинках та можливості ці будинки обслуговувати. 

По-друге — якби людям відразу сказали правду на кшталт: “будинки — ваші і тільки ваші, а ЖЕКи — це лише обслуга, яких ви маєте ганяти, як цуциків, а платити — лише в тому випадку, якщо послуги дійсно було надано; ремонтувати будинок ви повинні самостйно, скинувшись грошима, а якщо він зруйнується — це ваші, як власників, проблеми” – чи багато людей платили б ЖЕКам два десятиріччя, “нічого не вимагаючи взамін”? 

Правда полягає в тому, що ЖКГ — це надприбутковий бізнес, який надає унікальну можливість отримувати гроші, практично нічого при цьому не роблячи. Всі без винятку ЖЕКи  (без різниці — комунальні чи приватні) –  контролюються комунальною мафією, яка “доїть” будинки доти, доки вони не доходять до “кондиції” багатоповерхівок в Макіївці, а потім — кидає “домішки з людішками” “на проізвол судьбіни”.

По-трєтє — чинуші прекрасно пиляють бюджети на псевдо-ремонтах. Збирається собі пересічна місцева рада і виділяє стопіццот тисяч гривень “на ЖКГ”. Це немаленьке насправді бабло бадьоро дерибаниться “між своїми”, причому інколи — навіть на псевдо-тендерах. Реально на ремонти витрачається від ¼ до 1/10 — в залежності від алчності та бєспрєдєльності конкретних місцевих чинуш. Зрозуміло, що така вакхналія дербану була б неможливою, якби у будинків були справжні власники, які контролювали б витрачання коштів та якість проведених робіт. Зрозуміло, що чинуші не зацікавлені пояснювати людям, що вони, люди — і є власники!

Не дивно, що безумні претензії наївних, які скаржаться, що їх нібито “насильницьки заганяють в колгоспи-ОСББ”, на кшталт: “ви спершу зробіть нам в будинку капітальний ремонт, а потім ми будемо його обслуговувати самі” – здатні викликати у комунальних мафіозі хіба що гомеричний регіт. Якщо мова йде про нові будинки, то їх можливо “відбити” у комунальних мафіозі лише силою, за допомогою охоронних фірм — тому що мафіозі тупо не віддають будинки новоствореним ОСББ. В хід іде пошук “штрейкбрехерів” в цих будинках, спроби ліквідувати ОСББ, підкуп суддів, залякування та побиття активістів, тощо. Що стосується старих будинків, то, поки люди чекатимуть  міфічних  “капітальних ремонтів” – мафіозі додоюватимуть ці будинки до кінця, а коли закономірний кінець таки настане… слухайте ЖЕКівку з телесюжету!

Ось така біда, малята, любі хлопчики й дівчата! Зараз, коли випадки руйнації окремих комунікацій в будинках та самих будинків є ще недостатньо масовими, місцеві чинуші роблять вигляд, що вони “все контролюють”, і продовжують приховувати від населення правду про те, що саме воно, населення — і є власниками будинків. Тим більше, що скоро вибори. 

Але скоро вибори відбудуться, і у чинуш буде цілих п’ять років, аби плювати на проблеми таких ось “макіївських” багатоповерхівок з високої гори. 

Саме так і відбувається в Україні двадцять років поспіль “реформа ЖКГ”. Ви бажаєте допомогти Укаїні на шляху реформування? Розкажіть максимальній кількості “пересічних”, ХТО є власниками багатоповерхівок в Україні! Це насправді одне з найсуттєвішого, що може зробити кожен.

Тетяна Монтян, юрист, правозахисник



реклама у Нововолинськ