Сьогодні, 21.07.2017 в Україні – Народний траур по дев’ятьох загиблих у війні на Донбасі.
За 3 роки війни ми уже всі звикли до цієї сумної статистики, але кожна цифра у ній – це людське життя, життя найкращих українців, які віддали своє життя за Україну, за нас з вами, щоб у нас не стріляли, було голубе небо над головою та звідти не падали підбиті БУКами літаки.
Цей траур – народний. Тому що, схоже, тільки народу, який кожен день хоронить своїх синів – не байдуже. Так як після дев’яти загиблих тільки за останні 2 дні, не має жодного повідомлення ні від Президента, ні від Прем’єр-міністра, ні від Голови Верховної Ради. Для них усіх війни не має, для них є “АТО”, “перемир’я” “мінські домовленості” та “мирний план Порошенка, якому не має альтернативи”
Мовчить і наша нововолинська влада.
Ігор Гузь на вчорашній конференції і взагалі заявив: “А що для вас зміниться, якщо ми назвемо події на Донбасі війною?“
Для прикладу, мер Конотопа Артем Семеніхін сьогодні написав:
“Вчора дав доручення приспустити Державний Прапор та обмежети сьогодні розважальні заходи в Конотопі…
Ми помстимося за Вас, хлопці!!!”
Пише на своїй сторінці у facebook представник УНА-УНСО Назар Приходько:
Долучаюсь до ініціативи оголошення Народного дня трауру 21.07.2017 по дев’ятьох загиблих Воїнах-Героях на фронтах Національно-Визвольної Війни протягом 19-20.07.2017, та одному загиблому від ран у шпиталі.
Всі, хто вважає себе Нацією, а не “народиськом” – відмініть всі можливо заплановані для себе розважальні та святкові заходи, навіть якщо маєте День народження – проведіть його в колі сім’ї, не забувши пом’янути Хлопців.
Якщо нашій владі, а особливо Головнокомандувачу байдуже, якщо загальнонаціональні телеканали не додумались поставити на екрани свічки та зробити чорно-білими логотипи, якщо мережі ТРЦ чи нічні клуби та дорогі ресторани не відхиляються від програми – ЦЕ НЕ ПРО НАС!
Ми люди, які від початку Національно-Визвольної Війни покинули багато особистих справ, хтось продав автівку чи бізнес і пішов на фронт, став волонтером фронтовим чи тиловим, вріс в крісло перед комп’ютером для того, аби оперативно висвітлювати все, що відбувається на фронті, опанував професію фронтового журналіста – став Людиною.
Ми без підказки не зможемо згадати скількох Героїв ми вже поховали, скільки раз у нас обривалося серце, скільки раз здавалося, що нема наших сил, особливо коли це твій Друг, Брат, Тато чи Чоловік, а подекуди Мама, Сестра, Подруга чи Дружина…
Це НАША війна, наш “хрест” і нам його нести. Нам ховати, нам плакати, але найголовніше – нам і перемагати: для себе, своїх родин, сімей, нащадків. Після перемоги, це буде не країна клептократів, олігархів, бандитів, коллаборантів та “совків”. Це буде НАША країна, яку ми відбудуємо і розбудуємо з величезною любов’ю.
А поки – траур, тиша, сум і лють. День, коли слід задуматись як ефективніше діяти далі, в ім’я не тільки цих дев’яти, а в ім’я КОЖНОГО хлопця, що віддав життя за Україну. Разом – до перемоги! Слава Україні!
