Джерело: www.radiosvoboda.org
Нещодавно картина була номінована на престижну американську премію Critics’ Choice Documentary Awards. Фільм претендує на перемогу одразу у двох номінаціях «Найкращий новий режисер документального кіно» та «Найкращий політичний фільм». Оголошення переможців відбудеться вже 10 листопада.
До цього фільм вже отримав Гран-прі на 40-му незалежному кінофестивалі Sundance в категорії «Документальний фільм». Також зараз картина змагається за те, щоб бути номінованою на Оскар.
«Порцелянова війна» спільний американсько-український проєкт. Разом з Леонтьєвим співрежисером картини став відомий американський кінематографіст Брендан Белломо. Стрічка розповідає про українських митців у часи війни. Зйомки тривали понад рік, тоді Леонтьєв служив у ЗСУ.
Про те, чим картина зачепила американських критиків та аудиторію, як змінює сприйняття війни в Україні, Слава Леонтьєві у Нью-Йорку розповів Українській службі Голосу Америки.
«Порцелянова війна» – спільний американсько-український проєкт. Разом з Леонтьєвим співрежисером картини став відомий американський кінематографіст Брендан Белломо
– Нам дуже приємна ця номінація. Нам надзвичайно приємно, що фільм номіновано саме як політичний фільм. Тобто це відображає увагу, яка є тут у суспільства до нашої ситуації. Але, напевно, найважливішою для нас була найперша та найпрестижніша перемога на незалежному кінофестивалі Sundance в категорії «Документальний фільм».
З безлічі матеріалу було відібрано те, що мало зачепити глядача
– Що саме ви маєте на увазі? Бо зачепити досить легко якимось негативом та так званою «чорнухою».
Українці не будуть виглядати жертвами. Україна і українці мають викликати захоплення і шану
Тому ми будемо знімати, що може бути зруйноване: нашу неймовірну природу, культуру. І не лише її об’єкти, але й авторів, і процес створення. І найголовніше – красу наших людей, які це все захищають.
– Тобто ваш фільм це – деякою мірою презервація?
– Ми від початку були сконцентровані на культурному вимірі. Бо не лише наші університети і музеї зруйновані… Стільки людей, які створювали нашу культуру, вбито. Вбивається майбутнє нашої культури, і ми не можемо нічого з цим зробити.
Я постійно на заходах повторюю, що ніхто не може нічого відновити. Неможливо оживити загиблих діячів культури і мистецтва. Ми заборгували цим людям. Ми заборгували людям, які нас боронять. Ми маємо працювати за всіх цих людей.
За словами Леонтьєва, автори фільму намагалися знімати те, що може бути зруйноване: природу, культуру. І не лише її об’єкти, але й авторів, і процес створення
– Від початку ми не хотіли лякати глядача. Ми одразу були зорієнтовані саме на американського глядача, а він – досить вибагливий та дуже далекий від подій в Україні. Тому давати просто репортаж – це було найгірше. Це мене буквально лякало, щоб ми не були схожими на новини.
Тому ми уникали показувати жахливе і огидне. Але в цілому війна не дуже добре виглядає. Ми мали розповідати про це. І чудова ідея наших продюсерів і мого співрежисера Брендана Белломо використовувати анімацію, щоб розказувати про війну, біженців, вбивства, руйнування, не показуючи глядачу зайвого. Не витискаючи з нього сльозу протокольним показом страждань.
Ми ці фігурки робили і до війни. Це основний напрямок нашої діяльності. Мабуть 90% наших замовлень – США, Тайвань, Японія. Наша порцеляна ціниться там.
Від початку у нас виникла ідея використовувати метафору, що біженці – це як равлик без мушлі. Абсолютно беззахисний
Ми зробили цього равлика для розмови про минуле і наше життя в Криму. Аня малювала цих біженців, цих равликів, які покидають свої мушлі разом зі своїми умовними песиками. Цікаво, що саме в цей самий час Сергій Жадан написав свій вірш про біженців, як равликів без мушлі… Отак сходяться думки і образи.
Друга фігурка – сова, яка має невеличку асоціацію з деякими нашими спецпідрозділами. І це вже про війну.
І остання наша робота для фільму – Пегас. Це фантастична тварина. Бо майбутнє – це про наші надії, сподівання. І вони були проілюстровані Аніним розписом.
І це все було анімоване у максимально персоналізованому стилі. Це зробила неймовірна польська студія Blue Blue. Вони вивчали Анін стиль, отримали фото всіх наших робіт за 20 років. І змогли створити у Аніному стилі сім тисяч малюнків для цієї анімації. Це грандіозний міжнародний проєкт: Австралія, Індія, Сполучені Штати, Україна. І це показує, що наша боротьба важлива для багатьох.
Дружина Слави Аня спеціально створила три фігурки. Одна з фігурок – равлик без мушлі, який уособлює біженців. Митці створили цього равлика для розмови про минуле
– Ми – харків’яни, народилися в Харкові, проте довгий час жили у Криму. Були змушені повернутись після анексії. Під час анексії в нас не було можливості боронити свою територію… Але на початок великої війни я вже мав певну експертизу та міг долучитися до війська. Оскільки я вже не такий молодий і здоровий, я долучився до підготовки наших звичайних людей, які йдуть до війська, щоб боронити свої оселі та сім’ї.
– Але якщо повернутися до ідеї створення фільму, все ж таки, як вона виникла?
– З початку війни перші тижні я взагалі навіть не фотографував нічого… Я просто бачив щось абсолютно неймовірне, як небо перетворене на український прапор через дим від згарищ, і серед всього цього майорить справжній український стяг… І от я просто дивився і думав, що, мабуть, це могло б стати найкращою фотографією в моєму житті, але я кермував собі далі.
Для Брендана і для мене – це дебютний проєкт
І ми почали знімати, думаючи про крихітний волонтерський проєкт. Але щойно вони почали отримувати перші матеріали, цей проєкт почав розростатись, бо вони побачили можливості. Для Брендана і для мене – це дебютний проєкт. Це була нова територія.
Слава Леонтьєв та Анна Стасенко вже багато років творять містичні порцелянові фігурки, які відомі далеко за межами України. 90% замовлень – США, Тайвань, Японія
– Ви неодноразово зазначали, що ваша головна аудиторія – не українська. Як вона реагує на фільм, що запитують на панельних дискусіях?
Люди плачуть, аплодують стоячи, обов’язково питають: чим допомогти Україні, чим допомогти вам?
У США глядач сприймає фільм краще, ніж я собі уявляв у своїх найсміливіших очікуваннях. Люди плачуть, аплодують стоячи, обов’язково питають: чим допомогти Україні, чим допомогти вам? Для нас надзвичайно важливі глядацькі нагороди. Наприклад, у Сієтлі 35 тисяч глядачів обрали наш фільм.
– Але яка ваша мета: розказати, що відбувається; підсилити підтримку; боротися з російською пропагандою?
Показати людям, що це важливо для них. Що це не є проблемою якихось далеких людей у далекій країні
Я пишаюся декількома ситуаціями. Наприклад, коли вставав поважний джентльмен і казав: «Я мушу зізнатися, йшов сюди з абсолютно іншим баченням. А ви радикально змінили мою думку».
– Який найважчий момент під час створення фільму для вас?
Майбутня атака, минула атака, загиблі друзі, знайомі – все це супроводжувало мене під час роботи над фільмом
Тому майбутня атака, минула атака, загиблі друзі, знайомі – все це супроводжувало мене під час роботи над фільмом.
– Хочеться з вами поговорити про Харків, який від початку війни знищується. Я дуже люблю це українське місто. І лише можу собі уявити, в якому стані воно зараз. Що допомагає місту так його мешканцям триматися?
– Я зауважую це в фільмі, що людей не так складно налякати, але важко заборонити їм жити. Люди, які вирішили залишатися в Харкові, намагаються жити своїм нормальним життям. Це дещо відморожений харківський стиль. Моя мама працює в госпіталі, вона дуже літня жінка з поганим здоров’ям. Вона легко могла би приїхати до Німеччини до своєї улюбленої онучки, але не погоджується покинути свою роботу, бо зараз стільки поранених: і військових, і цивільних. Тому вона продовжує свою місію.
Фігурка сови, яка, за словами Леонтьєва, має ще й асоціацію з деякими нашими спецпідрозділами Сил оборони України, ілюструвала у фільмі війну
– Я не надто багато думаю про росіян, бо вони живуть у своєму герметичному світі, куди не проникає нічого ззовні. Їхні фантазії – їхні проблеми.
Усі персонажі нашого фільму з дитинства російськомовні. Хтось переходить, хтось вже перейшов, хтось буде переходити на українську
Ці люди дуже активні в своєму намаганні “забанити” російську мову у публічному спілкуванні. І не через якусь емоційну реакцію на російську мову, бо для них вона природня. А тому, що вони надто добре розуміють: російська мова надто зручна для наших дітей. Якщо наші діти будуть чути російську, вони ніколи не знатимуть англійської належним чином. І вони будуть доєднуватися до світової культури не безпосередньо, а через усі фільтри цензурованої і викривленої російської культури.
Це, як на мене, головна мета усіх заходів щодо українізації – просто випрямити цей дуже дивний шлях, яким радянські українці приєднувались до світової культури через погані російські переклади. Цього не має бути.
– Зараз ваш фільм змагається за номінацію на Оскар. Після перемоги «20 днів у Маріуполі» як оцінюєте шанси?
– Ми, як завжди, робимо найкраще, що можемо, а далі вже будемо дивитися на результат. Ми чули дуже надихаючі відгуки, тому, сподіваюся, люди зроблять свій вибір. У нас вже й так більше 30 нагород. Але найголовніше, що ці перемоги – це поширення нашої історії.
Нещодавно фільм був номінований на престижну американську премію Critics’ Choice Documentary Awards та претендує на перемогу одразу у двох номінаціях «Найкращий новий режисер документального кіно» та «Найкращий політичний фільм»
Ми – художники, ми знімали мистецтво. Те, що ми зробили, воно працює та впливає на людей. Це – найголовніше. Тому подивимося, конкуренція велика. Адже фільм буде номінуватися не як український, а як американський.
