Це не війна Путіна

Оригінал німецькою мовою опубліковано у виданні Die Zeit 16 листопада 2024 — напередодні «антивоєнної демонстрації» «російської опозиції»

Якби ці слова мали зміст і від демонстрації насправді можна було б чогось очікувати, зараз би мережею ширились ролики з закликами в дусі «Постачання зброї Україні – єдина опція». Або ж «Це не „війна Путіна“, це війна, за яку ми всі несемо відповідальність». Або якщо вже зовсім фантазувати: «Наш російський народ перетворився сьогодні на аморфну масу перед телевізором. Гіркоту власної типової нікчемності мільйони маленьких жалюгідних людей компенсують імперськими фантазіями про наддержаву».

Ну або щось ще на кшталт цього. Проте організована Юлією Навальною, Іллєю Яшиним і Владіміром Кара-Мурзою хода, схоже, стане просто листопадовою прогулянкою Берліном. Прогулянкою без гідності та без наслідків. Така собі креативна грантова заявка нікому не потрібної NGO-шкі з прицілом на німецьке чи європейське фінансування. Це не боротьба проти російського режиму, це боротьба за німецьку медійну увагу. Тож якщо це й демонстрація, то хіба що власної слабкості.

Так, мушу визнати, на противагу жовтневій «мирній демонстрації» Сари Вагенкнехт і Ко у недільному російському рімейку відповідальність за російську загарбницьку війну проти України несе все ж росіянин. Проте лише один конкретний росіянин.

Насправді право визначати «хороших рускіх» росіяни делегували нам, українцям

Всю злочинність загарбницької війни, весь жах її безперервного терору проти цивільного населення України Кара-Мурза, Навальна та Яшин вміщують у зручний термін «війна Путіна». Мовляв, не наша це війна. Колективна відповідальність? На це питання Кара-Мурза в одному з ефірів з неприхованою злістю кидається на Захід — це ж ви, мовляв, Путіна пригріли й виплекали. Захід винний у війні Росії проти України. Так каже не лише Кара-Мурза. Так каже ще й Путін. І так замикається імперське коло пороку.

Хотів би я теж говорити, що це не моя війна. Проте не вимовляється. Ані коли говорю телефоном з мамою після чергової ночі російського терору. Ані коли дивлюсь на світлини друзів, що були на нулі та лишились без кінцівок. Ніколи не скаже, що це була не його війна, і чоловік зі Львова, у якого російський терор назавжди забрав дружину і трьох доньок. Не вимовлять це й батьки 589 вбитих українських дітей. Вбитих росіянами. Тими росіянами, за яких Кара-Мурза, Навальна і Яшин не хочуть нести відповідальність, але від імені яких вони хочуть говорити на Заході.

Така вона, ця Росія. І такий її імперський світогляд — вакантне місце самокритичності в ньому перейняло постійне самолюбство й самокопання. Що Україна, що, власне, війна є другорядними обставинами для цих російських нєтвойнєнщиків.

Насправді право визначати «хороших рускіх» росіяни делегували нам, українцям. Вони передавали нам свої повноваження кожною бомбою, яку скидали на Маріуполь (і скидав їх не особисто Путін). Вони знову й знову підписували цей договір кожним своїм зґвалтуванням українських жінок у Бучі та інших наших містах (і ґвалтував їх не особисто Путін). І щонайменше 148 тисяч разів вони позбавили себе права на оскарження нашого вироку — кожним воєнним злочином після 24 лютого 2022 року. Скоєних не особисто Путіним і навіть не за його особистим наказом.

І так само вони делегували нам це право кожним своїм «важко сказати» на просте питання, чи варто постачати Україні зброю.

Наші вимоги до росіян — і ми маємо абсолютне право на ці вимоги — дуже прості. Визнання власної відповідальності, відчуття сорому, висловлення вибачення. Підтримка територіальної цілісності та суверенітету України. Підтримка постачання зброї Україні для самооборони. Підтримка санкцій — як персональних, так і секторальних. Підтримка звільнення всіх українських військовополонених та політичних в’язнів, що перебувають у російських тюрмах. Підтримка повернення викрадених дітей. Підтримка виплати репарацій на відбудову України цілком і повністю з податків російських громадян. І так, постати перед міжнародним правосуддям має не лише Путін, але весь російський режим і кожен окремий воєнний злочинець.

Мені байдуже, як росіяни житимуть із тягарем своїх воєнних злочинів після нашої перемоги. Проте я точно знаю, що шлях одужання нації починається не з применшення масштабів загарбницької війни чи з відмови національної відповідальності за неї.

Він починається з Віллі Брандта, що став на коліна перед польським меморіалом жертвам геноциду, скоєного його співвітчизниками. Мені складно уявити собі Навальну, Кара-Мурзу та Яшина на колінах перед Стіною загиблих за Україну на Михайлівській площі. Так само складно мені уявити, що їх вони коли-небудь будуть обрані на російських демократичних виборах.

«Російська опозиція» — це оксиморон, поняття, що суперечить саме собі. Зі своєю PR-боротьбою в неіснуючій «війні Путіна» троє російських вигнанців куди більше заслуговують на звання «опозиції Путіна». Я знаю одного німця. Він щодня виходить на одиночну демонстрацію перед «Російським домом» на Фрідріхштрасе з вимогою, щоб ця філія «Россотрудничества» нарешті потрапила під санкції. І кожен день цей ні в чому не винний німець виявляє в мільйон разів більше порядності та гідності за тих трьох росіян.

Найменше, що могли б зробити Кара-Мурза, Навальна і Яшин, — це закликати своїх співвітчизників нарешті вимкнути їхні телевізори, переключитись з пропагандистської хвилі та вийти на вулиці. Але ж це занадто небезпечно, скажуть вони. Занадто небезпечно. Так я й скажу своїй мамі, коли ми наступного разу говоритимемо після чергової ночі російського терору.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV