Двічі втрачав дім. Митрополит Донецький і Маріупольський прихищає переселенців і вірить у перемогу добра

Виїхав із заблокованого російськими військами Маріуполя під виглядом вчителя музики, заснував один із найбільших гуманітарних хабів у Дніпрі, опікується внутрішньо переміщеними особами, українськими військовими та родинами з дітьми. Митрополит Донецький і Маріупольський ПЦУ Сергій Горобцов сам має подвійний досвід переселення. Уперше владика був вимушений переїхати з Донецька до Маріуполя у 2014 році, коли представники так званої «ДНР» почали переслідувати українських священнослужителів. Удруге – на початку березня 2022 року, коли російські війська знищили будівлю Єпархіального управління Православної церкви України в Маріуполі.

Про переслідування духовенства, як окупанти розкрадали українську церкву на «трофеї», про пережите під час війни і служіння нужденним в евакуації – митрополит розповів проєкту «Ти як?» від Радіо Свобода.

«Ми показували спільноті сучасну українську православну церкву» Митрополит Донецький і Маріупольський ПЦУ Сергій Горобцов – двічі переселенець. Розповідає: народився й виріс в Єнакієвому на Донеччині, понад 30 років тому став священнослужителем, до 2014-го служив у Донецьку. Коли там почали переслідувати українське духовенство, був змушений виїхати.

«До мене в Єпархіальне управління приїхали, побили скло, – представники так званої «Новоросії», після своїх мітингів. І я вимушений був переїхати в нині Бойківський, а раніше – Тельманівський район Донецької області. Там у нас також був кафедральний храм, а також «Будинок милосердя» – перший в Україні хоспіс на балансі тоді Української православної церкви Київського патріархату, зараз – ПЦУ. Там було до ста людей – поважного віку, з інвалідністю, люди, від яких відмовилися діти. Ми намагалися бути корисними для них. Цим самим ми показували спільноті сучасну українську православну церкву, яка фундаментується не тільки на обрядах та традиціях, а ще й на справах милосердя. Ми показували, що церква – це дієва любов: коли ти можеш довести любов до Бога через любов до людей, особливо – до нужденних», – розказує він.

У районі того часу збудували понад 30 церков української церкви, згадує священник, – вони були оздоблені в українському стилі, богослужіння велися винятково українською мовою, діяли недільні школи – і для дітей, і для дорослих.

«Якими були настрої місцевого населення? Мені пощастило, що частина Старобешівського району, весь Тельманівський і частина Новоазовського – там були переселенці із західних теренів України, з-під Польщі, у рамках операції «Вісла» – лемки, бойки. Друге й третє покоління. Я перехрестив майже всіх їхніх дітей, спілкувалися. Ми збудували гарні, в українських традиціях, храми – і люди хотіли вінчатися саме в них: щоб це було автентично, красиво, українською мовою. Окрім того, ми вирішили відмовитися від цінників і такси на треби й на обряди – на похорон, на вінчання, на освячення. Церква – це не універмаг, не базар. Ми поставили карнавку з написом: «Пожертва на Храм Божий». Своєрідна «реформа». Патріарх Філарет тоді мені казав: «Владико, ви підете по миру». Але так не сталося. Люди побачили щирість українських священників – і жертвували більше, аніж якби у нас була якась плата за треби», – говорить він.

У той же час, згадує духівник, було започатковане українське капеланство: священники разом з мирянами-волонтерами стали їздити на передову, доправляти «гуманітарку» ЗСУ та добробатам, а також проводити служіння.

«Хлопці самі просили: «Коли ви привозите гуманітарку, не від’їжджайте одразу, поспілкуйтеся для підтримки». Літургію провести в окопі, в лісі, звісно, складно, тому ми почали сповідувати, причащати, дарували хрестики, молитовники», – згадує він.

Коли бойовики захопили тоді ще Тельманівський район, Владика зі священниками виїхав до Маріуполя. Там, у центрі міста, побудували нове Єпархіальне управління. Відкрили недільну школу, розказує, опікувалися людьми з інвалідністю, дитячими притулками й іншими нужденними.

«Один з найвідоміших проєктів – кафедральний собор у Маріуполі, розписаний петриківкою. Розпис виконала майстриня Ольга Черьомушкіна в кольорах нашого стягу – жовте та синє. Мої колеги, священники, родина Перетятьків, на території цього храму створила доброчинну їдальню для знедолених, хворих, самотніх людей. Таким чином ми показували людям нову церкву, людяну церкву. Парафіяни казали, що ми ламаємо стереотипи: раніше треба було щось принести до церкви, а тут – навпаки, церква – віддає. І найголовніше для мене – люди побачили нову формацію священників: він – духівник, він – капелан, він – сповідник, але він – і друг», – говорить Сергій Горобцов.

Так було допоки ранковими вибухами священника не сповістила про себе повномасштабна війна.

«Трофеї» з української церкви За кілька годин після великого вторгнення Сергію Горобцову зателефонували люди, які мешкали поруч з Єпархіальним управлінням ПЦУ в Маріуполі.

«Кажуть: «Владико, у вас поруч з Єпархіальним управлінням якісь люди на асфальті малюють позначки». Коригували вогонь… Ми звернулися до поліції. Виявилося, що таке відбувалося по всьому місту. Це робили представники «Московського патріархату», не священники, а парафіяни. Ми розуміли, що треба вивозити з міста наших священників, військових капеланів, бо їхні життя під загрозою в окупації. Але ніхто не міг повірити, що таке укріплене місто, як Маріуполь, може бути захопленим. Думали: зараз постріляють, побомблять – наші їх відженуть, і все», – згадує митрополит.

Про два тижні свого життя в заблокованому Маріуполі без світла, газу, під обстрілами священник воліє не згадувати. Каже: зміг вибратися з міста під виглядом вчителя музики. Коштовне облачення та інші цінні речі – залишив у Маріуполі.

«Я виїздив як викладач музики, без жодних речей, які могли б ідентифікувати мене як священика. У мирському. З акордеоном. Я граю на шести інструментах – тому так. У Маріуполі лишилося все. Моє облачення, яке подарував митрополит Епіфаній, архієрейські ризи – це мені розповідала парафіянка – «рашисти», якийсь капелан з Москви і представники партії «Единая Россия», забрали в «музей війни» в Кемлі. Я спершу не міг зрозуміти: навіщо? А це для них був ніби трофей. Щоб показати, що вони перемогли українську церкву», – каже митрополит.

Після виїзду з окупованого Маріуполя священник разом з командою відкрив в Дніпрі один найбільших волонтерських хабів для ВПО.

«Буває таке враження, що я з Маріуполя не виїздив»

«Спершу цим займався священник Роман Перетятько (був військовим капеланом в Донецькому першому прикордонному загоні, який базувався в Маріуполі – ред.), син настоятеля кафедрального храму в Маріуполі отця Уара Перетятька (настоятель храму, який потерпав від переслідувань з боку проросійських сил в Україні – ред.). Він зняв невелику кімнатку на автотранспортному підприємстві й почав волонтерити. Потім приїхав я і підтягнув «важку артилерію» – у мене багато знайомих меценатів, донорів у США, Європі. Гуманітарка – продукти харчування, побутова хімія, ковдри, постіль, одяг – почала надходити фурами. Одним із перших меценатів був і наш митрополит Епіфаній, він давав великі кошти, аби нагодувати українських переселенців. Ми закуповували продукти на мільйони гривень, влаштували польову кухню, закуповували харчі, подушки, електрообігрівачі. Допомагали друзі зі США, зокрема архієпископ Зелінський», – говорить священник.

«Були навіть дещо смішні моменти. Приїздить фура, а там – дорогезні качки, які вигодовувалися для елітних страв, для ресторанів, напевно. Або – червона риба, сьомга, тунець, елітні макарони. Коли люди це бачили, вони казали: «Ми не куштували цього при нормальному житті». Але це було неймовірно. Я й по сьогодні: таку відчуваєш душевну радість, коли віддаєш. Коли ти надихнеш, коли підтримаєш – людина зовсім в іншому настрої йде додому», – додає він.

Спершу намагалися підтримувати й забезпечувати речами першої необхідності своїх, переселенців з Маріуполя.

Потім – вирішили не відмовляти людям з інших «гарячих» точок, зокрема Херсонщини, Запоріжжя, Луганщини. Від початку повномасштабного вторгнення, говорить владика, через їхній хаб пройшло 2,5 мільйона людей.

«Людей, які прибували з «гарячих» точок, можна було зразу відрізнити. По-перше, від них йшов запах вологості, підвалів, а ще – горілого. По-друге, очі…. Але, що мене вражало, вони приїздили зі своїми котами, собаками, нікого не кидали в місті. Це було дуже зворушливо. Пам’ятаю, як одна бабця тримає на руках кота й каже: «Цей кіт мені – як синочок». У неї не було нікого з рідних», – згадує Сергій Горобцов.

Як розповідає священник, зараз потік допомоги з-за кордону спав у рази. І все ж – їхній хаб намагається підтримувати внутрішньо переміщених. Щодня тут отримують «гуманітарку» від ста родин, каже духівник. У хабі також є безкоштовні консультування юриста та соціального працівника. Працює близько 30 волонтерів – священники й парафіяни.

«Учора, наприклад, ми прийняли близько двохсот родин. 40% з них – це ті, хто тільки щойно виїхав. Покровський напрямок, Костянтинівка, Добропілля – люди виїздять, коли «прилітає» поруч з будинком», – говорить священник.

Допомагають у хабі, за словами владики, й українським військовослужбовцям – від амуніції до сухпайків. Усе, окрім зброї. Не відмовляються, стверджує, і від партнерства в доброчинних проєктах з іншими конфесіями. Підкреслює: окрім церкви так званого «Московського патріархату».

Зараз, розповідає з усмішкою священник, він сам і його команда живуть підготовкою подарунків до різдвяних свят. На Миколая цьогоріч планують вручити іграшки та солодощі більш як пів тисячі дітей-переселенців, а для бійців готують енергетичні батончики та закуповують тонну мандаринів. Доправлятимуть особисто капелани.

«Ми маємо самі для себе влаштовувати свята зараз. Бо якщо будуть лише сльози – це Богові не угодно, це угодно дияволові, бо це сіє зневіру. «Рашистам» вигідно, щоб українці втратили надію, щоб вони перестали радіти, бо це означатиме, що Путін – переміг», – переконаний він.

Митрополит каже, що йому дає сили віра в Бога. А ще – гріє думка про повернення додому, на малу батьківщину.

«Коли я переїхав до Дніпра, моє керівництво пропонувало мені їхати далі, глибше в тил. Але я – очільник Донецької єпархії. Я не можу кинути своїх. Я хочу зустрічати їх тут. Іноді буває таке враження, що я з Маріуполя не виїздив: дуже багато своїх людей я зустрічаю щодня. «Отче Сергію, пам’ятаєте мене?»… А ще – є надія, що рано чи пізно кожен з нас повернеться до свого міста чи села, у свою рідну оселю. Ми, мабуть, не впізнаємо своїх міст, своїх осель. Та дім є дім», – каже він.

Підтримує, не приховує священник, і давнє захоплення музикою. Він вміє грати на шести інструментах, зокрема фортепіано, саксофоні та гітарі.

«На акордеоні, з яким виїздив з Маріуполя, – зараз не граю. Мені подарували гітару – іноді беру до рук її».

Жорстокі переслідування представників різних релігійних громад розпочалися ще у 2014-му році, одразу як Росія окупувала Крим і встановила гібридний контроль над Донецьком і Луганськом.

Людей, за їхню віру, почали затримувати, катувати і фізично знищувати. Так у Слов’янську 8 червня 2014 року російські бойовики розстріляли чотирьох членів протестантської церкви «Преображення Господнє».

Пастора протестантської церкви Олександра Хомченка силовики угруповання «ДНР» затримали і катували з неймовірною жорстокістю, зокрема піднімаючи на дибу. Пізніше, внаслідок завданої катуваннями шкоди здоров’ю, Хомченко помер

Хомченко був одним із десяти колишніх заручників угруповань «ЛНР/ДНР», які розповіли свої історії для спільного проєкту Центру громадянських свобод, Фундації «Відкритий діалог» та Радіо Свобода – «Заручники війни. Вони пройшли крізь пекло»