«Син сховав голову і закричав». Оксана Ботурчук — про тренування під час вибухів, безбар’єрність України та...

У 13 років Оксана разом із родиною потрапила у ДТП, внаслідок якої повністю втратила зір, однак лікарям вдалося частково його повернути. Зараз Оксана — рекордсменка України за кількістю медалей на Паралімпіадах у легкій атлетиці. У неї їх 12. На Іграх у столиці Франції легкоатлетка завоювала бронзу з бігу на 400 метрів та срібло з бігу на 100 м у класі T12 (категорія спортсменів, які не можуть бачити предмети на відстані понад 2-х метрів).

Історія Оксани Ботурчук надихнула українського кінорежисера Сергія Чеботаренка зняти про неї фільм, який отримав назву Пульс. Про це вона й згадала у першій частині нашого інтерв’ю.

У другій частині Оксана розповіла, як тренувалась під час вибухів, поділилась нюансами бігу з гайдом та страхом своїх дітей.

Фото: Суспільне

— Оксано, розкажіть, що у вас зараз із зором?

У мене часткова атрофія зорових нервів (зниження зорових функцій — гостроти зору, кольорового зору, звуження поля зору), тому зір так і залишився поганим. Я майже завжди в лінзах або в окулярах. Можу вдома чи в дорозі їх зняти, але ненадовго, бо в лінзах мені, як кажуть, спокійніше. Це можна порівняти з капцями — взула і більш захищено почуваєшся.

— Можете у лінзах без проблем подивитися телевізор з дивану?

Ні, тільки якщо підійду близько. Я от з вами розмовляю, але чітко вас не бачу, але ваші вуса помітила (сміється). Я, коли з кимось поспілкуюсь дистанційно, а потім зустріну його на вулиці, то не впізнаю. Завжди перепитую, хто стоїть переді мною.

— На змаганнях ви бігаєте з гайдом. Розкажіть про нюанси такого бігу?

Головний нюанс бігу з гайдом це те, що він людина. Будь-які порушення з його боку впливатимуть на біг і нас можуть дискваліфікувати. Наприклад, якщо гайд робить фальстарт, то вас дискваліфікують обох, якщо він отримує травму, то ви разом із ним знімаєтеся зі змагань. Медаль атлета повністю залежить від гайда. Він має допомагати спортсмену, особливо під час бігу по віражу, бо не можна наступати на зовнішню лінію доріжки. Хоча, скажу, що параатлети вже інтуїтивно відчувають цю лінію. Коли ти дуже багато років бігаєш по стадіону, то ти відчуваєш, що тут треба ось це зробити.

Чому я бігаю з гайдом? Адже багато хто звернув увагу, що в моєму класі іранська спортсменка, яка в Парижі виборола срібло на 400 метрів, бігла без супроводжуючого. Я довго бігала без гайда, хвилювалася, що результат залежатиме не тільки від мене. Але іноді психологічно так важко бігти, бо ти вже змагаєшся не з дівчатами, а з хлопцями. І ще, коли я бігла сама, то спортсмени розмовляли зі своїми гайдами і це збивало. Тому я для комфорту вирішила бігти не одна.

— Ви самі обираєте гайда?

Ні, моїми гайдами зазвичай були спортсмени мого тренера, це зручно. Мій теперішній помічник Микита Барабанов був і на Олімпійських іграх в Токіо, і поїхав зі мною на Паралімпіаду. У нього дуже великий запас швидкості, він встигав і допомагав мені, між спортсменом і гайдом має бути порозуміння, а не щоб він просто біг, тримаючи шнурочок.

— Як натреновується синхронність з гайдом?

Постійними тренуваннями. Гайд і параатлет — це один механізм, руки і ноги мають рухатись синхронно і це відпрацьовується. Він не повинен тягнути або штовхати спортсмена, бо за це буде дискваліфікація. Мотузочки [за які тримаються гайд та спортсмен] зараз у всіх мають бути однакові, їх перевіряють. Цікаво, що у когось вони були пів метра, а у когось декілька сантиметрів, але потім ми зрозуміли, що чим ближче руки, тим краще. Якщо руки розходяться дуже далеко одна від одної, то вже людина починає бігти у свій бік, від цього ламається техніка. Тому, наприклад, майже всі чоловіки мого класу біжать без гайдів, до того ж їм важко знайти того, хто буде бігти з ними на рівні. А дівчата беруть собі їх, щоб було комфортніше.

— Скільки потрібно часу, щоб була ідеальна синхронність?

Це залежить від людини, з моїм теперішнім гайдом ми майже рік готувались до Токіо. Він приїжджав на мої збори, але паралельно готувався до своїх забігів на Олімпіаді. Зараз вже менше часу тренуємось, бо маємо м’язову пам’ять, а у нас була дворічна перерва.

— Гайди також отримують медалі і преміальні, як і параатлети?

Так, на змаганнях вони отримують медаль, а вже в Україні їм виплачують преміальні. У Пекіні-2008, здається, їм не вручали нагороди, а от з Лондона гайдів почали нагороджувати. Їх прирівняли до атлетів, бо вони ж біжать всю дистанцію. Також скажу, що у зимових видах спорту у нас це все більше розвинено, там теж гайдів прирівняли до атлетів і вони отримують все — медалі, призові, форму, екіпірування, взуття, в якому змагаються. Гайди ж так само готуються до Паралімпіади, як і параатлет, тому для них створені ті ж самі умови.

Фото: REUTERS/Thomas Peter

— Наскільки вам важко в повсякденному житті з поганим зором?

Мені немає на що скаржитися. Так, буває, що виникають проблеми, але я вже до всього пристосувалася. Коли, наприклад, немає звукових світлофорів, бо вони старі, то я орієнтуюся по людях. Я з дитинства звикла орієнтуватися по навколишніх. Але є те, що мені дуже не подобається, а саме, коли заходжу в якийсь заклад, а там все на цих стендах, тоді я перепитую, яка є кава. Буває, що працівники нормально відповідають, дають меню. Я взагалі не люблю казати, що погано бачу. А іноді перепитую і на мене так дивляться, що аж ніяково стає, тоді я пояснюю, що маю проблеми із зором. Хочеться, щоб вони в такі моменти не дратувались та не хамили, мені тоді вже легше піти в іншому місці купити каву, де є меню або я добре бачу, що там пише.

— Як оціните безбар’єрність України?

Україні потрібно багато працювати, аби дійти до безбар’єрності. Особливо це стосується маленьких міст і сіл. Туди ж теж будуть повертатися поранені воїни, там є люди похилого віку. Іноді натрапляю на місця, де я не завжди з дитиною можу проїхати, а що казати про людину, яка пересувається візком. Тому до безбар’єрності тут дуже далеко. Але бачу, що і пандуси з’являються, і стежки для людей з вадами зору. У центрі Дніпра майже всі світлофори звукові, це дуже зручно, але попереду дуже довгий шлях, думаю, що країна його подолає. Головне, щоб до цього ставилися відповідально, бо іноді хочеться посадити тих, хто робить ці пандуси, у візок і змусити їхати. Якщо ви вже робите, витрачаєте кошти, то зробіть по-людськи.

— Яка країна вас приємно здивувала в цьому плані?

Франція. От ми були на Паралімпіаді, то дівчинка на колісному кріслі без проблем доїхала з селища до Ейфелевої вежі. Ми поїхали на метро, а вона захотіла прогулятися. В Іспанії з цим також проблем немає, дуже зручні готелі для людей з обмеженими можливостями. До речі, бачила, як там беруть в оренду електричні візки. Коли дивишся на таке, то думаєш: «Боже, це взагалі як?», але для них це звичайні речі.

Фото: Архів Оксани Ботурчук

— У вас троє дітей. Розкажіть, як ви поверталися у великий спорт після кожної вагітності?

У середньому має пройти три роки після народження дитини, щоб організм з мами знову перелаштувався на атлета. Після першої вагітності було найважче повернутися у спорт, бо коли я почала тренуватися, то й півтора місяця не пройшло, як я народила. Мені навіть 10−20 присідань було дуже важко зробити. Після народження другої дитини я взяла довшу паузу на відновлення, вже знала, що мене буде чекати. А після третьої вагітності я рік не займалась спортом, думала завершувати, але ми з тренером вже ж вирішили спробувати продовжити. Було важко, але я йшла до своєї мети. З народженням кожної дитини не було легше, просто я знала, що мене чекає.

— У ваших соцмережах побачив, що ви тренувалися вагітною. Розкажіть, як це?

Я тренувалася і бігала, коли була вагітною всіма трьома дітьми, не боялась, бо так я почуваюся краще. Однак з середньою дитиною у мене було ускладнення, я була на збереженні. Але коли була вагітна Георгієм, наймолодшим сином, то бігом я рятувалась від війни. Це було вже під час повномасштабного вторгнення, всю ніч гриміли вибухи, я була пригнічена, але біг допомагав мені відновити психологічний баланс та гармонію.Стрес та адреналін треба викидати через фізичну активність, саме так вдасться це все випустити із себе. Коли людина каже: «Та ні, я краще полежу», то стрес залишається в організмі і знищує його. Тому для мене це було нормально. Я бігала, мене зустрічали тренери буквально в останні тижні вагітності. Я вже, щоб нікого не шокувати, купила собі пояс під живіт. Всі казали: «Тобі скоро народжувати, куди ти біжиш?». Я відповідала, що трішки побігаю по набережній і закінчую. Ось так я переживала це все.

— Ви поїхали на Паралімпіаду і залишили трьох дітей на чоловіка. Як він впорався, не скаржився?

Ні, не скаржився, вони всі молодці, їм допомагала моя мама, також старша донька багато взяла на себе, тому що чоловік захворів на декілька днів. Але вони командою змогли пробути без мене. Мені було психологічно складно, я дуже хвилювалась, тому що я в Парижі під мирним небом, а вони в Україні під обстрілами. Я прокидалася вночі, а у нас повітряна тривога, дуже важко. Я коли пробігла останній забіг на 200 метрів, то чоловік зателефонував тренеру і сказав: «Все, Оксана завершує і більше ми її нікуди не відпустимо.

Фото: Відкритий

— Які подарунки привезли дітям. Можливо, відвідали Діснейленд?

От шкодую, що не була у Діснейленді, хоча наші спортсмени хотіли його відвідати, але зіпсувалась погода. А я стартувала майже до останнього дня Паралімпіади, тому в мене часу не було. Але дітям подарунки привезла, всі отримали по талісману Ігор, мені їх вручили, коли нагороджували медалями і ще одного купила, бо у мене троє дітей. Також придбала їм футболки з паризькою символікою. Моя донька займається дзюдо, то дівчата під час тренувань її запитували: «Ця футболка з Парижа?», вона відповідала: «Так, мені мама привезла» (сміється), тобто вона зацінила, їй сподобались подарунки.

— Як ваші діти та батьки переживають війну, яку розпочала Росія?

Батько залишився в Нікополі, мама перебралася у Дніпро, мої батьки разом не живуть. Кажуть, що війна зруйнувала життя багатьом, вона триває понад два роки, ми постійно живемо в очікуванні. Мої діти, я гадаю, трішки легше її переживають, але їх дуже лякають вибухи. Страшно, коли донька вивчила звуки і каже: «Це не ракета, а шахед». Я думала, що син найменше боїться вибухів, але одного разу була гроза, він почав ховати голову і кричати «бабах», тоді я зрозуміла що він боїться найбільше. Але він знає, що якщо «бабах», то треба спускатись у підвал. Але це такий відбиток, який ніколи не стерти з їхньої пам’яті, від цього стає дуже страшно.

— З вашими будинками в Дніпрі і Нікополі все добре?

Так, все добре. Були сильні вибухи біля нашого з чоловіком будинку, але слава Богу, що вікна не повибивало. Найближчий вибух був десь за чотири будинки від нашого. Іноді прилітають ракети, коли я на тренуванні. Нещодавно було так, що ми ще не встигли сховатися, а вже бачили як підіймається дим після вибуху. Були моменти, що охорона виганяла нас зі стадіону, а я казала їм: «Ще два відрізки і збираюся, почекайте». Наші суперники нормально готуються, а ми під обстрілами.

Фото: Архів Оксани Ботурчук

— Бачу, що ви зараз у навушниках. Тренуєтесь також у них?

Без. Дуже-дуже рідко я беру навушники, лише якщо якийсь важкий або довгий крос. Я люблю сконцентруватися на своїх внутрішніх відчуттях, а музика мене відволікає, коли я починаю її слухати, я не чую свого тіла. Я віддаю перевагу тренуватися без навушників, хоча мій гайд майже завжди у них. Якщо ми з ним не балакаємо чи він сам тренується, то завжди з навушниками.

— А яку музику в повсякденному житті слухаєте?

Зараз лише українську. Люблю такий радіорелакс, щось дуже спокійне, нейтральне. Я не меломан, як мої діти чи чоловік, який слухає від шансону до класики. Мені дуже важко все слухати. Це моя донька розбирається в цих сучасних піснях і співаках, а я навіть їхні прізвища не запам’ятовую, — сказала Ботурчук.

Раніше ми писали, що ветеран ЗСУ різко висловився про спортсменів, які виїхали за кордон і не повернулися в Україну.