Спускали псів і катували за тризуб, а він співав колядки. Морпіх про 2,5 роки російського...

Наприкінці березня 2024 року вона з групою активістів приїжджала до Вашингтона, зустрічалася з американськими організаціями, медіа, а також представниками Конгресу і Держдепартаменту, закликаючи до міжнародної підтримки в питанні звільнення полонених, зокрема свого брата Юліка.

Юліан Пилипей – професійний військовий, який вступив до ЗСУ у 2013 році. З 2017-го він служив у морській піхоті в Маріуполі. У час повномасштабної війни Росії проти України був командиром мінометної батареї першого окремого батальйону 36-ї бригади морської піхоти ВМС України.

14 квітня 2022 року Юліан Пилипей разом із багатьма іншими українцями, що перебували на Маріупольському меткомбінаті імені Ілліча, потрапив у російський полон під час спроби прорватися до «Азовсталі».

Про те, що Юліан у полоні, його родина дізналася, коли після кількаденного мовчання з його номера надійшло повідомлення рідним російською мовою: «Він у нас, не переживайте, скоро буде вдома».

Додому Юліан повернувся через 2 роки і 5 місяців – під час обміну полоненими 13 вересня 2024 року ще з 48 українцями.

До останнього морпіх думав, що його етапують до російської тюрми, адже в Росії проти нього порушили кілька кримінальних справ, а також звинувачували в роботі на американську розвідку.

Інтерв’ю відредаговане та скорочене для ясності та плинності

Щаслива п’ятниця 13-тe – Юліане, як відбувалося ваше повернення додому? Росіяни казали вам, що везуть на обмін?

– Нас обміняли в пʼятницю 13-го. Кількома тижнями раніше я здав ДНК-тест, пройшов ще певні процедури, а за кілька днів до обміну, у вівторок зранку, мене викликав слідчий. Утім, тут нічого дивного, слідчі зі мною працювали вже багато разів, бо в Росії проти мене порушили кримінальну справу, мене двічі засудили.

Суд пройшов заочно, тож мені принесли вирок суду, аби я його підписав. Прийшла також адвокатка з Москви і сказала: «Ти ж розумієш, я тут формально, я тобі нічим допомогти не можу».

Я розумів, що це формальність, і що суддя вже вдарив молотком і рішення ухвалене. Тож я попросив, щоб це все швидше закінчити, я хотів повернутися в камеру, мав там недочитану книгу.

Тож у вівторок я підписав вирок суду, а в середу зранку відчинилася камера, зайшов слідчий-оперативник, який останнім часом зі мною працював, і сказав: «З речами на вихід». Я був стовідстоково впевнений, що мене етапують.

А до цього нас довгий час не стригли, слідчий на мене подивився, дав машинку і сказав зголити бороду, я зголив. Поруч зі мною було ще кілька людей, серед яких я впізнав офіцера зі свого батальйону. Він питав, куди їдемо, я казав, що на етап. На обмін навіть найменшої надії не було.

Дві доби дороги автозаком, потім потягом і знову автозаком. Нас привезли в СІЗО в Новозибкові, це поруч із Чернігівською областю. Оскільки я вже там був у 2022 році, то всі місця впізнав.

Там я тішився тому, що з вікна побачив дерева. Я бачив листок зелений, дерево, і мені так добре було від того, бо я не бачив цього за 2,5 роки взагалі. А там за решіткою було видно приватний сектор, десь там блимав світлофор, шматочок життя, і я дивися, тішився.

Потім зранку нас підняли, сказали забрати речі з камери, була перекличка, і ми сіли в цивільний автобус. І тут уже почали закрадатися якісь думки… Я по сонцю відслідковував напрямок, куди ми їхали.

Подарунок від Лукашенка І ми заїхали на територію Білорусі, а потім на кордоні Білорусі з Україною вийшов російський спецназ, зайшов КДБ Білорусі в цивільній формі.

Вони ввічливо спілкувалися і сказали: «У нас для вас є презент від Олександра Григоровича Лукашенка, і дали кожному по два пакети. В одному – сухпайок у дорогу, в іншому – гарячий обід, звичайно, картопля.

Після тих двох із половиною років харчування в полоні та картопелька була настільки смачна, а там була ще якась котлетка, вафелька, шоколадка.

Потім усе якось дуже швидко відбулося, ми перетнули кордон, і я побачив вивіску «Україна». І я не міг повірити. Я десь місяць не міг прийти до тями і зрозуміти, чи це правда, чи це мені сниться, і боявся, що прокинусь, а я насправді в камері…

Зустріла нас дуже гарно морська піхота… Заспівали гімн. Це було до сліз. І тут до мене підійшов чоловік, дав мені телефон, а на зв’язку – моя дружина. І я просто так почав плакати, як дитя. Я думав, що я такий «мужик», що справлюсь, що не буду плакати, але це сильніше за тебе. Бо ти жив цим 2,5 роки і тут чуєш її голос, розумієш, що вже дома, і це просто словами ніяк не передати взагалі. Це таке відчуття.

У мене навіть зараз очі наливаються, коли це згадую. Це одні з найтепліших спогадів у моєму житті.

Тепер п’ятниця 13-те – для мене максимально щасливий день.

«Я в молитвах просив: «Боже, не дай мені збожеволіти» – Ви тримаєтесь, розмовляєте і виглядаєте зараз так, ніби й не були в полоні.

– Я навіть не знаю, можливо, це в мене такий характер. Я завжди намагався залишатися на позитиві.

Хоча після допитів приходив і в мене було дві реакції – або істеричний сміх, або я закривався в собі на декілька годин чи діб.

Були моменти, коли було настільки тяжко, що словами це ніяк не описати. І в такі моменти я в молитвах просто просив: «Боже, не дай мені збожеволіти, я не хочу збожеволіти, щоб не стати інвалідом у психологічному сенсі». Намагалися залишатися на позитиві.

Наприклад, на Різдво ми співали колядки, було кілька хлопців із заходу України, де ці традиції поширені.

А вони (росіяни – ред.) стукали нам у камери, казали: «Закрийте роти», і ми співали тихіше, але співали, і колядки, і щедрівки.

Крім того, я з хлопцями займався англійською мовою, викладав їм, також займався рукопашним боєм, бо маю досвід у єдиноборствах, також я трохи розбираюся в тому, як робити масажі. Тож був такий період, коли я мав 7-8-годинний робочий день: 3-4 години викладання англійської, 2-3 години – рукопашки, ще година – масажі, особливо для старших чоловіків.

Я намагався і сам триматись, і хлопців підтримувати. Я завжди хлопцям казав, що ми не маємо права на відчай, нашим рідним там також тяжко, в нашій країні зараз найжахливіша війна на планеті, я не знаю, за скільки років. Тож ми не маємо права.

Адже це наша війна тут, у цій камері, чи вона 2 на 2 метри, чи 3 на 5 – це теж наше поле бою. Ми себе показали на полі бою в Маріуполі, і тепер також маємо себе тут показувати.

Ми намагалися просити книжки, елементарні речі, такі, як мило, щоб нас чули, і щоб не опускалися руки. Бо я бачив хлопців, які опускали руки…,і це страшно.

«Герб України електрошокером не випалюється, можете не намагатися» – Де саме вас тримали в полоні?

– Спочатку це була Сартана, потім – Оленівка, Таганрог, Новозибків у Брянській області, потім – Курськ, там я був найдовше – 1 рік і 10 місяців, і потім – Мордовія і знову Новозибків.

У Сартані – це просто старі сараї, в Оленівці – старі бараки, розконсервовані зони, в Таганрозі – СІЗО, мабуть, одне з найгірших місць, у Новозибкові – теж СІЗО, як тюрма. У Курську також було схоже на тюрму, і в Мордовії, там було дуже холодно… в нас була помаранчева форма, нам не давали спідньої білизни – просто кітель, штани і капці. В усіх СІЗО ставлення було різним.

– Чому в Таганрозі було найгірше?

– Бо це було на самому початку, здається, це був травень 2022-року. Люди там були озвірілі, вони нас ненавидять такою ненавистю, яку можна лише собі уявити.

Харчування… приносили черпак зіпсованої кислої каші, а ти не гидуєш, бо голодний.

А саме ставлення… Вперше в житті я зрозумів, що можна від побоїв просто літати по камері, не торкаючись по 5 хвилин землі, бо в тебе є татуювання своєї держави, в якій ти народився і яку ти любиш. Тобто тебе б’ють із такою інтенсивністю, що ти не можеш навіть торкнутися землі. Це було в Таганрозі, і там був або чеченський, або дагестанський воєнізований спецназ.

До речі, в них така трохи «біполярка» – один тебе акуратно проводить, каже: «Не переживай, бити не буду», а інший – якби дати ніж, то б зарізав мене відразу.

– Ви зараз говорите про татуювання, яке маєте на нозі, – з тризубом. Воно було тригером для росіян?

– Спеціназівці відразу питали, чи є татуювання. Попросили показати герб, і спитали, чому він у мене на правій нозі. Я відповів, що це опора, опорна нога, в цьому є мій прихований сенс. Для них це відразу – «фашист», «націоналіст» тощо.

Для них це просто червоний прапор. Взагалі татуювання – це окрема тема. Багато хто називав герб України «нацистським символом». Тут як горохом об стіну, ти їм нічого не доведеш.

Були випадки, коли били спеціально в герб або били через герб. Також вони хотіли вивести це татуювання. Я сказав, що не дозволю цього зробити, бо це моє перше татуювання, це герб моєї Батьківщини, я її люблю.

І вони почали мені «випалювати» його електрошокрером. Але герб України електрошокером не випалюється, можете не намагатися, я точно знаю.

«Хотіли, щоб я сказав, що віддавав накази стріляти по мирному населенню» – У вас зараз проблеми з правою ногою. Це через їхні побиття і намагання вивести тризуб?

– Ні, це не через герб. Просто сталося, що моя права нога – багатостраждальна. Справа в тому, що протягом двох років вони (росіяни – ред.) хотіли, аби я сказав, що віддавав накази стріляти по мирному населенню. Я казав, що такого підписувати не буду, бо не отримував і не віддавав таких наказів.

І з цього почалася кримінальна справа. Були допити. У лютому 2024 року на перевірці мені вдарили ногу берцем зі сталевою вставкою, і вона почала опухати.

Потім мене викликали на «допити», вимагали підписувати зізнання, і там страждала не тільки нога – було синє обличчя, побиті ребра, коліна. І мене продовжували в ту ногу бити, там з’явилася гематома, я взагалі не міг ставати на ногу, вона посиніла.

А через 2 тижні прийшов хірург, вивів мене з камери і сказав, що треба різати, бо був ризик, що вона почне гноїтися. І просто в коридорі розрізав ногу. Без знеболювальних, я просто зціпив зуби. Навіть спецназівець, який там стояв, зблід. Запитав, чому мене не забирають у медблок, а лікар відповів, що нам, полоненим, не можна туди.

З того часу я шкутильгаю на ногу, триває відновлення, але буду ходити, вже пробував бігати.

– Розкажіть детальніше про ті кримінальні справи, які проти вас фабрикували.

– Від самого початку вони хотіли, щоб я зізнався, що віддавав накази стріляти по мирному населенню, будинках.

Я їм відповідав: «Для чого нам вбивати своїх громадян і нищити своє місто? Чи мені розказати, як на моїх очах ви складали багатопововерхівки авіацією та артилерією? Наша авіація туди не залітала, а артилерії було надто мало, щоб витрачати її на руйнування інфраструктури. Ви допускали, що в пологовому можуть бути діти і жінки? Ви допускали, що в підвалі драмтеатру може бути кілька сотень людей? Після того, як я це сказав, я просто два дні не міг ходити (через побиття – ред.).

Казали, що я віддав наказ розстріляти вісьмох цивільних осіб і сховати трупи десь у камінні. Вони намагалися мене змусити, я відмовлявся це підписувати, бо це неправда…

Тоді вони почали питати, чи, стріляючи по російських військах, я допускав, що там може бути мирне населення. Я відповів, що Маріуполь – це півмільйонне місто, і бої йдуть уже за місто, за кожен будинок, кожну вулицю, тож, звісно, ти допускаєш, що там можуть бути люди.

Але якщо в динаміці бою противник наступає і ти маєш його знищити, то ти повинен, це війна. І от вони вчепилися до цього слова – «допускав» – і так пішла справа.

У них таких тригер до морської піхоти та «Азову». Навіть ФСБшники мені говорили, що морська піхота і «Азов» у Маріуполі «наколошматили» їх дуже багато , і що Грозний не стає в жодне порівняння з Маріуполем…

Тож 20 років мені дали за однією справою, другу справу ще не закрили, слідчий сказав, що за нею – мінімум 15 років дадуть, а можливо, й довічне за сукупність цих, як вони кажуть, «злочинів».

Багато кому дали пожиттєвий термін. Але це просто цифри, які ні на що не впливають, не грають ролі. Їм головне – показати, що вони ловлять цих «воєнних злочинців», задля чого вони проводять цю «операцію», війну повномасштабну.

– Знаю, що вас також звинувачували у роботі на США.

– Я проходив курс підготовки офіцерів морської піхоти у США. І росіяни хотіли, щоб я сказав, що я – «завербований агент ЦРУ». В мене це, крім посмішки, не викликало нічого.

У камерах були люди з гепатитом С, туберкульозом, обпаленою шкірою, уламками всередині – Розкажіть ще про умови в тих місцях, де вас тримали в полоні.

– Прогулянки були максимально рідко. Наприклад, в Курську їх узагалі не було. Наприкінці кілька разів виводили кудись під дах, де нічого не видно, з руками за спиною ми ходили там по 10-15 хвилин.

Я бував у камерах і одиночних, і де нас було двоє-четверо, восьмеро, і навіть 22. У камері, яка розрахована на 7-8 осіб, було 22 полонених, – це було жорстко. Хоча, з іншого боку, можна поговорити з одним, іншим, так легше час проходить.

– З вами в полоні було багато людей з проблемами зі здоровʼям? Як вони витримували такі умови?

– Були люди з гепатитом С, туберкульозом, люди, в яких гнили ноги, люди, які після поранення не змогли відновитися, з обпаленою шкірою, уламками всередині, нерухомим руками, бо не було належної медичної допомоги.

У деяких місцях вона надавалася в мінімальному обсязі, а іншому – тебе за виклик лікаря просто били по ребрах…

Був випадок, коли один морпіх із 36-ї бригади від дистрофії на руках у мене просто загинув.

Він кричав у мене на руках: «Юлік, Юлік…» Його забрали в лікарню, і хлопці, які звідти приїхали, сказали нам, що чоловік із СІЗО до вечора не дотягнув, помер. Просто дистрофія, інсульт, і все…

Ми допомагали одне одному постійно, якщо в когось були проблеми зі здоров’ям, ділилися ковдрами, іншими речами, бо, крім одне одного, в нас там нікого не було. Росіянам було байдуже.

Один із видів катувань чи насилля, коли вони вмикали пісні зі словами «побєда», «ви давно не нюхали ядерного пилу», «розмотай хохла» – в такому стилі. І ці пісні грали настільки гучно, що ти навіть думок своїх не чуєш. Мені легше було, щоб мене побили палками, ніж 16 годин на добу слухати це.

Дехто з росіян підспівував. І я думав: «Ви серйозно? Ви ж не можете собі купити навіть дешевої ковбаси»… Вони дивувалися, коли один працівник прийшов із магазину з ковбасою. Вони також питали, чи в нас є автомобілі, і коли ми сказали, що є, вони такі: «Нічого собі ви, хохли, живете»!

Або слідчий мені сказав: «Ну ви, українці, даєте. І англійську знаєте, і російську, і українську, і ще щось вивчаєте».

Мені 80% часу здавалося, що вони живуть ще десь у минулих століттях, ще за царя Петра.

– Як у вас відбувався зв’язок із зовнішнім світом, чи знали ви щось про те, що взагалі відбувається в Україні?

– В тих умовах якось так дивно працюють відчуття, я думав, що таке буває лиш у фільмах. Ти завжди знаєш, котра година.

Крім того, звісточки надходять по слову. Десь увімкнулося радіо і ти щось почув, або хтось зі шпиталю прибув і якісь новини розказав, або в коридорі почув, як працівники спілкуються.

Також були хлопці, які потрапляли в полон у 2023 році, пізніше, і вони приносили нам якісь звісточки. Наприклад, «крейсер «Москва» годує крабів», «Херсон звільнено», «Kalush виграв «Євробачення»… – і ми зразу ж такі: «Ми знали, ми знали… наші тримаються, молодці».

І коли потрапляли такі краплинки інформації, ми їх по кілька днів обговорювали з хлопцями. Бо росіяни намагалися створити вакуум, якщо десь увімкнеться радіо – вони бігли вимикати, бо не можна, щоб ми чули. Коли починала грати цивільна музика, то теж вимикали.

Так само, коли при нас хлопців забирали на обмін, у нас між собою була домовленість – хто потрапляє додому, передає привіт від усіх, знаходить рідних. Так само, коли я повернувся, у перший тиждень шукав усіх людей, із якими я був у полоні, щоб передати привіт. А двоє хлопців, із якими я сидів, після обміну знайшли моїх рідних, передали їм привіт.

«Деяких собак спеціально травили на нас» – Ваша сестра, перебуваючи з іншими родичами полонених у Вашингтоні, розповідала, що під час таких звісток від інших полонених вашій сімʼї розповіли про багато видів катувань, зокрема, спускання озвірілих собак.

– Так, ось від собаки залишився шрам (показує голову – ред.). Деяких хлопців кусали за руки. Деяких собак спеціально травили на нас, а інколи вони ставили їх так, що їх не можна було обійти. І собака навчена, натравлена на полонених, і зразу хапає тебе, – перед входом до камери, перед допитом.

Такі методи – щоб ти завжди був голодний, у страху, щоб ти просто існував, щоб не було думок про боротьбу, про те, що ти – українець, морський піхотинець…

Тому треба на весь світ кричати, бо хлопці більше 30 місяців перебувають там, і їх ще там багато, лише з моєї роти ще 22 морські піхотинці досі перебувають там.

Так, дякувати Богу, вони живі, але полон вбиває. Їх потрібно повертати, вони на це заслужили.

Я можу говорити про кожного свого бійця – вони жодного разу не підвели, вони йшли на будь-яке завдання – чи це була безнадійна чи обнадійлива ситуація – неважливо, якщо треба працювати, вони працювали. Вони всі заслужили повернутися додому якнайшвидше. Вони віддали свій борг родинам і Батьківщині сповна і навіть більше.

На це пекло, на ці страждання, які вони там переносять, вони не заслужили. Вони заслужили на славу. Вони – герої, вони – не злочинці, як Росія їх малює. Мене аж стискає всередині, за кожного мого бійця болить…

Потрібно на весь світ кричати: «Дістаньте їх, поверніть додому!»

У Вашингтоні біля Білого дому 17 листопада відбулася чергова акція на підтримку українських полонених, зокрема захисників «Азовсталі». Такі акції активісти регулярно проводять у США, закликаючи світову спільноту посприяти поверненню українців додому.

• Як повідомляв Голос Америки, за даними Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, абсолютна більшість українських військовополонених – понад 95% – зазнає тортур під час перебування у російському полоні.