Джерело: www.radiosvoboda.org
Адже на відміну від попередників, що писали російською, язичієм чи діалектами, він творив сучасною українською у різних жанрах – поезії, прозі, драматургії, публіцистиці і став чільною фігурою літературного процесу міжвоєнного часу. (Його зібрання творів, укладене донькою у США, містить 12 томів).
Уродженець Міжгір’я став першим, чиї твори надрукували у Великій Україні: у Харкові під час українізації 1920-х років вийшла його поетична і прозова книжки. Але до більшої прози Василь Гренджа-Донський доріс аж у середині 1930-х, адже постійно був заклопотаний на роботі в банку, де працював бухгалтером, а ще й виконував чимало громадських доручень в українських організаціях.
Тому перший український роман про Закарпаття написав Улас Самчук, який емігрував до Чехословаччини наприкінці 1920-х років і шукав цікаву місцеву тему.
Перше видання роману Уласа Самчука «Гори говорять!», видане у Чернівцях в 1934 році
І хоча його твір про Гуцульську республіку на сьогодні вже нараховує не менше семи видань, він не є достатньо прочитаний і оцінений як на Закарпатті, так і на загальнонаціональному рівні.
Події 1918–1919 років на Закарпатській Гуцульщині стали провісником майбутньої Карпатської України. Уперше соборна українська ідея тут була реалізована в окремому регіональному утворенні і протрималася доволі тривалий час. Пів року закарпатські українці самі господарювали, доки краєм не оволоділа влада новоствореної Чехословацької республіки.
Улас Самчук (посередині) із закарпатськими літераторами Юрієм Станинцем (ліворуч) та Петром Міговком. Місто Хуст, 1938 рік
Чому заговорили гори? Вже його стопами пішов Улас Самчук, створивши цілісне художнє полотно під метафоричною назвою «Гори говорять!», адже епіграфом узяв відомі слова Тараса Шевченка: «Настане суд. Заговорить і Дніпро, і гори…». Мовби нагадуючи читачам, що окрім буремних національно-визвольних змагань в Україні у 1917–1921 роках, були такі ж і на Закарпатті в той час.
Певна річ, що рівень письма Уласа Самчука перевершував усе, що тоді писалося місцевими авторами. Письменник великого літературного обдарування та спостережливості зумів у невеликому романі показати не тільки особисті долі героїв, але й непросте історичне тло подій. Певна річ, що Самчук проводив власну пошукову роботу, спілкувався з очевидцями, досліджував події та місцевості, де розгортається його роман. Із багатьох деталей можна вислідкувати, що прототипами головних героїв – братів Цоканів є родина Климпушів, які стали очільниками українського руху на Рахівщині в міжвоєнний час.
Друге окреме видання роману Улас Самчука «Гори говорять!», видане в 1944 році в Канаді
Хоча, якщо вірити героям роману Уласа Самчука, від закарпатського Ясіня до прикарпатської Ворохти усього дві години пішки напрямки. Недарма гуцули нарікають: «Ми русини, а там за горою такі самі живуть. Такі ж дурні й такі ж обдерті».
Про мотиви антимадярського повстання мовлено так: «На нас дивилися як на худобу, яка потрібна лише на те, щоб добре тягнути ярма. До нас налізло безліч чужаків – хижих, ненаситних. Наш народ відтиснуто назад, на високі груні, на скелі, туди, де лише мох та камінь. Нас не стало видно ніде внизу. Ми сходили вдолину хіба до праці, до корчми і до церкви, а відбувши своє, мов дичина, верталися назад у свої нори.
Наші діти роками ходили до того великого будинку, що стоїть он у Кевелеві, тільки для того, щоб навчитися кілька непотрібних мадярських слів. Мова, якої силою нас навчали, не приносила нам ніякої користі, бо ніде в світі тією мовою не говорять. Нею говорить лише жменька мадярів, а більше ніхто. Навіть зайдіть до Ворохти, й там уже ніхто не розуміє ту мову».
Видання двох «закарпатських» романів Уласа Самчука в його найповнішому виданні творів видавництва «Фоліо», 2020 рік
Закарпатська гуцуліада Однак наслідком боротьби українців з угорцями стало оволодіння Закарпатською Гуцульщиною Чехословаччиною, яка переконала переможців Першої світової війни приєднати Підкарпатську Русь до своєї території.
Тож завершує роман Улас Самчук цікавим спостереженням, де колишні противники змушені знову жити разом, але вже під новим господарем: «Гуцул забився знов у щілину. Мадяри, як панували, так і панують, тільки під зміненою вивіскою москвофілів… Йонаш після поразки Мадярщини… уявив себе «русским» і одно, що його тримає при житті, це те, що край цей не став український, а тому, рано чи пізно, може знов стати мадярським. Бо «ці» (чехи – ред.), на його думку, не вдержуться».
Передбачення Уласа Самчука підтвердилося вже за п’ять років, коли ті, що називалися «русскіми», не тільки вітали угорську окупацію в 1939 році, але й брали у ній активну участь.
«Репортажі з Карпатської України» Уласа Самчука, що побачили світ у тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан» у 2019 році
Роман «Гори говорять!» на відміну від багатьох українських історичних творів не перевантажений нудним історизмом, а тому читається цікаво й легко. На першому плані в ньому людські долі, а кохання гуцульського ватажка й угорської панночки, доньки місцевого мадярського провідника, вносить у сюжетну лінію додаткового драматизму. Твір вартий якнайширшої популяризації, за його мотивами можна створити чудову виставу та екранізацію.
Чеський роман З.М. Кудея, виданий в 1932 році у Празі
На жаль, його книжка українською мовою побачила світ лише один раз в 1937 році у Львові і давно слід її перевидати для сучасного читача.
Згодом докладні документальні свідчення під назвою «До волі» залишив і керівник гуцульського повстання Степан Клочурак, якому довелося відбути сталінські концтабори. У 2012 році надруковано роман Іван Долгоша «Гуцульська республіка», який є першою частиною його дилогії «Заплакала Тиса кров’ю».
Український переклад роману З.М. Кудея під назвою «Гуцульська Республіка», що побачив світ у Львові у 1937 році
На жаль, на далекій еміграції у Канаді видатний письменник не дожив лише чотири роки до постання незалежної держави у 1991 році, про яку весь час мріяв. Однак винагородою за жертовне життя, сповнене злигод і браку читацької уваги на чужині, стала нинішня популярність його творів в Україні.
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
