Повстанські колядки творили на мотиви церковних

ЛЬВІВ – Фонд текстів народних колядок і щедрівок заклав ще гурток отця Маркіяна Шашкевича «Руська трійця» на початку ХІХ століття.

Українці колядували у найбільш складні часи своєї історії. Адже коляда – невід’ємний символ Різдва і спів додає силу духу. У час радянських репресій і переслідувань колядували переважно вдома і намагались цю традицію передавати своїм дітям.

У різні періоди українці вкладали новий зміст і образи у колядки, щоб відтворити ті важливі смисли, про які мріяли і за які боролися. Так народились повстанські колядки у 40-х роках ХХ століття на мелодії церковних.

У будинку подружжя Ігоря та Надії Олещуків у Тернополі на Різдво – багатолюдно. Збирається вся родина. «Я все сама готую на Святвечір. Маємо вісім онуків», каже Надія Олещук. Обов’язково у хаті колядують.

Щороку 93-річний Ігор Олещук співає свою улюблену колядку, яку пам’ятає з дитинства. Мелодія – відомої «Бог ся рождає», а ось слова – змінені. Він у 40-х роках минулого століття ходив з друзями від хати до хати з колядою. Тоді колядники збирали гроші на благодійні справи, а колядування вважалося сакральним співом.

«Це єдина колядка, яку переробили повстанці і яку я записав зі своєї пам’яті. Колядка була церковна, а її повстанці переробили у 1946 році. У нас маленьке було село Чорний Ліс, біля Збаражу Тернопільської області. У селі організували вишкіл для молоді. На Різдво ходили з колядою. Приходили до нас повстанці до хати, мама допомагала їм. Ми колядували, допоки не заклали колгоспи десь у 1948 році. Вже тоді у село приїхали різні люди. І життя почало змінюватись», ‒ розповідає Ігор Олещук.

Ігор Олещук пригадує перший прихід «совєтів» у рідне село. У вересні 1939 році йому було 8 років і тоді він уперше побачив солдатів Червоної армії.

Приходять більшовики. Була неділя, я одягнув вишивану сорочку, яку вишила мама. І всі в хаті чекаємо приходу більшовиків. Це мені дядько сказав аби я відвернувся, не показував вишиванку, бо більшовики не люблять. Приходять в хату, вони були кирзових черевиках, обмотки до колін. Шапки будьонівки, в бушлатах. Дядько дає їм яблука, бо то був вересень, а вони боялись їсти. Хотіли води, то спершу мав дядько випити. Перше, що запитали: «Де тут польські пани?» І почали перини перевертати. А потім у селі не стало сірників, нафти, мила, солі. За два-три дні всі магазини вони спустошили. Вони казали, що за ними «лавочка» приїде з різними товарами, Але так її ніхто й не дочекався. Ми співали: «Батьку Сталін, давай мила, бо вже воші мають крила»», – каже Ігор Олещук.

Ігор Олещук входив до юнацької групи Організації Українських націоналістів і мав псевдо «Грушка». Його енкаведисти вичислили за почерком у щомісячному звіті. Йому було 17 років, коли був арештований на уроці історії 18 жовтня 1948 року у Збаражі.

«Хтось видав криївку і у ній знайшли звіт №3, підписаний «Грушка». Я написав там про Збаразьку школу №1. Потихеньку зробили експертизу і вийшли на мене. Директорка прийшла у клас і мене викликала у вчительську. Потім прийшли додому і знайшли ті самі конспекти, написані на такому ж папері і тим самим почерком. І все. Били спочатку, відливали водою, катували. З Чорткова перевезли у Тернопільську тюрму. 22 листопада 1948 військовий трибунал засудив на 25 років, замінивши смертну кару», – говорить Ігор Олещук.

Покарання відбував у Воркуті (Росія) на шахтах. Сильні морози, каторжна праця, погане харчування. Кілька разів Ігор Олещук потрапляв у так званий оздоровчий пункт через фізичне виснаження.

Після смерті Сталіна судова комісія зменшила йому термін покарання до 8 років.

«Витримав це. Режим був строгий. Яке могло бути там колядування? Нам все було заборонено. Жінки мали легший режим і на Різдво могли поколядувати. А ми працювали на шахтах по 10-12 годин. Зі мною там було багато українців, і студентів, і учнів шкіл. Ми зустрічались вечорами, щось розказували. Як лист прийшов, то читали всі, бо могли отримати у рік лише 2 листи. Цензура була сильна. Перед звільненням у грудні 1955 року мене попередили, що я не маю права повертатись додому, що можу їхати у східні області України. Тобто, Донбас чи Кривий ріг, що там мені все забудуть, влиюсь у колектив. Але я не послухав і поїхав додому», – розповідає Ігор Олещук.

У Тернополі зустрів свою майбутню дружину, яка теж знала про радянські репресії, тому що була виселена у Сибір з мамою і батьками тата у радянський час.

«Спершу прийшли по батька і більше я його ніколи не бачила. Так і невідомо, що з ним сталось і де він похований. Мама чекала на тата все життя. А тоді по нас прийшли і дали пару годин на збори та й вивезли. 6 років ми жили в Сибіру. Маму забрали на роботу, до мене її відпускали раз у місяць. А я була з бабусею і дідусем. Бабця мене навчала букв, цифр. Літом дідуньо кусок землі скопав, бабуня брала паличку і на землі писала мені табличку множення. На засланні почала ходити у школу і я вільно почувалась серед дітей. Коли мені було 9 років, ми повернулись додому, але хата наша була зайнята. Ми жили у коморі. Жінка, яка мешкала у нашому будинку, виявилась людяною, носила нам їсти, казала, що знайде інше помешкання і так сталося. Ще й допомогла нам повернути наш будинок. Коли я закінчила 7 класів у селі, то продовжила навчання у Тернополі. Пригадую, у класі я дивилась у вікно, а воно виходило на подвір’я тюрми. Я часто бачила, як людей виводять, б’ють, виносять тіла…Я все розуміла, на відміну моїх однокласників, бо моя родина пережила ці репресії, я знала, що роблять з українцями», – говорить Надія Олещук.

Власне, Надія Олещук бачила ту в’язницю, де кількома роками раніше утримували її майбутнього чоловіка.

У родині Олещуків завжди шанували і підтримували українські традиції. Через строгий режим Ігор Олещук не міг колядувати на Різдво на Воркуті, хіба тихо, про себе, щоб ніхто не чув. А вже, повернувшись додому, записав слова тієї єдиної повстанської колядки, яку запам’ятав з 1946 року:

Нині Рождество Божого Дитяти, Вкраїнські діти йдуть Його вітати.

Тутки лемки співають, подоляки іграють, Волиняк щось міркує, бойко легко танцює, Полтавець плясає, гуцул трембітає: Тра-ля, тра-ля, тра-ля-ля-ля.

Грають, співають українські села,

Щоб та дитина була все весела.

Щоб весело було всім, всі по-свому говорім,

По-вкраїнськи помолись і співати так берись: «Ісусе на сіні, дай щастя Вкраїні, Боже, Боже, Боже волі дай!»

Тутки лемки співают, подоляки іграют, Волиняк щось міркує, бойко легко танцює, Полтавець плясає, гуцул трембітає: Тра-ля, тра-ля, тра-ля-ля-ля.

Творили цікавий симбіоз Повстанські колядки створювались на мелодії вже існуючих церковних. Українські вояки переписували слова на актуальну на той час тему. У 40-х роках ХХ століття було важливо нагадати про українську мову, віру, єднання Україні і це відтворювали у коляді.

«Власне, так утворився дуже цікавий, привабливий і патріотичний текст. Є загальновідомий текст «Бог ся рождає», де прославляється історія Божого народження, історія вертепу, тому що згадуються всі ці тваринки, які є в цьому вертепі. На теренах західних областей України просто додали текст оцієї повстанської колядки вже до відомого тексту. І витворився такий симбіоз, де є частина тексту традиційного і частина вже нового повстанського. Поєдналися два різних сюжети: біблійний і повстанський.

Різдво – це одне із найбільших християнських свят. А оскільки і повстанці, і січові стрільці були віруючими людьми, то і виникала потреба витворювати якісь нові колядки. Народ старався будь-якими способами висловлювати свій протест. А оскільки, то треба пов’язати ще з світоглядом, що це одне з найбільших християнських свят, коли відкривається небо і всі бажання і плани треба висловлювати, то колядували про те, про що мріяли. Українці найбільше бажали вільної України. І, власне, це було стимулом і мотивацією для створення такої великої кількості колядок», – каже етномузиколог Лариса Лукашенко.

У 25 томі «Літопису УПА» є окремий, найбільший розділ «Колядки». Завдяки рукописам людей і вдалося їх відтворити і зберегти.

«Патріотична магія, тому що люди хотіли звільнитися і витворювали оці колядки. Так звані і повстанські, і стрілецькі патріотичні. Люди це тримали в таємниці, тихенько це десь списували, переписували. Вони сподівалися на те, що колись Україна буде вільною і передавали ці знання, цей духовний спадок із покоління в покоління. І таким чином, ці рукописні зошити, нотатки збереглися до нашого часу», – зауважує Лариса Лукашенко.

Однією з відомих є колядка «Сумний святий вечір в 46-м» на мелодію церковної «Нова радість стала». Згодом співали в 47-м році. Її вважають народною. Але, як зазначають етнографи, слова, ймовірно, написав учасник ОУН, поет Михайло Дяченко. Різдво у 1946 році для багатьох українських родин було трагічним через масові арешти. У всіх галицьких селах були виставлені гарнізони внутрішніх військ НКВД, які обшукували хати і арештовували всіх, хто був пов’язаний з ОУН і УПА. Тому й народилась нова колядка «Сумний святий вечір».

Цей різдвяний час для багатьох українських родин теж сумний. Тому що немає поруч синів, доньок, чоловіків, татів і мам, хто захищає Україну чи загинув у російсько-українській війні.