«За кілька років відбудеться вибух». Інтерв’ю з Віталієм Бардецьким про музику під час війни і...

У київському аудіофільному барі ½ Gram на вулиці Михайлівській відбуваються дуже затишні інтимні концерти нової української музики в умовах війни в рамках проєкту GRAM Live. Виконавець віч-на-віч зустрічається із глядачем-меломаном. Записи цього таїнства доступні в YouTube. Станом на початок листопада 2024 року вже вийшло 18 епізодів, героями яких стали як легенди української сцени Марія Бурмака і гурт Крихітка, популярні гурти Latexfauna, Пиріг і Батіг, Luiku, Nazva, так молоді і маловідомі ще виконавці Stars and Mellow, МОВА та інші.

Засновник і популяризатор проєкту GRAM Live — музичний журналіст, продюсер, редактор, автор документального фільму Вусатий фанк Віталій Бардецький.

Камерні концерти GRAM Live, записані вживу, досліджують розвиток сучасної української музики в умовах війни, намагаючись дати відповідь на питання, чи потрібна музика під час війни. Пояснюючи ідею проєкту Віталій ділиться сподіваннями, що ці записи увійдуть в історію української музики.

«Чесно кажучи, майже всі епізоди пробирають до мурашок. Пройдуть роки, закінчиться війна, а вони залишаться. І це буде своєрідний літопис: як ми себе і слухачі, і музиканти відчували в цей момент».

Ідея GRAM Live виникла кілька років тому, а натхненням для неї стали кілька закордонних шоу, зокрема, дуже популярний формат Tiny Desk від американської радіостанції NPR. Записи виступів, зроблені безпосередньо в офісі радіо, користуються популярністю вже більше 10 років і збирають мільйони переглядів.

«Гостем шоу може стати Sting, а може й зовсім невідома група. ДахаБраха вже кілька разів брала участь у Tiny Desk. Ідея полягає в тому, щоб грати все чесно, як група звучить, але в дуже невеличкому приміщенні та з дуже якісним записом звуку. По суті, цей формат близький до квартирника. Мені захотілося, щоб у нас теж були такі меломанські речі».

Віталій Бардецький сам по собі людина-легенда. Друг юності Андрія Кузьменка, один із перших піарників 1990-х, він дав поштовх для розвитку чималій кількості українських виконавців, зокрема, і таким легендарним гуртам як Скрябін, Океан Ельзи, Мертвий Півень.

Саме тому в першу чергу із ним цікаво поговорити про сьогоднішнє та майбутнє української музичної сцени, адже зараз, коли майже всі українці свідомо відмовилися від прослуховування російської музики, в українських виконавців з’явилося більше можливостей достукатися до свого слухача, й сам слухач дуже спраглий до українського.

«Я такий радий, що зараз не звучить жодної російської пісні. Це чудово! Хоча насправді я ніколи її особливо не слухав», — зазначає він.

— Як ви гадаєте, який за рахунком ренесанс української музики ми на сьогоднішній день переживаємо? Чи можете ви окреслити періоди?

— Якщо ми говоримо про популярну музику, то перший, очевидно, середина 1950-х. Це, по суті, період, коли була створена українська популярна музика в модерновому розумінні. Це період так званих корифеїв: Майборода, Білаш, Шамо, Буєвський… Другий період, мабуть, початок 1970-х. Я його назвав «вусатий фанк» — це творчість Смерічки, Світязя, Арніки, Кобзи, Візерунків шляхів. Тоді українська музика почала звучати подібно на західну музику в світовому контексті.

Потім, мабуть, середина-кінець 1980-х. Цей період пов’язаний з історичними пертурбаціями і соціальними змінами, коли відчувалось, що в якийсь момент Радянський Союз зникне, а інформаційні зв’язки з рештою світу стали трохи простішими. Це андеграундна рок-сцена у Києві і фестиваль Червона Рута. Це веселий період, який протягнувся трошки на 1990-ті. І це поки що все.

Гурт ДК Енергетик у проєкті GRAM Live / Фото: @GRAM Live

— Тобто нинішній спалах на українській музичній сцені ви не можете назвати ренесансом?

— Думаю, що ні. Він, мабуть, десь відбувається, але «під землею» поки що.

— В кінці березня 2022-го, українські виконавці буквально вибухнули піснями-реакціями на війну, які підіймали наш бойовий дух і бажання боротися. Більшість з цих пісень, написаних в перший рік війни, зневажливо називають байрактарщиною. Як ви гадаєте, байрактарщина — це соромно?

— Я би відділив пісні, які підіймають бойовий дух, від байрактарщини. Між ними є певна грань. Але це все речі функціональні. Як пісні Січових стрільців, серед яких лише кілька заслуговують на увагу, а решта — виконують певну функцію: їхнє завдання допомагати людям жити або воювати в ці часи.

— Зараз таких пісень ніби менше стало.

— Треба розуміти, що шоу-бізнес — це штука, яка функціонує в усіх умовах. В окупованій Франції, як і в нацистській Німеччині, була своя популярна музика.

Наші артисти зараз теж дуже добре відчувають, на які пісні є запит. Хтось це робить щиро, а хтось: «О, зараз актуальна ця темка, давай напишем про це пісню». І з цієї величезної маси пісень про війну, як і в будь-якій течії, 90%, а то і більше, це повне гівно. Це очевидно. В моєму улюбленому американському диско 95% пісень був повний відстій.

Але за певних умов вони тобі заходять. У мене були моменти, коли я просто з радіостанції крутив тільки українську музику. Місяцями її слухав, розумів, що це повний ад, пекельна музика, яка руйнує мої естетичні пріоритети. Але навіть ці абсолютно недолугі пісні, байрактарщина, як ви їх називаєте, стали для мене свого роду психотерапією.

Я не особливий фанат творчості гурту Океан Ельзи, але в даний момент мені заходять майже всі їхні пісні, особливо пісні останнього часу, про місто Марії, наприклад. Я ок з цим, я мрію, що колись ми доживемо до часу, коли я зможу сказати, ну сорі, це ж фігня. Те саме і з Фортецею Бахмут. А зараз складно до цих пісень ставитися незаангажовано. Та й не треба.

Віталій Бардецький на будівництві музичного кафе GRAM Live / Фото: @Фото з особистого архіву Віталія Бардецького

— Зараз досі в топах у нас росіяни. Як їх витравити з наших голів?

— Не думаю, що ми їх витравимо, тому що це специфіка російської популярної музики, яка, я підозрюю, пов’язана з традиційною російською народною музикою. Вона дуже проста і дуже прилипає. Родина моєї дружини мешкає у Німеччині, ми часто туди приїздили раніше. Пригадую, місцеві, як нап’ються десь в пабі, буває співають Калінку-малінку.

— До війни на українській сцені були два табори. Одні російськомовні виконавці, інші – україномовні. Розділ був дуже чіткий. Одні, наприклад, Барських, Монатік, Дорофєєва тепер співають українською, а інші, як Потап, не можуть вписатися в сучасний контекст. Як гадаєте, чи є, наприклад, в Потапа шанс «повернутися»?

— Я думаю, що ні. Він просто вже не розуміє, що тут відбувається. Звісно, у нього буде завжди якась аудиторія, мабуть, невеличка і маргінальна. Але на той рівень, на якому був, він точно не повернеться. Поп-музика вирізняється тим, що ти, як автор, дуже чітко можеш відчути те, що людям потрібно, а Потап вже перебуває поза контекстом.

Він намагається, я бачив, як він робив спроби у TikTok. Він завжди дуже чітко міг зрозуміти, що треба аудиторії, а тут він щось закидає, і думає, що це сто процентів спрацює, а все мимо каси. І навіть його прихильники кажуть: «Вася, шо ти, гониш».

Я не знаю, українці, які вже два з половиною роки перебувають за межами України, або тільки приїжджають сюди, і навіть ті, які постійно прокидаються там із думкою про Україну і війну, не відразу можуть зрозуміти наші реакції, бо в нас вже навіть словник змінюється, ми змінюємося.

А поп-музика — це ж не вічна музика. Сьогодні ти один раз не влучив, вдруге не влучив… і все.

Крім того, з точки зору музикознавства, артисти, які зараз творять (багатьох з них ми ще не бачимо на поверхні), оперують зовсім іншим набором звуків і мають вже інакше звучання. Тому те звучання, яке пропонував Потап, на сьогоднішній день стало абсолютно архаїчним. Особливо для молодших поколінь.

Я думаю, що цей музичний артистичний молодняк, який зараз тут розвивається (а в їхньому житті все настільки спресовано), прийде з якимось зовсім новим саундом. Я дуже на це сподіваюся.

Я інтуїтивно відчуваю, що щось відбувається. Думаю, що ми напередодні виникнення врешті-решт загальноукраїнської сцени, яка саме зараз формується. І це не одне і не два імені.

— І тут на думку спадає Klavdia Petrivna, дебютантка, яка зібрала два поспіль Палаци спорту на першому ж концерті. Як ви гадаєте, це одноденне явище?

— Ні, не одноденне. Це чудовий зразок дуже вивіреною бізнес-ідеї. Це супер пісні, класне звучання з усіх точок зору. У них є архетип.

— Ваш документальний фільм Вусатий фанк підігрів інтерес до творчості старих виконавців.

— Можливо. Ця документальна стрічка стала доволі значним явищем. Коли ми працювали над фільмом, то орієнтувалися на нове покоління українців і музикантів. Бо, щоб будувати нову сцену, ви повинні розуміти, що було до того. Історія нашої сучасної культури і особливо популярної музики — це якийсь невпорядкований броунівський рух.

Наприклад, раптом спалахує Океан Ельзи. Здавалося б, нізвідки.

А справа в тому, що ми ніколи не досліджували, як розвивалася наша поп-музика, коли вона виникла, як одне з іншого випливало. А якщо почати з 1950-х, а може, ще й з 1930-х: з протоджазу, який розвивався у тому ж Львові, тоді почнете зовсім інакше сприймати сучасну музику. Тоді, слухаючи Океан Ельзи, ви зрозумієте, що на звучання гурту великий вплив мала та ж сама Черемшина, яку дуже любив слухати батько Вакарчука. Коли ви почнете вибудовувати цей розвиток, то зможете зрозуміти, куди рухатимемось далі.

Тяглість тут насправді дуже важлива. Думаю, та сама Klavdia Petrivna — це теж приклад цієї тяглості. У її піснях ми можемо розпізнати романс; вона звучить дуже подібно до української естради 1950-х, яка, в свою чергу, звучала частково як американська поп-музика 1940-х; тут і Розстріляне відродження, і хіп-хоп, і Жадан зі своїми якимись сенсами.

Все це процес створення культури, поп-культури. І ці віхи важливо зафіксувати. Так, як ми зафіксували 70-ті, визначивши цей період у фільмі як «вусатий фанк». Зараз разом із Суспільним ми завершили документальну стрічку, в якій досліджуємо 1950-ті і 1960-ті роки.

Крім того, мені дуже цікавий період 1980-х, кінець «совка». Це потенційно могла би бути дуже цікава музична сцена, але, на жаль, вона не отримала розвитку. До неї відноситься київський рок-андеграунд: Колезький Асесор, ранні ВВ, Раббота Хо, Shake Hi-Fi та багато інших.

— А ви можете дати оцінку гурту Скрябін в його сучасному варіанті?

— Послухайте, який Скрябін? Це в кращому разі кавербенд. Я вважаю, що це зовсім не коректно і не гарно називати зараз так гурт. Він не має жодного стосунку до того Скрябіна. Вони мали б називатися кавербенд Скрябін, або іменем якогось іншого композитора.

— Мертвий півень також втратив і Любомира Футорського, і Міська Барбару, але повернувся зараз із новим вокалістом.

— А я чув пару пісень, мені вони подобаються. Але ж це теж не Мертвий півень. Я не розумію, придумайте інакшу назву: Живий півень. Але Мертвий півень принаймні робить щось зовсім нове. І за це їх можна поважати. А повертаючись до Скрябіна… земля пухом Андрієві, мені здається, якби він це побачив, то сказав би: «Хлопці, ви що, залиште в спокої».

— Чи подивились ви фільм Я, Побєда і Берлін?

— Так, мене запросили на прем’єру. Я з донькою пішов, і мені неприємно було дивитися. Тут навіть річ не в тому, як вони мене зобразили. Це я можу проїхати. Це ж художній фільм, і книжка була ніби художня. Я був тоді вже доволі високого зросту, дуже худий, а у фільмі я якийсь дуже мордатенький із щетиною постійно. На той момент я ще навіть майже не голився, і у мене було довге волосся. І виглядав я доволі модно: подивилися б фотки того періоду.

Хоча зауваги і претензії у мене пов’язані більше з тим, що у фільмі дуже багато ксенофобії і, так званого, бу-га-га. Для мене це якась російська комедія початку 1990-х. Ясно, що ксенофобські жартики Кузьма справді інколи використовував, але ж то був 1993 рік. Зараз зовсім інший час. Якийсь Аладдін, якісь турки «кончені», якісь поляки «хитрожопі», українці «алкаші всі» і я мутний.

Коротше, замість історії про двох романтичних хлопців, які вперше їдуть у вільний світ, їдуть, щоб набратися якоїсь нової інформації… манекени із ганджубасом. Манекени були, а от в них насправді нічого не було. Сценарист, мабуть, був якийсь олд. Це ж кіно для молоді! Що ви таке пишите?!

Зробіть кіно справді за книжкою. Зробіть для сучасної молоді, про те, що ми рухаємось в Європу, що ми хочемо дізнатись щось нове, що для нас музика і дружба найважливіші. Зробіть Всеволода Нестайка XXI століття!

Для мене фільм став ще одними танцями на кістках Андрія Кузьменка і паразитуванням на його пам’яті. На тому доброму, що від нього, сподіваюсь, залишилось у його друзів, людей, які його знали, людей, які слухають його музику.

— Який з гуртів ви вважаєте найбільш недооціненим за ці 33 роки Незалежності України?

— На мою думку, це виконавці першого період до і після набуття Незалежності. Деякі імена вже втрачаються.

Наприклад, Брати Гадюкіни. Особливо, перший альбом. Вони вже невідомі новим поколінням. А я думаю, що це один з найважливіших гуртів, і насправді я би реанімував інтерес до них. Тоді їх слухали всюди. Доволі сильно недооцінена Сестричка Віка. У її першому альбомі (Мамо, я дурна, 1990 — nv.ua), якщо його послухати зараз, багато насправді пророчих пісень.